Генерал МакМастер: Ймовірність військового зіткнення США і Китаю через Тайвань доволі велика

Як ви оцінюєте сьогоднішню ситуацію на фронті? Я думаю, що ви, як і кожний професійний військовий, зараз стежите за цією ситуацією. І як ви охарактеризуєте шанси ЗСУ щодо наступу на позиції росіян на території України?

Звичайно, розуміємо, що зараз ми дивимося на історичний контекст, коли дуже часто найкращим місцем, з якого якраз не треба робити суджень, є далекий тил. Те, що зробили ЗСУ, вселяє надію. І це не лише про системи озброєнь, а про військові потуги. Коли ми говоримо, що дуже важливим є переможний дух, саме завдяки цій волі до перемоги українці могли встояти, могли перейти до успішного контрнаступу, що ми називаємо другим етапом війни. І я думаю, що незабаром буде й чергова, четверта хвиля контрнаступу. Тому зараз дуже важливо переходити до первинних оборонних позицій і скористатися моментом, аби витісняти росіян за межі їхніх оборонних позицій. Дуже важливо давати відповідь на атаки, знати, коли почекати, як зміцнити свої оборонні позиції, які ініціативи брати до уваги на низьких рівнях, і тоді ініціатива переважатиме.

У вашій книзі "Поля битв. Боротьба за захист вільного світу", яку зараз можуть прочитати й українці - вона вийшла українською мовою у видавництві "Наш формат", ви говорили, що помилкою американської зовнішньої політики була певна зверхність по відношенню до того, що відбувається у світі, недооцінка небезпеки. Ви зараз вважаєте, що коли б у США більш адекватно ставилися до небезпеки з боку Китаю чи Росії, то вдалося б відвернути ці події, свідками й учасниками яких ми зараз є?

Насправді я так думаю, якщо ми подивимося на період після холодної війни, таке враження, що США пішли на канікули від історії.

Історія має тенденцію повторюватися. Ми розуміємо, що дуже важливо обережно ставитися до авторитарних суспільств. Ми думали після розвалу СРСР, що Росія перетвориться на якусь іншу країну, на відповідального члена міжнародної спільноти. Ми тоді думали, що матимемо можливість працювати над глобальними питаннями, розв’язувати глобальні проблеми. Тому ми прагнули гарантувати безпеку, зокрема завдяки країнам, які є в рамках НАТО. Насправді ми не зміцнили свою оборону, і це є ключовим фактором, коли йдеться про оборону свободи. Тому я часто говорив про те, що Україні справді визначально важливо давати зміцнювати оборонну потугу, надавати "джавеліни", протитанкові оборонні засоби у 2017 році.

Але ми також бачимо, що на той момент це було не зовсім адекватно. Ми чекали дуже довго. І за той час Путін фактично наважився на те, на що наважився. У нього були свої бажання, вони фактично значно перевищували наші - це агресивні бажання. Він зараз і тоді хотів використати найжорстокіші методи. Особливо після того, як кандидата в президенти України отруїли у 2003 році, також було вторгнення до Грузії, було дуже багато вбивств політично вмотивованих. Коли ми говоримо, що такі випадки були в різних країнах, зокрема в Україні, і фактично це вже тривало впродовж 20 років, то зараз я справді розчарований і впевнений, що українці жаліють про те, чому ми не зміцнювали оборону, чому ми завдяки міці, яку мають США, не зробили більше, щоб цьому запобігти.

Пане генерале, коли ви стали радником президента США з питань національної безпеки, Путін, можна сказати, вже кинув виклик цивілізованому світу. Відбулися всі ті події, про які ви зараз говорили, – напад на Грузію, напад на Україну. Проте президент Трамп і його адміністрація і в час вашого перебування на цій високій посаді, і пізніше сподівалися, що можна буде домовитися з президентом Путіним. Чи не було це самонавіюванням, яке відбувалося не тільки в цей час, але й у попередні роки?

