Юлія Мала: Після цієї війни я буду набагато більше цінувати час, проведений зі своєю сім’єю

Розкажіть про свій шлях на війну. Що стало поштовхом? Ваші думки в цей момент, емоції. Наскільки сильною була мотивація? Яким було ваше життя до 24 лютого?

Я з Миколаївської області. З села Улянівка. З самого дитинства хотіла бути медиком. У 2014 році після закінчення медичного коледжу стала фельдшером. Спочатку я працювала не за фахом, минув якийсь час і якось побачила, що 36-та набирає медиків, бо медиків недостатньо на фронті. Тому й пішла. Я підписала контракт рівно в 24 роки у свій день народження. 

В армії я з 2016 року. Спочатку пройшла навчальний центр. І по розподілу мене направили в Морську піхоту 36-ї бригади. Тоді наш батальйон ще відносився до 36-ї бригади і не був окремим, а був лінійним. Після 23 днів у навчальному центрі, мене розподілили медиком в наш батальйон. Я дуже цьому рада і дякую Богу за цей день, що саме в наш батальйон я потрапила. Тоді він тільки починав формуватися. Тільки прийшов наш комбат Сухаревський. Батальйон складався з резервістів. Контрактників тільки починали набирати. Тому, можна сказати, що в нашому батальйоні я з самого початку його формування. Потім був полігон. Восени ми вже вийшли на ротацію, і, можна сказати, що з того часу, з 2016 року, я вже була на війні. Спочатку було дуже складно, трохи лячно, незвично. Я була досить юна.

В 2017 році ми вийшли на ротацію, поїхали на стрибки з парашутом, я ще виконала 5 стрибків. На той момент я була медиком в десантно-штурмовій роті. Тому й я стрибала. В 2018 році я на три роки пішла в декретну відпустку. Чоловік мене відмовляв повертатись на службу. Але я без служби вже не могла. Батальйон вийшов на ротацію. Всі знають, що 503-тій формувався в Маріуполі. І я залишилась бойовим медиком на ППД займатись документацією, допомагати проходити ВЛК і все таке інше… 

Як прийшов до вас новий день 24 лютого 2022 року? Де ви перебували?

24 лютого 2022 Росія напала на нас. Маріуполь був найгарячішою точкою. В цей момент я знаходилась саме в Маріуполі. 24-го числа о 5-й ранку мені подзвонив командир і каже: "Юля, Одесу обстрілюють, Маріуполь…". Ми також чули, що обстрілюють. Я скоро зібрала свою дитину й вивезла в Дніпро.  Залишила сина в друзів у Дніпрі, а сама повернулась назад в частину, оскільки військовозобов’язана, ще й медик. 25-го числа Маріуполь вже був в оточенні. Я дякую Богові, що встигла вивезти свою дитину. У Маріуполі в нас знаходилось дуже мало людей. В основному, так як батальйон був на ротації, це були люди, які списувались за станом здоров’я, й ті, які мали звільнятись по завершенню дії контракту. В Маріуполі ставало багато поранених  цивільних. Цивільним надавали допомогу. Найстрашніше, це звісно, надавати допомогу дітям.  Бо, коли бачиш ці скривавлені тіла, і коли та дитина дивиться на тебе такими оченятами, плаче і просить про допомогу, це дуже складно насправді… В мене є нагорода - орден "За мужність". Саме цей орден мені дали, коли я перебувала в Маріуполі. По суті, орден за Маріуполь. 

Ми тримали оборону, як могли. Переміщалися з місця на місце. Зброї в нас як такої не було. 25-го березня командиром було прийнято рішення, що нам треба виходити. Ми зрозуміли, що допомоги не буде, а Маріуполь залишиться в блокаді. Перевдягнулися в цивільний одяг і виїжджали через 32 російських блокпости. Дякую знову Богу, що ми не потрапили в полон, залишились живі. Вибралися звідти й приєдналися знову до свого батальйону. 
На даний момент батальйон знаходиться в зоні проведення бойових дій.  Мене перевели медиком в мінометну батарею, де я і зараз залишаюся нести службу. 

