Крушельницька. Святе сімейство

Продовження. Початок читайте тут: Крушельницька. Мати Марія.

Деякі говорили теплі слова напуття, деякі щиро заздрили, деякі лише знизували плечима, а були й ті, хто дивилися на безтурботну сім’ю широко розплющеними очима, чи то від жаху, чи то від скорботи. Хіба розумієш справжню цінність ближнього, допоки його не втратиш?

Їхали Крушельницькі двома вагонами, із собою забирали геть усе з будинку на десять кімнат: темний “магоньовий” гарнітур та велике бюрко - Антінів кабінет, різьблені гуцульські меблі, які у родині називалися “вишиваними”, величезну бібліотеку, два фортепіано, італійські лампи у формі куль, навіть фікус і макраме.

Хоча сім років тому із Австрії вони і повернулися в підпольський Львів, хоча й мешкали у столиці Галичини сім років, але за багатьма ознаками їхньою другою вітчизною, а, може, справжньою духовною батьківщиною залишався… Відень.
Бо ж із Австрії в Україну Крушельницькі повернулися не напускними космополітами, а щирими… європейцями. Перебуваючи сім років у місті Лева, день у день вони саме так себе відчували, тому терпляче зносили мавпування долі.
Бо знали достеменно: не тут, а ДЕСЬ, десь далеко, але точно є саме ЇХНІЙ світ.

Що цілком точно побачило святе сімейство, залишаючи Львів, після закриття в 1925 р. Українського таємного університету (УТУ; 1921-1925), на Галичині і надалі масово скорочуватимуться українські школи, триватиме сумна пацифікація Західної України, де чим далі, тим більше вони, європейці, виявлятимуться… чужинцями.

Ні, не здогадувалися Крушельницькі, коли потяг рушив, що на львівському пероні у густих клубах пилу, пару і диму вони назавжди полишили тихі сімейні радості.
Вірилося в інше: вони прямують у безтурботне майбутнє, людяніше прийдешнє, яке вони своїм подвижництвом заслужили, якого вони насправді варті.
Бо не могли їх взяти й одурити рідні діти, не наважилися б ошукати брат і сестра, ні, ні за яких обставин не покликали б у пастку тітка та дядько.

Як їм ввижалося, там, в УРСР, у подобі, чи то гуманістичної Європи, чи то освіченої України лежала справжня земля обітована. Яка саме, й кортіло якомога швидше з’ясувати. Коли у вересні 1932 р. слідом за сестрою Володимирою Крушельницькою до соціялістичного Харкова виїхав Іван Крушельницький, юнак і справді швидко облаштувався, знайшов роботу за фахом - в Інституті матеріальної культури, завів широке коло приязних знайомих, із деким - навіть заприятелював.

Отже, 11 травня 1934 р. Антін Крушельницький, його дружина Марія, сини Остап і Богдан, невістка Наталя, онука Лариса обережно ступили на харківський перон.
Із обіймами до них щиро кинулися Володимира та Іван. Сімейні любощі-та-пестощі.
За два місяці до рідні у Харківі пристали Тарас із дружиною.
Так лабетах драконових опинилося все святе сімейство.

***
За домовленістю із урядом тодішньої УРСР, їх оселили у відомому в Харкові будинку письменників “Слово”, що стояв по вул.Чернишевського (нині - Культури, 9). Зойкнуло, мабуть, серце матері Марії, що квартира №54 ще нещодавно належала репресованому письменнику Василю Вражливому (1903-1937). Після розлучення із дружиною його столичне помешкання перетворилося на своєрідний готель, де ночували майже всі приїжджі літератори.
Тоді у “Слові” роїлося від митців. Для прикладу, тут, у першому під’їзді на п’ятому поверсі, в квартирі №15 мешкав Павло Григорович Тичина.

Із неприхованим захопленням Антін Володиславович Крушельницький та Марія Степанівна вдивлялися в “нове соціялістичне життя”, збагачувалися несподіваними враженнями. Перед “Словом” було облаштоване просторе подвір’я, пристойний скверик, навіть буяли клумби квітів. Саме тут, проти сонечка, любили посидіти та потеревенити: легкий і спритний Микола Хвильовий, котрий узимку на дворовому катку віртуозно ганяв на ковзанах; митець дивної організації душі Микола Куліш, хто геніально полонив слухача розмовою, у чому з ним міг зрівнятися, хіба що Володимир Сосюра; розважливий Павло Тичина чи то в окулярах, чи то в пенсне, котрий полюбляв неспішно милуватися мурашками, що густо мережили потрісканий асфальт. А ось уже навчений більшовиками Остап Вишня ніколи в той передбудинковий скверик не виходив, ні з ким не сідав, бо щось, кажуть, знав.

За кілька днів Крушельницькі дізналися, що саме в їхньому будинку 3 травня 1933 р., у першому під’їзді, в квартирі №15 ліг чомусь скронею на дуло револьвера знаний поет і прозаїк Микола Хвильовий (1893-1933), з яким із Галичини часто листувався Антін Володиславович. Читач так і не побачив його заборонену від 1926 р. дивовижну й до вельми актуальну нині статтю “Україна чи Малоросія?”

