Яким буде кінець війни, техніка допиту і як успіх залежить від розтину – 5 книг, де правда виходить на очі

Ця книжка цілком може виявитися пророчою щодо майбутнього продовження нинішньої – та й будь-якої іншої – війни. Адже мова у "Повітряній війні і літературі" В.Ґ. Зебальда (К.: Ist Publishing) насамперед про те, що зло повертається, хоча автора цікавить не ця прописна істина, а її наслідки для простих людей. І нехай у війні "винні всі" – від войовничого начальства до мовчазних підлеглих, автор таки ризикнув не погодитися з усіма філософськими трюїзмами і описав те, про що всі мовчали. Мовчала навіть хвалена "Група 47", до якої входили зокрема Ґюнтер Ґрасс і Генріх Белль, і учасники якої заявляли, що прийшли у післявоєнну літературу, щоб розповісти, як було. У тому-то й справа, що про сором, приниження, рани і смерті німців – на тлі пережитого з вини їхніх правителів і від рук їхніх солдат - довгий час було не прийнято навіть заїкатися нікому. Ні своїм, ні чужим. Будь-хто з німців вже був винний хоча б тому, що належав до цієї нації. Ось чому аж у 1997 році в Цюріхському ляльковому театрі автор цієї книжки виступив з лекціями про килимові бомбардування німецьких міст в останні роки Другої світової війни. Як письменник і літературний критик, він вказував на порожнечу в колективній пам’яті німців щодо досвіду руйнувань, та спирався на рідкісні приклади літературних творів, які здійснили спробу описати жах тотального знищення міст. Жах, який настільки паралізував людей, що вони не могли його передати не тому, що не хотіли, а тому, що не могли. А якщо щось і було передано, то зроблено це у дуже уривчастій, клішованій формі. Цікава думка, що чимало постраждалих від повітряних нальотів сприймало це як справедливу кару і навіть акт відплати зверху. Через що люди прагнули якнайшвидше забути весь жах того, що відбувається. Крім "Повітряної війни і літератури", до цього видання увійшли ще три тексти: "Письменник Альфред Андерш", "Скорбота серця. Про спогад і жорстокість у доробку Петера Вайсса" й "Очима нічного птаха. Про Жана Амері".

Щодо наступної книжки, то вона писалася у 2020–2021 роках, тобто до повномасштабного вторгнення Росії у місто, в якому народилася авторка. Тож "Сєверодонецьк. Репортажі з минулого" Світлани Ославської (Л.: Човен) – про те, яким було і чим жило до 2022 року це місто Луганщини, місто на межі Донбасу і Слобожанщини; як воно переходило від ідентичності радянського промислового міста до усвідомлення себе містом у незалежній Україні. Одні репортажі розповідають про людей цього міста, інші – про локації, треті – про важливі для Сєверодонецька події, зокрема 2004-го і 2014 року. Утім, навіть у радянському форматі це місто зазнавало чималих змін, про що нині, на жаль, вже мало хто пам’ятає. Так, наприклад, задовго до "міста хіміків", Сєвєродонецьк був "містом склопластиків", і в його центрі (який весь час мігрував, про що бідкався викладач-академік на лекціях з історії архітектури, які у ті часи відвідував автор сих рядків) височів саме "Клуб склопластиків", а не пізніший "ДК хіміків". В якому чаклував режисер аматорського театру Саша Шмаль, а довкола громадилася сталінська забудова, де комори в квартирах були такі, що в них можна було зайти, як у кімнату, і зачинитися. В одній з них була влаштована фотолабораторія, у другій зберігалися підшивки старих журналів, серед яких виявився "Новий мір" за 1963 рік з оповіданням Солженицина "Матрьонін двір". "Коли у травні росіяни взяли під контроль частину Сєверодонецька, - так само згадує авторка, - у мережі з'явилося відео, де нібито місцеві жителі з випивкою і під гітару розказують, як з нетерпінням чекали на освободителей. Це відео й інші подібні викликали хвилю дописів-спростувань у соцмережах. Різні сєверодонеччани пояснювали, що саме вони є справжніми людьми цього міста, а не ті персонажі у відео. Автори цих дописів хотіли повернути собі право говорити про своє місто - заявити, що саме вони мають це право". Ясна річ, що правда буває ситуативною, а спогади хибують на упередженість. Ностальгія – це привід писати історію, натомість люди з гармошкою цілком можуть бути фейком. Тим не менш, як і будь-де, у місті, про яке мова у цій книжці, завжди чимало людей, які чекають на повернення різних часів: "радянських" чи "українських", минулих чи сучасних. "Ця книжка - також втілення мого права говорити й бажання поговорити про Сєверодонецьк, - зауважує авторка. - Розказати про нього по-різному: десь ностальгувати, не робити йому компліментів, вдивлятися в його людей, спостерігати за міськими дивацтвами й нотувати ці спостереження".

