Як це - бути мистецьким революціонером? Історія Едуара Мане

Якщо вам простіше сприймати інформацію у відео- або аудіоформаті - клікайте сюди:

Один із найбільших революціонерів сучасного мистецтва народився в поважній буржуазній родині, у Парижі 1832 року. 

Мати Едуара була похресницею шведського принца Карла XIV Юхана, а батько, Огюст Мане, - французьким суддею. Він намагався з дитинства прищепити Едуарові повагу до законів і моральних норм. 

Однак майбутній художник так і не зміг потрапити до французького військово-морського флоту, хоча намагався на догоду батькові. Мабуть, не дуже-то хотів, адже прославила його якраз наступна обрана професія - малярство. 

Едуар Мане, вочевидь, був бунтівною натурою і при цьому прагнув, щоби його бунт помітили. Він прагнув досягти неможливого і щиро переймався, натикаючись щоразу на несприйняття громадськості. 

Річ у тім, у що Франції аж до кінця ХІХ століття існував один-єдиний шлях побудови мистецької кар’єри. Якщо ти хочеш стати популярним, а головне - фінансово успішним художником, то мусиш подавати свої роботи на Салон та отримувати від журі Салону переможні відзнаки. 

А тепер уявіть собі, що таке цей Салон, який відбувався в Парижі щороку. Величезний простір, переповнений зазвичай щойно створеними картинами, на яких ледве встиг обсохнути лак. 

Ці картини подають на салон сотні художників, їх має прийняти журі - та розмістити у виставкових залах. А буржуазія, на чолі із самою верхівкою суспільства, ходить щороку таким салоном, підбираючи собі нові статусні покупки. 

Кожен художник Франції, та й взагалі - Європи - чудово усвідомлював конвенційні вподобання журі Салону, видатних діячів художньої Академії, фактично - мірил тогочасного високого смаку. 

Це були поважні й досвідчені чоловіки, і обирали картини до виставки вони, ставлячи собі прості запитання: чи витончене та елегантне це зображення? чи добре приховані мазки? чи достатньо майстерно промальовані всі деталі? чи містить картина якусь класичну алюзію і чи впізнає її аудиторія, радіючи своїй здогадливості? 

Едуар Мане vs журі Салону: хто переможе в боротьбі? 

Все це чудово усвідомлював і Едуар Мане, подаючи свою роботу “Любитель абсенту” на Салон, що мав би стати для нього проривом до успіху. Але побачивши цю роботу, члени журі вирішили, що з них збиткуються. 

На картині був зображений клошар, явно п’яний, адже в нього під ногами валяється пляшка. А невдовзі він стане ще п’янішим, адже біля нього стоїть іще одна склянка з мутнуватою рідиною - готовий до вживання абсент. 

Пікантності зображенню додавало намагання Мане наблизити портрет представника міського дна до імпозантного стилю світських портретів, модних у його час. Безхатько стоїть у повен зріст, у темній накидці і навіть чорному циліндрі - чим вам не поважний пан? 

Журі Салону, звісно ж, відкинуло це знущання - мало того, що сам об’єкт зображення непристойний, так іще й стиль видавався геть нікчемний - густі мазки, жодних тобі деталей, окрім добре виписаної склянки з бухлом! 

Що найцікавіше - Едуард Мане образився на Салон, але ще більше захотів узяти в ньому участь. І що ж він - зробив якісь висновки зі свого провалу й змінив стиль на догоду академічним нормам у живописі? 

“Сніданок на траві”: сучасність змінює все 

Цікаво, що так. Цей бунтар вирішив, що якщо Салон хоче алюзій на відомі твори - будуть йому алюзії. Якщо хоче деталей - будуть і деталі. Із цього задуму постав іще сміливіший за “Любителя абсенту” шедевр - “Сніданок на траві”. Його Едуар Мане подав на Салон 1863 року. 

Ця робота неприховано відсилала до фрагмента знаменитої гравюри “Суд Паріса” Маркантоніо Раймонді. Ось дивіться - у нижньому правому куті сидять двоє чоловіків і одна жінка. А тепер - іще раз подивіться на нову картину Мане. Вражаючий збіг, чи не так? 

Але це - не єдиний референс, на який, вочевидь, орієнтувався Мане. Ось картина Тиціана “Пасторальний концерт”, де можна побачити двох одягнутих чоловіків поряд із оголеними жінками в побутовій сценці. 

Але одна справа - завислі у безчассі сюжети цих давніх творів, а зовсім інша - гостро сучасна картина Мане. 

“Сніданок на траві” й зараз може викликати когнітивний дисонанс - чому ці двоє чоловіків одягнуті, і більше того - одягнуті дорого, в пальта, один навіть шапку натягнув, а жінка на передньому плані - гола-голісінька? 

А в ті часи картина викликала в академічного журі справжній шок. Оголена біля чоловіків - ну ясно ж, що це куртизанка, що це сучасна жінка з “напівсвіту”, і це усвідомлення псує все задоволення від споглядання оголеного жіночого тіла! І нащо таке зображати? 

Члени журі, відтак, з огидою відхилили явно непристойну роботу дивака Мане, який вперто намагався відтворювати довколишню дійсність, знущально використовучи патерни з прославлених робіт минулого. 