Так, справді були ілюзорні ідеї, що Путін в один момент перетворить Росію на іншу країну. Він керувався своєю манією – відновити російську імперію. Він хотів відтворити її, плекав імперські амбіції. Тому я хочу сказати, що коли ми говоримо про його промову на Мюнхенській безпековій конференції у 2007 році, а також якщо ви порівняєте з його промовою, яка була в жовтні 2021 року, справді, це все транслювало його прагнення інвазійного втручання до України. Але дуже багато американських лідерів й інші лідери по всьому світу не вірили в те, що Путін може наважитися на таке, може розв’язати таку глобальну війну на Європейському континенті. Джордж Буш, коли був президентом, заглядав в його душу, він думав, що Путін глибоко піклується про свій народ, але це було не так. І вже після того періоду відбувалися зміни в політиці й у відносинах між Сполученими Штатами та Росією. Але також події, які відбувалися в Україні у 2014 році, вносили свої корективи. Те, що провокує Путіна, - це відчуття слабкості.

Путін відчуває слабкість, зокрема в адміністрації президента Байдена. Коли він відчуває, прощупує слабкість, тоді він починає діяти – поступово, покроково, у Чорноморському басейні і так далі.

Тобто він бачить, що Україна не отримала належної підтримки в той момент. Тому коли ми говоримо навіть про несвоєчасне надання важливої зброї для України, це також сприйняття слабкості. Путін бачить це як слабкість, а ми маємо показувати силу.

Повертаючись до попереднього запитання, давайте подумаємо: якщо США, НАТО справді надали б Україні те, що вона зараз має в рамках оборонного озброєння, перед 2014 роком, я думаю, є великий шанс, що Україна не була б зараз в такій біді й такого конфлікту не розгорнулося б. А зараз весь тягар упав на плечі ЗСУ та на плечі українського народу. Тому я переконаний, що ми могли зробити значно більше раніше.

А ви говорили про ситуацію з Путіним і Росією з президентом Трампом? Просто хочу зрозуміти, чому президент Трамп досі вірить у свою здатність домовитися з президентом Путіним навіть у такий скрутний час.

Як радник з питань національної безпеки ми дуже багато спрямовували зусиль на санкції та його оточення, у порівнянні з попередніми роками за адміністрації Обами. Як раз була така нагода, коли Україні вдалося виділити "джавеліни" та інші системи, які вагомо зміцнили ЗСУ. Зараз, відповідаючи на ваше запитання,

я справді намагаюся показати Трампу, що відбулося після приходу до влади Путіна.

І показую йому наглядно, візуально, показую різні види російської агресії. І після того, як усе це можна проаналізувати, починаєш розуміти, чи справді можна домовитися з Путіним, чи ні. Адже так, як діє Путін, не є чимось непередбачуваним, отже можна було проаналізувати й зрозуміти, як діяти. Згадуючи слова президента Макрона, який також говорив часто про переговори, зокрема в лютому минулого року, - він тоді теж вважав, що може схилити Путіна до перемир’я, але ми бачимо, що цього не сталося, що Україна цього не допустила. Тому що Путін зараз не такий, його ніхто не сприймає таким – він переговорами не обмежиться. Це ілюзія, в яку хтось хоче вірити, що Путін може поводитися по-іншому. Зараз найважливіше – підсилити Україну якомога більше й намагатися обіграти Путіна в якийсь спосіб. Так, інколи це може бути помилковим твердженням, але такий сценарій.

Якщо говорити про дії нинішньої адміністрації, наскільки в принципі вона адекватно ставиться до тих викликів, які є на напрямку російсько-української війни? Чи потрібно бути активнішими? Можливо, потрібно щось більш активізовувати політично? Які поради ви сьогодні дали б вашому колезі Саллівану?

