Як дзеркальні перформанси підірвали український медіа-простір

Обидві події підривають соціальні мережі, а за ними й ЗМІ різного  ґатунку. І попри їх дзеркальну протилежність зводилися вони до одного: за допомогою креативу вказати владі на її кричущі прорахунки, зробити явним та медійним те, на що той самий “пересічний українець” і уваги не звертає, адже внутрішнього ресурсу повстати “іще й проти цього!” у нього вже не залишається.  

Але є ще один поверховий висновок, який напрошується з цих кейсів: українській соціальній реальності гостро бракує креативу. Зазвичай, за пострадянською традицією, за креатив мусили би на 100% відповідати ті, хто робить телевізійну картинку. Однак соціальні мережі порушили залізне домінування телеконтенту, і тепер будь-що дійсно дотепне, будь-що, що промовляє до мільйонів, може стати відомим тим самим мільйонам. Телебачення може лише мімікрувати під цю систему, намагаючись наплодити стільки “крєатіва”, щоби він захлинув собою “народний”. Однак шедеври народного креативу все одно прориваються назовні, стають мемами. Ті, в свою чергу, поширюються не лише в цих самих соцмережах, а потрапляють на “всюдисутнії екрани” телевізійників та навіть в агонізуючу друковану пресу. 

Для того, щоб молода людина стала відомою на всю Україну, потрібно бути або скороспілим нардепом і тамадою типу Скічка, або супер-професійним спортсменом на кшталт Світоліної, або маловідомим сином відомої людини, як ним став син Авакова. 

Але події 20 березня під Офісом президента показали неймовірне ноу-хау, яке може просто підірвати українські медіа, та й не лише: українські вулиці також можуть не залишитися осторонь. 

Уявіть собі не відомих “пересічному українцю” молодих хлопців, віком до двадцяти семи років. Вони не те що не пам’ятають совок - вони й у 90-х ледь розуміли, що довкола відбувається. Їхнє дитинство припало на ситі роки Віктора Андрійовича, а пубертат - на ненависного Віктора Федоровича. На Майдані вони різко подорослішали, а на війну поїхали добровольцями. За своєю природою вони - низові активісти, які не лише воювали на сході в таких гарячих точках, як Піски, Савур-Могила, Іловайськ (...) але й досі “робінгудять” на районі, захищаючи своїх сусідів від забудовників-рейдерів. І саме цим людям вручили підозри щодо безпосередньої участі у мистецькій акції, яку прокуратура кваліфікує по статті 296 ч.4 КК, що не лише загрожує хлопцям до 7 років позбавлення волі, але й дозволяє утримувати їх як заручників системи на домашньому арешті. Це при тому, що народні депутати пропонують взяти активістів на поруки. 

Хто ці хлопці? Роман Ратушний (23 роки), активіст Майдану в шістнадцять років, зараз - очільник руху “Захистимо Протасів Яр”, який протидіє забудові одної з особливих для багатьох киян місцин компанією, яку пов’язують із Геннадієм Корбаном. 


Роман Ратушний

Влад Сорд (25 років), активіст Майдану (загін “Вікінги”), ветеран російсько-української війни (ДУК ПС, “Азов”, пройшов Піски, Бутівку та ін.), з 2017 року - засновник видавництва, яке видає популярну в молодіжному середовищі україномовну літературу. 


Влад Сорд

Сергій Філімонов (26 років) - активіст Майдану, ветеран російсько-української війни (звільняв Маріуполь, воював у Іловайську), лідер руху “Гонор”, колишній керівник київського осередку “Цивільного Корпусу Азов”. 


Сергій Філімонов

Євген Строкань - активіст Майдану, колишній боєць “Айдару”, очільник організації “Невідомий патріот”, активіст акцій "Руху опору капітуляції". 

Євген Строкань

Це тільки четверо з-поміж інших, ті, хто отримав практично необмежений доступ до українських ток-шоу, які йшли у прайм-тайм в 20-х числах березня та навіть на початку квітня. Роман Ратушний, Влад Сорд і Сергій Філімонов тільки на трьох поділили понад 10 праймів на 1+1, Прямому, 24 Україна та інших крупних каналах. Безумовно, не на всіх вони отримали адекватний прийом - згадати лише медіа-кілерство Влада Сорда на ток-шоу “Право на владу” на “плюсах”, - однак висловитися змогли всюди, і - що не могли врахувати медійники - висловитися осмислено, чітко та переконливо, називаючи конкретні вимоги, конкретні прізвища та цілком конкретні обставини корупційних історій, про які вперше саме у такий спосіб змогли дізнатися аудиторії цих центральних телеканалів. 

Тобто, якщо хлопці хотіли своєю акцією достукатися не так до президента, як до його аудиторії - їм це, вочевидь, вдалося блискуче: їх не лише побачили, але й змогли почути мільйони українців. Звичайними вуличними акціями, як виявилося, такого добитися неможливо.  

Подібним чином мільйони українців дізнались і про одиничний протест проти імітації реформ Укрзалізниці. Саме завдяки блискучому й дотепному жесту данця Йоганнеса Вамберга Андерсена, який уже довго мешкає в Україні і якого, схоже, найсильніше тригерить відсталість нашого залізничного транспорту та сервісу. Не продажність і “портновські вуха” українських судів, звісно, як протестувальників під ОП, але також проблема цілком собі соціально значима. Саме вона стала нагодою до такого “індивідуального перформансу” зі шваброю поряд із вагоном потяга Укрзалізниці. 

І поки активісти використовують креативні ідеї, аби достукатися до влади, а медіа та соцмережі смакують їх як неабияку новинку, сама влада не дотягує навіть до того, щоби зрозуміти суть мистецького протесту. Якщо активісти й далі пропонуватимуть яскраві методи донесення своїх меседжів хоч не до самої влади безпосередньо, так до ЗМІ - ця складна, але ефективна схема мирного протесту працюватиме. Адже вона довгі роки працює в цивілізованих державах, про що написано вже не одне дослідження. Тож, схоже, до України лише докочується ця хвиля, і тим цікавіше буде спостерігати за її розгортанням.