Професія медика на фронті – це дещо інша професія в українській медицині. З якими викликами сьогодні найбільше стикається воєнний медик?

Коли я прийшла в 2016 році – медицина була набагато гірша ніж зараз. Зараз в нас більше можливостей, більше самих медиків. Так, є ще певні потреби, ще набирають медичних працівників. Але порівняно з 2016 роком, нас вже стало багато. І в багатьох вже є бойовий досвід. У хлопців і дівчат. Не скажу, що медицина зараз на фронті на 100 відсотків суперкласна, але наші медики в шпиталях і ті, хто знаходиться на передовій, надають кваліфіковану допомогу бійцям, першу медичну допомогу, справляються зі своїми обов’язками.  Є ще й санінструктори, які теж мають бойовий досвід. 

У вас маленька дитина – розкажіть про свої материнські відчуття та почуття, емоції, любов, відчай, захист тощо. Чи наявність малої дитини стримувала похід на війну, чи навпаки – стала стимулом йти та захищати усіх дітей України та їхнє майбутнє?

Свого сина я бачила ще 24 лютого, коли його евакуювала й везла до своїх друзів у Дніпро. Зараз він знаходиться з бабусею закордоном. Мені так простіше, коли він закордоном. Оскільки ми знаємо, що в Україні ніде немає поки що безпечного місця. Він міг би бути й на Заході України, але ми не знаємо, що буде завтра там, чи сьогодні тут. Тому я вирішила, що безпечніше буде сину буде закордоном. Спілкуюсь із ним по відеозвязку, дуже сумую за ним. Але розумію, що потрібна тут, як медик, тому поки що так… 

Ваш чоловік також служить разом із вами. Чи полегшує такий тандем на фронті у моральному сенсі? Розкажіть про історію вашого кохання, та відчуття сильного плеча поруч.

Чоловік мій також військовий і також несе службу на війні. Познайомилась із ним на війні, коли евакуювала пораненого. Він  мені тоді допомагав. Сказати, що мені легше… З однієї сторони й легше, що є підтримка.  Він, звісно не зовсім поруч зі мною. Він трохи далі. Але є можливість хоч інколи бачитись. То може від цього трохи легше. А сказати, що б дуже сильно легко було… Ні, не легко. Все одно є переживання за нього. Тривога за нього. Але ми тримаємось разом. Намагаємось підтримувати одне одного.

Яка історія особливо щемливою була за цей час? Така, що закарбувалась в пам’яті назавжди. Можливо, кілька історій.

Перші дні. Перший поранений. Евакуація відбувалась дуже незвичайно. Командир мій перший вперше на ротації був, і я вперше. Для нас все це було нове, але нічого… евакуація пройшла успішно.

А далі в мене найскладніші були мої поранені. Одного разу я сиділа на зв’язку, бо окрім я того, що була медиком, я жила на КСП роти, іноді готувала їсти, інколи сиділа на зв’язку. Старалась бути корисною та в усьому допомагати.

Одного разу мені передають по зв’язку, що в нас два 300-тих. І я терміново виїхала туди, прибігла до хлопців на позицію і дивлюсь… цей випадок запам’ятався мені на все життя. Один хлопець лежав без свідомості. А інший трохи далі, він кричав, просив допомогти. Хлопець, що був без свідомості мав поранення в шию. І куля вийшла через бочину. Я так підозрюю, що в нього були перемолочені внутрішні органи та внутрішня кровотеча. На той момент, після надання першої допомоги, коли я його передавала далі, він ще був живий. Я вколола йому кровоспинне, перемотала, передала хлопцям. Хлопці його евакуювали далі до медиків на КСП батальйону, а я вже займалась другим хлопцем. Другий був поранений в живіт. Куля ввійшла і застрягла в нього у тазостегновому суглобі. Ми його транспортували на КСП батальйону й надали допомогу. 