Насамперед я хотів би подякувати адміністрації за те, що зараз вони надолужили після поганого початку, адже почали вони доволі скромно, надавали Україні значно менше, ніж вона потребувала. Але від початку повномасштабного вторгнення США лише нарощували свою, зокрема військову, допомогу. І зустрічі були між президентами, також пришвидшили поставку озброєння. Тому я думаю, що вони в цьому плані реабілітувалися, зробили хорошу роботу, вони втримують весь Північноатлантичний альянс разом, зокрема, навколо питання надання допомоги Україні. Я низько схиляю голову перед вашим президентом за його лідерство, адже це дуже непросто - працювати так і бути лідером у таких жахіттях, які переживає український народ, виконуючи свої обов’язки. Тому зараз ми робимо все, що в наших силах, щоби підтримати українців і Збройні Сили. Тому зараз я справді порадив би продовжувати зусилля від лютого 2022 року, переходити до посилення фінансової й мілітарної допомоги Україні. Адже ми так часто на початку вторгнення не могли розрізнити, що це, - оборонне озброєння чи озброєння для наступу. Але зараз ми чітко знаємо, що Україна потребує, якого діапазону зброї й техніки ми можемо надати, ми думаємо про те, як надати. Ми не могли надати танки – зараз ми вже надаємо танки. Ми не могли надати дрони певного виду – зараз уже надаємо. Розмови зараз точаться про надання бойових винищувачів F-16. Тобто ми бачимо постійну динаміку, яка є позитивною, з боку посилення допомоги США для України, аби вона справді змогла досягти успіху на полі бою й відновила контроль над своїми територіями, починаючи з 2014 року. І коли ми думаємо про якісь майбутні напади з боку Росії, насправді ми налаштовані на довготривалий мир і на відбудову вашої прекрасної країни. Тому я порадив би припинити цей повільний підхід і піднатужитися й надати те, що Україна запитує, що їй треба для цього контрнаступу, але також і в довгостроковій перспективі.

Цікавить ваш аналіз, що відбувається з російською армією. Ми вважаємо її досить сильною. Завжди казали, що це одна з серйозних потуг. І тут раптом виявилося, що вся та операція, яка була підготовлена минулого року, м’яко кажучи, продемонструвала непрофесіоналізм російських генералів і російської армії як такої. Як це могло статися?

Якщо поглянути на саму природу путінського уряду - це корумповане оточення, всі ці установи, якими керує Путін і його поплічники, його кримінальні синдикати - вся ця мережа корупційна. Якщо ми все це візьмемо до уваги й поглянемо на лідера російської армії Шойгу, який не має елементарного мілітарного досвіду, ми бачимо, що він просто губиться. І коли ми говоримо про якісь конкретні установи російські, то немає взагалі такого, аби солдат нижчого рівня ставив під сумнів накази свого командувача, і так на всіх ланках, тобто це неможливо. Усе це просякнуто корупцією, весь бюджет оборони переходив у корупційні компанії та структури. Тому зрозуміло, що вони не надавали належного військового навчання, вони неналежно наглядали за їхнім озброєнням. Так, усе це гарно виглядає, гарна картинка на параді 9 травня. Але коли ми говоримо безпосередньо про бойовий вишкіл, про проведення воєнних операцій, - вони просто вдарилися об стіну мужності, готовності українських військових.

Також є справді величезна некомпетентність на рівні прийняття воєнних рішень, планування як стратегічного, так і тактичного. На багатьох медійних платформах ми бачили, що ця картинка зараз просто розплилася. Росії не вдасться перемогти Україну, Росії не вдасться повалити український суверенітет. Погляньмо на карту, на весь масштаб, поділімо на кількість присутніх російських військ зараз на окупованих територіях. Усе це навколо статистики. Ми розуміємо, що вони зараз просуваються абсолютно не адекватними тактичними маневрами. Їм не вдається проводити рекогностування, не вдається здобувати потрібні їм розвіддані, їм не вдається здійснювати успішні проривні операції - завдяки цим причинам, які я щойно перелічив. Тому я думаю, що їхня оборона також незабаром посипиться. Адже за жертви, які несе Україна, за свою кров, за своїх солдатів вони борються ще відважніше й справді показують успіх у контрнаступальних діях.

