Навіщо Порошенку вивчати біографію Наполеона

Революція, контрреволюція та зовнішня інтервенція, спровокована слабкістю країни та зажерливістю сусідів – ця тріада, в тій чи іншій послідовності, а часом і з неодноразовими повторами окремих компонентів, переслідує людство від моменту появи інституту держави.

Енциклопедичним є приклад Франції – з калейдоскопом абсолютної монархії, невдачею монархії конституційної, Першою республікою, Великим терором, Директорією та імперією. Все це, слід нагадати, супроводжувалось одночасною інтервенцією трьох тодішніх європейських „наддержав”. Англійська революція ХVII сторіччя (громадянська війна Кромвеля проти роялістів), „двоетапна” революція в Росії і десятки, якщо не сотні інших прикладів демонструють той факт, що зміна соціальної реальності, як правило, відбувається у декілька етапів.

Із сучасніших прикладів найяскравішим, безумовно, є Єгипет – де світського диктатора змела хвиля народного незадоволення. На гребені хвилі піднялись ісламські фундаменталісти, які реально представляли інтереси заледве чверті революціонерів, і поставили свого президента. Посилена розбудова близької для президента форми правління (у випадку з Єгиптом це була фактично шаріатська держава – з притісненням поміркованих мусульман і погромами іновірців) закінчилась невдоволенням широкого загалу. Внаслідок чого загал цілком спокійно сприйняв військовий переворот, котрий усунув президента від влади і загнав у тюрми його найбільш послідовних прибічників.

Безумовно, ситуація в Україні істотно різниться від подібних аналогів. Дехто навіть схильний вважати, що ми доживаємо до кінця послідовності „революція-контрреволюція-ворожа інтервенція-перемога демократії”, яка триває з 2005 року до сьогодні.

Але деякі ознаки – зокрема, і поведінка „фахових держчиновників”, що оговтались від нещодавнього шоку, і частина кадрових рішень нового керівництва - дозволяють припустити, що до завершення подій іще далеко. Тому що буржуазна революція так і не перемогла химерний чиновницько-олігархічний союз, котрий впродовж останніх двох десятків років успішно керував Україною, узурпувавши функції соціальної еліти.

Ускладнює соціальний пасьянс той факт, що на сцені з’явився новий актор – в особі озброєних сил. Поставлена в куток і там забута на чверть століття українська армія приросла зброєю, рішучістю і обстріляними солдатами. У цьому контексті здійснене президентом призначення міністра оборони за принципом особистої відданості, і заступника Генштабу за принципом професіоналізму та популярності у військах – видається логічним і розважливим кроком. З точки зору особистої безпеки чинного президента, зрозуміло.

Проте вдалі кадрові рішення в збройних силах не гарантують остаточного вирішення проблеми з можливим силовим фактором у суспільному діалозі.

Бо найбільш впливовою суспільно-мілітарною силою в подальшому розвитку подій, вочевидь, стане навіть не закрита в казармах армія, а батальйони територіальної самооборони та інші парамілітарні групи. Які для пристойності були введені, звичайно, у склад МВС, але виглядають у середовищі пострадянських міліціонерів як гуцул у киптарі на тлі випускників суворовського училища.

І групи ці, в переважній більшості, якраз і складаються з дрібних буржуа – або найманих працівників тих самих буржуа. Яким після завершення конфлікту на Сході – дай Боже всім до того дожити – доведеться повертатися до своїх звичних занять.

Дрібні бізнесмени знову зустрінуться з податківцями, пожежниками та іншими „государевими людьми”. Їхні підлеглі знову стануть гуляти по вечорах – або навіть пити пиво на вулицях – і спілкуватись з міліціонерами. Частина з яких „охороняли порядок” на території ДНРу. Їхнім дружинам доведеться влаштовувати дітей у садок, а їхнім скаліченим товаришам місцеві поліклініки будуть рекомендувати що півроку проходити медкомісію по інвалідності. Котра на четвертому поверсі будівлі без ліфта перевірятиме, чи не виросла, бува, у ветерана нова нога взамін відрізаної.

Коротше кажучи, просякнуті запахом пороху бійці повернуться в ту Україну, з якої вони вже виросли – як підліток з куцих дитячих штанців. І перед ними може постати цілком очевидна спокуса. Не спокуса навіть – а просто відчуття обов’язку. Обов’язку якісно доробити свою роботу.

І тоді ніякий Гелетей – разом з усім управлінням Держохорони – їх не зупинить. Тому чинному президенту варто піклуватись не тільки про те, наскільки віддані люди сядуть в ключових кабінетах. Йому варто ще й трохи прибрати в тому домі, куди солдати повернуться з війни.