Роботу не стали експонували на академічному Салоні, однак взяли для іншої виставки, так званого “Салону відкинутих”, на організації якої наполіг сам імператор Наполеон ІІІ - чи то намагаючись гратися в ліберала, чи то свідомий того, що громадська думка визнає цей альтернативний Салон провальним. 

Однак “Салон відкинутих” зробив дещо, що заклало міну уповільненої дії під усе тогочасне мистецтво. Він познайомив із творчістю Мане цілу плеяду молодших художників, які згодом утворили ядро імпресіонізму. 

Вони зрозуміли, що зображати сучасність у всіх її барвах - це не лише доля реалістів типу Мілле, творчість якого я розбираю ось у цьому сюжеті, до речі, рекомендую переглянути. Тобто зображати можна, і варто, не лише селян або робітників, але й своїх друзів - молодих і блискучих буржуа в позбавлених пафосу позах і в типових для того часу побутових ситуаціях. 

Цією знахідкою у своїх групових портретах потім залюбки користувалися і Клод Моне, і П’єр-Оґюст Ренуар, і… ще чимало імпресіоністів. 

“Олімпія”: історія розриву з патріархальними цінностями Салону

А що ж Мане? Він був нестримним. Наступна його робота стала ще сильнішим подразником, ніж “Сніданок на траві”. Знову жанр “нюдсів”, знову сучасна побутова сценка і знову ж - з явними відсилками до мистецької класики. 

Певен, що цю роботу ви добре знаєте. Це - “Олімпія”. На перший погляд, назва дуже личить роботі - оголена молода жінка красиво лежить на ліжку, поряд - екзотична темношкіра постать, усе це має відсилати до античності, на що вказує й назва... 

Однак ця робота Мане насправді - витвір свого часу, і потрібно чітко усвідомлювати її контекст. Це у нас може виникнути ілюзія, що з цією картиною все окей, що вона значно ближча до нормативів салону, ніж “Сніданок на траві” чи тим паче “Любитель абсенту”. 

Салон і справді прийняв цю роботу Едуара, однак досі залишається дискусійним питання - з якою метою? Складно на сто відсотків чітко відповісти - чи журі врешті заспокоїлося і визнало, що таке мистецтво має право на публічність, чи скористалося нагодою остаточно вгатити цвях у труну репутації Мане як художника. 

В “Олімпії” шляхетна публіка одразу впізнала відсилку до ще однієї роботи Тиціана - “Венери Урбінської”: композиція і справді дуже схожа. А публіка менш шляхетна впізнала в зображеній жінці відому натурницю (а їхня репутація завжди викликала питання) Вікторіну Меран, що стала моделлю для центральної фігури картини! 

Ніби знущаючись, Мане наситив полотно додатковими натяками щодо того, ким насправді є зображувана жінка. Самотній напівзнятий капець відсилає до втраченої невинності, чорний кіт, символ забобонів, вказує на табуйовану природу зображуваного, а квіти, як у букеті, так і на малюнку покривала, натякають на сексуальний підтекст картини. 

Факт того, що центральна фігура абсолютно гола, хоча поряд із нею стоїть одягнена темношкіра служниця, додає картині чергового дисонансу. І ця робота, загалом сплетена з контрастів і суперечностей, викликала на Салоні справжній скандал, закріпивши в очах публіки за Мане реноме непристойного художника-бунтаря. 

Але новому поколінню колег по цеху ця картина Мане сподобалася надзвичайно. Вона вкотре доводила, що саме сучасність є єдиним вартісним об’єктом зображення, а не засмальцьовані допотопні сюжети, властиві академізму. 

І за Едуаром Мане, а потім і разом з ним, у світ нового мистецтва увійшли імпресіоністи - Едґар Деґа, Клод Моне, Еміль Пісарро, Альфред Сіслей, а потім - і пост-імпресіоністи, на кшталт Вінсента Ван Ґоґа чи Поля Ґоґена. 

Крім того, “Олімпія” стала революційною і з точки зору патріархальних підходів до об’єктивації жіночого тіла. Процитую принагідно уривок із книги арт-критика Джона Берджера “Як би бачимо”, який коментує це питання: 

“У сучасному мистецтві оголена натура посідає менше місце. Самі художники почали ставити її під питання. У цій царині, як і в багатьох інших, поворотною точкою стала творчість Мане. Якщо порівнювати його “Олімпію” з Тиціановим оригіналом, то побачимо жінку, на яку покладено традиційну роль, але вона вже починає ставити цю роль під сумнів, якщо не чинити опору. Ідеал зламано, але йому мало що можна було представити, крім реалізму образу проститутки, яка стала основним жіночим типажем раннього живописного авангарду ХХ століття. Натомість в академічному живописі традиція тривала”.

Тож мистецтво пішло двома різними шляхами: академічним, який поступово захлинався у повторюваних сюжетах і прийомах, утомивши навіть буржуазію, та - сучасним. Саме таким ми знаємо його тепер, із пантеоном своїх класиків, одне з чільних місць у якому якраз і належить Едуарові Мане. 

Він, між іншим, після створення “Олімпії” прожив іще двадцять років, загалом створивши за життя близько тисячі художніх робіт, найвідомішими з яких є портрет Ніни де Каллі, а також картини “Вокзал Сен Лазар” та “Бар Фолі Бержер”. 

Мане й далі залишався однією з центральних бунтівних фігур французького мистецького середовища, але зовсім не факт, що до кінця усвідомив повноту свого впливу на світовий мистецький процес.