Тому я думаю, що зараз це цілком очевидно, якщо ми заглянемо в саму суть російської армії. Але дуже вагомим моментом є путінський гонор, його пиха. Його зачепили. Його авторитет похитнули.

Саме тому він зараз не здається. Він сам не уявляв, що його війська настільки некомпетентні.

Але якщо ми просто проаналізуємо ті смішні маніпуляції в історії, в які він був залучений, зокрема у жовтні 2021 року, - він думав, що Україна не має національної ідентичності, він вважав, що вони не мають волі боротися за своє існування, за свій суверенітет. І саме завдяки таким моментам він і наважився наступати. І прорахувався – рівно на 180 градусів.

Зараз українське керівництво й українське суспільство наполягають на тому, що євроатлантична інтеграція України, вступ України до НАТО мають відбуватися швидкими темпами. Наскільки це взагалі реально? Що означає формула "до НАТО - після війни"? Що Україна має зробити, щоб потрапити до євроатлантичної сім’ї?

Звичайно, має бути конкретний шлях України, вступ України до НАТО негайний, має бути встановлений певний механізм, завдяки якому Україна якомога швидше ввійде до НАТО. Це буде найкращою гарантією безпеки для довгострокової перспективи. Це дуже важливий крок, про який згадував генеральний секретар Столтенберг,  - оголосити дорожню карту для України.

Ви сподіваєтеся, що така дорожня карта може бути ухвалена у Вільнюсі на саміті НАТО?

Це залежатиме від результатів бойових дій. І справді важко буде переконати всі країни-учасниці. Тому що, як ви знаєте, НАТО – неоднорідна структура, є країни, які наразі вставляють палки в колеса і які мають проросійські настрої. Я говорю зараз про Орбана та Угорщину. Але я вважаю, що зараз ми дійшли до такої позначки, коли справді є певний тиск на країни, які можуть виступати проти. Зараз ми бачимо, що робить Україна на полі бою. Ми бачимо, що Україні вдається відвойовувати свої території. Ми можемо прораховувати різні сценарії, але я сподіваюся, що Україні справді вдасться відвоювати всі території, які в неї відібрали з 2014 року. Важливо, що справді хоч є бажання надавати Україні підтримку стільки, скільки це потрібно, надавати вагомих сучасних озброєнь. Але також важливо визнавати, що є можливість певних двосторонніх гарантій безпеки між Україною та якимись країнами НАТО, для того аби підсилити українську оборонну потугу в тривалій перспективі.

Державний секретар Ентоні Блінкен зараз у Пекіні проводить перемовини, перші такі за багато років. Наскільки ви взагалі вірите в те, що Сполучені Штати та Китай можуть нормалізувати стосунки? Як ви взагалі дивитеся на загрозу Китаю з точку зору безпеки?

Я не вважаю, що Китай і США можуть мати нормальні двосторонні стосунки, адже комуністична партія зараз хоче припинити будь-яку агресію фактично. Вона хоче якось похитнути безпеку в глобальному масштабі й фактично вони надають велику підтримку Росії, живлять воєнну машину Росії. І надають фінансування, тим що купують більше російської нафти та більше російського газу. Ми провели певне розслідування, здобули певні дані, зокрема, на рівні уряду США. І ми говоримо, що справді продаж нафти й газу – це був критичний компонент для підсилення оборонного сектору Росії. Вони підтримують авторитаризм, це не те, що підтримують США, це щось цілковито інше.

Але вони хочуть мати стратегічне партнерство і з Росією, а також з Іраном. Ми знаємо, які стосунки між Іраном та Росією, як вони надають Росії свої дрони, яким чином вони підсилюють, зокрема, і російську воєнну потугу. Усе це з перспективи України. Але також ми розуміємо й економічну агресію, адже Росія воєнізує свою економічну модель. І коли ми говоримо про так званий глобальний Південь, вони хочуть якраз налагодити стосунки з країнами глобального Півдня, це є один із пунктів у міжнародному порядку денному.

Люди мають розуміти, що Китай багато чого зробив для того, аби завуалювати вбивчу кампанію Росії проти українського народу.