Щодо наступної книжки – точніше простоти, яку вона пропагує, – варто згадати Форреста Ґампа, який так само "невимушено" придбав на світанку легендарної корпорації акції "якоїсь яблучної компанії". Так само у книжці Кена Сіґала "Шалено просто. Ідея, що привела Apple до успіху" (К.: ArtHuss), нагадує про те, що для Стіва Джобса простота була не просто принципом дизайну. Це була релігія і зброя. Одержимість Простотою – це те, що відрізняє Apple від інших технологічних компаній. Це те, що допомогло Apple оговтатися від ризику зникнення в 1997 році, щоб стати найдорожчою компанією світу в 2011 році. Цей принцип зумовлює, як Apple організована, як вона розробляє продукти та як вона спілкується з клієнтами. Саме завдяки руйнуванню сил складності компанія залишається на своїй зірковій траєкторії. "Всі, хто працювали в Аррle, підтвердять, що простіший шлях не завжди найлегший, - тим не менш зауважує автор. - Часто він потребує більше часу, грошей зусиль. Можливо, вам доведеться переступати через себе. Але в більшості випадків це дає значно кращий результат". Що ж до самого автора книжки, то він як креативний директор компанії зіграв ключову роль у відродженні Apple, допомігши створити такі важливі для неї кампанії, як "Think Different", і назвавши iMac. Тож "Шалено просто" - це його погляд зсередини на світ Джобса. Він розкриває десять елементів простоти, які сприяли успіху Apple, і які за потреби можна використовувати для розвитку своєї власної організації. Читаючи цю книжку, ви станете спостерігачем в конференц-залі Стіва Джобса і співрозмовником його телефонних опівнічних дзвінків. Ви зрозумієте, як його одержимість Простотою допомогла Apple працювати краще та швидше. "Кожна революція Аррle народжувалася з любові до Простоти, - нагадує автор. - Кожен новий пристрій або створював нову категорію, або перевертав певні категорії з ніг на голову все тому, що, як сказано в старій рекламі Мас, технологія була "просто вражаючою і вражаюче простою".

Наступна книжка - від прокурора із блискучим послужним списком, що вплинув на репутацію Гілларі Клінтон. Загалом "Сила запитань. Як ефективно комунікувати та переконувати інших" Трея Ґауді (К.: Наш Формат) – про те, як схиляти інших до своєї думки, бути впевненим і послідовним, ставити правильні запитання, щоб отримувати бажані висновки. Що ж до власних питань, які хвилюють кожного, то книжка допоможе стати адвокатом свого життя, підказавши і як переконати начальника підвищити вас, і як схилити підлітка вибрати інший факультет для вступу, і як підштовхнути людину змінити політичні погляди. І все це, додамо, без примусу, лише за допомогою правильних запитань. Автор ділиться уроками майже двох десятиліть у залі суду й чотирьох термінів у політиці, особистими історіями і практичними порадами. Він зосереджується на різних типах запитань, щоб отримати певну інформацію, почути бажану відповідь або просто розбурхати емоції. Він розповідає про власні помилки, розмову, що змінила його погляди на кримінальне правосуддя, і про допит Джеймса Комі стосовно Гілларі Клінтон. І все це для того, щоб ви навчилися ставити правильні запитання й досягати бажаного чи компромісного. "Майстри переконання слухають стільки само, скільки й говорять, - нагадують нам. - Ставлять стільки само запитань, на скільки й відповідають. Запитання - це більше, ніж звичайна передумова для отримання інформації. Правильні запитання правильної миті можуть стати найефективнішим інструментом у вашому арсеналі, коли треба переконати когось у своїй — або чужій — позиції. У вашому житті будуть інші ситуації й розмови — не як у суді. Але ніколи не зарано подумати, як можна вплинути на оточення, у якому ви живете, працюєте і любите".

Автор цієї книжки багато років був провідним фахівцем внутрішніх справ Англії, який провів понад двадцять тисяч розтинів, і якого залучали до розслідування найгучніших справ, в тому числі вибухів на Балі, смерті принцеси Діани та багато інших. Однак саме після виходу книжки "Неприродні випадки. Нотатки судмедексперта" Ричарда Шеперда (К.: BookChef) прийшов час на всесвітню славу. Мова ж наразі про те, що розтин — це не лише препарування тіла людини, а й дотик до її особистості, найпотаємнішої сутності та секретів, які стають відомими лише після смерті. Так, автор відверто розповідає про справжні причини загибелі принцеси Діани, подробиці бійні в Ганґерфорді, складнощі ідентифікації жертв терористичної атаки 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку та наслідки вибуху бомб на Балі. Кожен "розтин" — це захоплива історія, що ґрунтується на реальних подіях, містить підтверджені факти й вражає. Про що можна дізнаєтеся із цієї книжки? Наприклад, про те, чим відрізняється робота патологоанатома й судмедексперта. Які ознаки дають підстави припускати, що людину було вбито. Яка частка успіху розслідування залежить від розтину. Або якими сприймають людей цієї професії. "У ті дні, наприкінці 1980-х, вважалося, що патологоанатом має бути таким собі альфа-самцем зі слабкістю до алкоголю та міцного слівця, посада якого прирівнюється до старших офіцерів поліції, - розповідає автор. - Ті, хто виконує важливу роботу, на яку неспроможні інші, часто відчувають за собою право на власний екстравагантний стиль поведінки. Єн належав саме до таких людей. Він був харизматичним чоловіком, блискучим патологоанатомом і ніколи не боявся втерти носа адвокату. Полюбляв перехилити чарку, причаровувати жінок і розважити товариство в барі гарною байкою. Попри певну сором'язливість я вважав, що вмію спілкуватися з людьми, допоки не зрозумів, що граю роль незграбного молодшого брата при Єні. Він вражав публіку своїм розумом і дотепами в усіх пабах Лондона, а я стояв серед цієї публіки у його тіні, лише інколи наважуючись вставити кілька слів. Можливо, тому, що придумати влучну фразу мені вдавалося лише через кілька годин після розмови. Єн очолював відділення, і був, звісно, великим цабе. Різанина у Гангерфорді була великим потрясінням для всієї нації ії особистою трагедією жителів того міста, особливо тих, чиї родини постраждали. За звичайних умов Єн, як бос, помчав би на цю подію. Але була середина серпня, він був у відпустці, тому коли подзвонили, до справи довелося братися мені".