Коли тоді я прибігла до хлопців, мені стало не по собі, я злякалась. Але ж вони надіялись на мене. І я зібралась, я думала тільки про те, що хлопці чекають на мою допомогу, вони знають, що в них є медик, який їм допоможе. І я швидко почала надавати допомогу. Той хлопчик, що був поранений в шию помер. Нажаль. А другий – він досі живий. Коли від тієї історії минув майже рік, я його зустріла. Він подякував мені, що врятувала йому життя. Це дуже приємно, коли можеш надати комусь допомогу, коли можеш когось врятувати. 

Розкажіть про своїх бойових подруг. Чи багато жінок на фронті зараз поруч із Вами? Що для вас значить фронтове сестринство?

В армії жінок зараз дуже багато. Ні для кого то вже не новина. Знов зрівняю. В 2016 році, коли я прийшла в батальйон, то була одна тільки жінка, згодом ще приєднались до нас жінки. На сьогодні в моєму баті дуже багато жінок, які займають різні спеціальності. Усі тримаємось. Усі віримо в Перемогу. У всіх є сім’ї, які ми хочемо бачити. І щиро сподіваємось, що скоро ця війна закінчиться. І ми зможемо бути поруч зі своїми сім’ями. 

Бачила Ваші фото з військовим капеланом Андрієм Зелінським. Що найбільше запам’яталось після цієї зустрічі? 

З отцем Андрієм я познайомилась в 2016 році. На війні. Він приїжджав до нас як військовий капелан. Для мене це світла людина. Дуже розумний, начитаний. Спілкуватись із ним завжди приємно, бо завжди є про що поговорити. І, якщо потрібна була допомога, він завжди вміє вислухати військових. І мені особисто допомагав. Тільки позитивні спогади по нього. 

Переоцінка цінностей із початком війни. Що відпало, а що, навпаки, стало надважливим? Ким Ви бачите себе у мирному житті? Мрії та плани на майбутнє після Перемоги України?

Після цієї повномасштабної війни дуже сильно все переосмислилось в моїй голові.  Після цієї війни я буду набагато більше цінувати час, проведений зі своєю сім’єю. Буду цінувати набагато більше їжу, хліб. Коли ми були в Маріуполі, з цим було дуже складно. Буду більше часу проводити зі своєю родиною і насолоджуватись життям. Не буду відкладати відпочинок, який ми звикли відкладати на потім. Треба жити й кайфувати життям, яке в тебе є, і ніколи не відкладати щось на потім. Ми живемо в такий час, як виявилося, коли не знаємо, що буде з нами завтра. 

Якщо чесно, то я до останнього сумнівалась, що Росія на нас нападе так широкомасштабно. Адже ми живемо в XXI столітті, і для мене це щось неймовірне, коли така кількість безневинних людей загинула. Така величезна кількість людей залишилась без домівок. Я б ніколи не подумала, що таке може статись насправді. Вірю, що ворог понесе своє покарання. А життя – бумеранг. 

Вірю, що скоро ми переможемо. А після Перемоги Україна буде довгий час відновлюватися. Але я думаю, в нас такий сильний народ… спільними зусиллями відбудуємо нашу країну, і вона зацвіте, і будуть нам ще всі заздрити. 

Я думаю, що залишились в нас люди тільки ті, які дійсно варті нашої країни. А ті, які кричали за "рускій мір", - вони відсіялись автоматично. Сподіваюсь, що ми відвоюємо наш Маріуполь український і заберемо всі наші землі, і Донецьк, і Луганськ, і обов’язково Крим…  але це все буде згодом. Головне – це зараз тримати ворога й не давати йому просуватись далі. 

Пам’ятаємо про наших загиблих. Вони в нашому серці залишаться назавжди. Ми переможемо. Разом до Перемоги! Слава Україні!