Так, це відбувалося через дипломатичний корпус, через їхні державні ЗМІ та іншими способами. Тому я би сказав, що порадив би пану Блінкену не йти на жодні компроміси. Китай зараз не в найкращому становищі, коли ми говоримо з точки зору політики комуністичної партії Китаю. Тому на глобальному економічному ринку вони зараз переживають кризу, вони грузнуть у борги. І якщо ми поглянемо, наприклад, на рівень безробіття, - у них понад 20% безробіття у віковій категорії від 16 до майже 30 років. Тобто ми бачимо, що є тріщина, яка продовжує зростати, - тріщина в економіці. Тому для них зараз невигідно поводитися по-іншому, аніж дружити з Заходом. Вони зараз думають і критично ставляться до прозорості, вони не розуміють, чому люди не хочуть інвестувати в Китай, а все це якраз через ці причини. Якраз керівництво Китаю чомусь не міняє своєї точки зору, і саме через це керівництву США не потрібно йти на поступку, на будь-які компроміси зараз, коли ми говоримо про конкретний момент.

Фото: gettyimages

Справді, ймовірність доволі велика. Якщо хіба Сі Цзіньпін не скаже, що він не може отримати контроль над Тайванем, окрім як силою. Ми знаємо, і наростили це побоювання щодо Тайваню після українського конфлікту. Але зараз дуже важливо, аби тайванці самі вчилися зараз на прикладі українців, самі зміцнювали свою оборонну потугу. Зараз важливо надавати Тайваню те, що вони потребують, ще до якоїсь спроби вторгнення. Це є зараз критично й визначально.

США має навчатися на прикладі України робити це своєчасно. На розгляді є певний пакет 9 млрд доларів. Його можна збільшувати на індустріальній основі, зокрема, з боку США. І такі кроки підсилення та надання допомоги Тайваню були б сигналом для Китаю, і вони добре подумали б над тим, чи наважуватися їм на такий крок. Наприклад, якщо ми говоримо про двосторонні стосунки між Японією та США, а вони також зараз мають спільні пакети зміцнення оборонного потенціалу, це також ставить під загрозу те, що не вдасться Китаю те зробити.

Зараз формується новий антикитайський альянс між Австралією, Японією та США, і вони також продумують кроки, як діяти, якщо все ж таки буде посилення загрози.

Часте твердження: будь ласка, не силуйте обирати, чи ви разом із США, чи ви з Китаєм, не робіть такого. Але ми розуміємо, що зараз треба об’єднуватися. Китай теж розуміє зараз, що він не може бути в глобальній ізоляції, йому треба з кимось об’єднуватися.

Президент Путін останнім часом намагається продемонструвати, що він розбудовує свою країну саме як ядерну потугу. На своєму останньому виступі на Петербурзькому економічному форумі він говорив, що Росія не піде на скорочення ядерних озброєнь. Він передав ядерну зброю на територію Республіки Білорусь – принаймні він так стверджує й про це говорить його білоруський партнер Лукашенко. Він постійно говорить про ядерну доктрину Росії, коли мова йде про його ймовірну поразку у війні з Україною. Як запобігти цій ядерній загрозі? Чи є у Сполучених Штатів інструменти, які давали б змогу сподіватися, що ядерна війна не почнеться, і тим більше не відбудеться напад ядерною зброєю ядерної держави на неядерну?

Я гадаю, що має бути такий меседж чіткий для Путіна, що якщо він використає ядерну зброю, натисне на ядерну кнопку, то він собі підпише смертний вирок. Він може робити все конвенційними засобами. Ми бачимо, що йому це не вдається.

Я думаю, що якщо він наважиться, то за день нічого не залишиться від його Чорноморського флоту.

Якщо він гратиме не за правилами, якщо ядерна держава нападе на неядерну, тоді буде потужна реакція. Дуже важливо, що це людина, яка засуджена Міжнародним кримінальним судом за викрадення українських дітей - тобто ми маємо розуміти, як його сприймати: він зараз у відчаї, він зараз програє, йому нічого не вдається, він конкретно прорахувався, всі його воєнні цілі провалилися. Але коли ми говоримо про вертикальну ескалацію ядерну,

я думаю, що він не наважиться на це. Чому? Тому що думаю, що їхня ядерна зброя реально вийшла з ладу.

Думаю, що навіть українці не припинять боротися за будь-якого розвитку сценарію.

Якщо Путін так загострить конфлікт, то буде проводити ескалацію й на інших ділянках. Він зараз уже говорить про загрозу підриву кабелів під Атлантикою і багато чого ще – стратегічно і про Молдову, і про Білорусь. Він хоче справді похитнути мир всюди. Те, що він пропрацював у Грузії, там, де фактично прийшла влада, яка прихильна до Путіна, і це загнало народ Грузії у катастрофу. Ми можемо очікувати від нього всього. Якщо говорити про Болгарію – також Болгарія висловлює свою прихильність до Путіна. Він фактично зараз починає серію вбивств у Сирії. Всюди мережа його злочинних дій настільки розширена, що ми маємо бути серйозно налаштованими, коли обдумуємо нашу реакцію, ми маємо зміцнити нашу силу, коли йдеться про надання допомоги Україні на полі бою, адже це зараз визначальне – не дати Україні впасти.

Це дуже важливо – зберегти українську безпеку й суверенітет. Це є визначальним для всього світу.

Хочу уточнити: якщо Росія говорить, що наносить ядерний удар, – знищується її чорноморський флот, якісь інші об’єкти. На чому ми базуємося – на оцінці чи на певному консенсусі в американських політичних і воєнних колах?

Я хочу сказати, що це лише один з варіантів розвитку сценарію. Звичайно, було багато розмов, перемовин, можливо, були битви за те, що робити. Так, треба розраховувати, що ми втрачаємо. Адже хто втрачає від ядерного вибуху? Найперше втрачає Путін, він має це чітко розуміти.

Якщо говорити в принципі про той світ, який може бути сформований в результаті цієї війни Росії проти України, чи сподіваєтеся ви, що цей світ буде більш сраведливим? Чи це буде вічна боротьба між демократіями й диктатурами, як і казала колишня спікерка палати представників американського конгресу пані Ненсі Пелосі під час відвідин Тайбею?

Я думаю, що українці як ніхто знають про це. Але коли ми говоримо про правдиву безпеку, про правдиві гарантії безпеки в Україні або й по всьому кордону з Росією, - не буде такої безпеки, якщо не буде кардинальної зміни уряду в Москві. Звичайно, може йтися й про скинення Путіна з його крісла, але також ми розуміємо, наскільки вони гіпернаціоналісти. Все це його оточення – вони самі руйнують свою країну. Вони руйнують Росію зсередини. І тому якщо росіяни зможуть організуватися, зможуть зробити якісь альтернативні дії, ніж те, що вони роблять, то також це могло б бути якраз шансом для російського народу, шансом на якесь краще майбутнє. Так, їхні сини гинуть зараз в Україні, їх просто ганебно туди відсилають на вірну смерть, вони там дістають серйозні поранення. Можливо, це їх якось тригерне й вони почнуть думати й висловлюватися по-іншому. Вони почнуть ставитися до Путіна не як до якогось хорошого патрона, але як до людини, яка ні про кого не турбується, окрім як про себе. Тоді є ймовірність, що буде сформована опозиція – на чолі з Навальним чи кимось іншим, які могли б стати в опозицію до путінського режиму. Їм необхідно бути сильними, сильнішими, ніж будь-яка опозиція у світі. Це такий справді для них сценарій.

Ми знаємо, скільки в Росії зараз політв’язнів, більше ніж з часів холодної війни.

Їхні внутрішні ФСБ вистежують і витягують тих людей і вбивають. Ми знаємо, це має загартовувати опозиційні рухи Росії, але зараз ми бачимо, що цього, на жаль, не відбувається.

Під яким прапором, на вашу думку, проходитиме передвиборча кампанія 2024 року – солідарності з Україною чи втоми від України?

Солідарності, звичайно! Я у таборі тих, хто солідарний з Україною. Але загалом вважаю, що американці природно скептичні щодо такого тривалого залучення закордону. Та на мою думку, все буде на плечах нашого політичного керівництва. Поставте собі запитання, чому важливо виграти війну в Україні, чому Україна має виграти її? Це питання можна поставити кожному, і кожен відповість: так, нам це важливо, усьому демократичному світу це важливо. Американська воля зберігати допомогу для України базується на простому рівнянні: російські звірства множаться на українську опірність. Саме це й визначає, на мою думку, нашу ефективність, нашу сталість у солідарності. Так, звичайно, є певні дебати, адже дехто вважає демократів поганими. Але ми знаємо, що авторитарні режими взагалі не визнають іншу точку зору, вони є брутальними. Демократії є стійкими, а автократії, на жаль, часто просто розвалюються. Тому, коли ми говоримо про США, про НАТО і про перспективу для НАТО, - для всіх, для вільного світу перемога є важливою.

Можливо, ви хочете щось сказати вашим колегам – українським військовим, які саме зараз перебувають у вирії цієї битви. Схожі битви ви вели все своє професійне життя і знаєте, в якому стані люди, коли вони в центрі великої, непростої війни.

Я хотів би сказати, що ті з нас, хто справді розуміє військову професію, вони знають, що всі ми зараз справді поціновуємо українське військове командування, військовослужбовців, солдатів, волонтерів. Ми надихаємося вашою силою, вишколом, вашою рішучістю, тим, як ви опановуєте нове озброєння, як швидко ви це робите, щоб захистити свою країну й зупинити це масове винищення українського народу, щоб відвоювати ваші території, які захопили від 2014 року. Я хочу сказати, що глибоко ціную й поважаю наші стосунки, я вдячний вам за те, що ви робите для того, аби відновити вашу безпеку. Звичайно, я глибоко співчуваю вам, рідним, які понесли втрати, втратили своїх близьких і рідних через авторитарного злочинця Путіна.

Під час війни в Іраку, пане генерале, вас називали в американських медіа інноваційним військовим, новатором у військовій справі. Ви вважаєте, що українські військові зараз теж проявляють новаторство в нових умовах?

100%. Справді, у багатьох це проявляється. Адже те, що ми бачимо, - це суміш сили армії демократичної держави, також ми побачили творчість, креативність, з якою ви згуртовуєте людей з різних прошарків суспільства, і вони можуть внести свою лепту в оборону України. Я гадаю, що є певне поєднання старого та нового, нових бойових навичок зі старими бойовими навичками, постійна гнучкість у вишколі, а також переходу від радянського до натівського зразка озброєння.

Але найбільше мене вражаєте, яким є ваш дух – ваш командний дух до перемоги в цій війні. Українці тримають свою рішучість, вони не втрачають її, вони хочуть вигнати окупанта.

Генерал Валерій Залужний сказав, що маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію, говорячи про цю війну. Як ви думаєте, українська армія вже перестала бути радянською під час цих 16 місяців двобою?

Не знаю, чи можна сказати, що ви колись були, чи зараз вас називати радянською армією. Зараз ми говоримо про ешелони сил, які йшли в Україну, які забирали життя як військових, так і мирного населення. Зараз ми бачимо на прикладі України, як ви оперуєте на тактичному рівні. Ви зараз надаєте ініціативу командуванню нижчої ланки. Кожен може вносити свої корективи, є відкритість. Відповідно, бойові команди є відкритими до інтеграції, тобто відбувається плинність у переміщенні військових. Ми бачимо, що динаміка є позитивною. А росіяни не здатні так працювати на оперативному рівні, вони не вмотивовані, вони стикаються з багатьма труднощами щодо своїх наступальних операцій – їх розбивали, просто спалювали вщент. І коли вони стикаються з оборонцями України, вони програють.