Гірко говорити, проте в 1930-х рр. із 62 письменницьких квартир - усього в “Будинку Слова” налічується 66 помешкань - були репресовані 70 (!) мешканців.
Аби знайти привід, слідчі нічого не вигадували: шакали навчені зграєю скавчкати та нишком із юрби вгризати. Як пригадував у “Нотатках про літературне життя 20-40-х років” прозаїк та драматург Іван Юхимович Сенченко, “тут і ламати голову довго не доводилося. Бо, бачте, Василь Вражливий, наприклад, організував на своїй квартирі… явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І чудового письменника, свіжу, благородну, творчу людину знищили”.

Щось, у Харкові, чим далі тим більше, спонукало не поспішати.
Усі привезені Крушельницькими зі Львова валізи застрягли в комунальних коридорах, лише деякі з них розпакували; добротні меблі опинились у вологих підвалах.

Дедалі частіше сивочолий “Равин”, як жартома у Львові називали мудрого А.В.Крушельницького, замислювався не над тим, куди він завів найдорожчих людей, кохану дружину, дітей, невісток та онуків, а над тим, де і коли він помилився у життєвому виборі. Його праця в позапартійному часописі “Нові шляхи”, який майже чотири роки задля просвітництва він видавав у Львові, закінчилася восени 1932 р. арештом. Тоді стійкого духом Антіна Володиславовича ніяк не змінили оті три місяці у буцегарні, проведені у колі заґратованої плеяди редакторів лівих газет Західної України... Вийшовши на свободу, він взявся видавати доволі прорадянський журнал “Критика”, аби невдовзі почати оформлювати переїзд в УРСР.
Вчить життя тебе, вчить, а ти ніби несповна розуму.

***
Був би він один такий Донкіхот, так – ні. Разом зі А.В.Крушельницьким, у пащу до червоного дракона, з невеликою різницею в часі, полізли й інші. Оформлювати документи на переїзд до Української РСР взялися: політичний діяч, голова дипломатичної місії УНР у Вашингтоні в 1919-1921 рр. Юліан Олександрович Бачинський (1870-1949), публіцист та літературний редактор Роман Федорович Сказинський (1901-1937) та чимало інших.
Лише за 1934 р. в Консульський відділ Наркомату закордонних справ СРСР у Львові надійшло 128 заяв із проханням дозволити етнічним українцям переїзд до УРСР. Тільки півтора десятки осіб, рахуючи членів родини Крушельницьких, отримали схвальну відповідь. За тим у Польщі розпочався курс на самоізоляцію, та й 1935 р. жодне клопотання про еміграцію Радянська Україна… не задовольнила.

Подібно гільйотині, залізна завіса впала, відтявши прорадянську ідеологію на Галичині. Разом із романтичними головами. Так настало запізніле прозріння:
- Коли політемігранти стикаються з радянщиною, бринить глибоке розчарування.

Розмірковуючи про розвіяні ілюзії, в одній із статей письменник и правозахисник Євген Олександрович Сверстюк (1928-2014) діагностував:
- Українська інтеліґенція справді мала європейську школу, але вона відрізнялася від західної тим, що несла в собі драму поразки в національно-визвольній війні і неспокій національного болю. Вона прагнула продовжити боротьбу на ниві культури там, на Великій Україні, нива якої, начебто, чекала плуга. Цю ілюзію живила вся Західна Європа, яка співчувала “соціяльному експериментові в Росії” і поділяла погляди на “проґресивний розвиток” та “героїчні зусилля народних мас”. Такою непохитною вірою відзначаються ідеалісти усіх часів. Саме таким ідеалістом, своєрідним Дон-Кіхотом і був Антін Крушельницький, який у страшний 1934 р. повів родину в пащу дракона.

***
Вони їхали на батьківщину, а опинилися за ґратами.
Вони шукали Україну, а натрапили на більшовицьку казарму.
Напередодні Жовтневих свят 1934 р. їх, новоприбулу західноукраїнську інтеліґенцію брутально почали… пакувати та викривати, як “класових ворогів” радянської влади.

Україною ще вдосвіта загуркотіли спеціальні тюремні машини, горезвісні “чорні ворони”, масово вихоплюючи із переляканих родин перші жертви. Хто потрапляв у лабети, не повертався. Заарештованих морили голодом, піддавали тортурам, вибивали зізнання, а потім - розстрілювали тисячами, часом - із кулеметів. Поодинці зморених та гуртом знівечених їх топили на старих баржах у Білому морі, біля берегів Соловецького монастиря. У більшовицького експерименту по знищенню людської гідності з’явилося свіже гасло:
- Залізною рукою заженемо людство до щастя!

За якихось півроку після переїзду в Радянську Україну 6 листопада 1934 р. по Антіна Володиславовича приїхали органи Держбезпеки НКВС УРСР. На квартирі провели обшук, сам ордер за підписом оперуповноваженого ІІ відділу СПО УДБ по Харківській області Бордона було видано… днем пізніше. У “чорних воронів” власний календар. Між іншим, у січні 1934 р. саме отой Борнон мордував на допитах Остапа Вишню.

Під час трусу в А.В.Крушельницького вилучили рукописи, сотню особистих листів, 38 фотокарток, автобіографію - все нагадувало польські ревізії 1931-1933 рр. у Львові. Того дня лише в Харкові заарештували ще добрих два десятки “ворогів народу”, рахуючи й синів Крушельницьких - Івана і Тараса.

Спецконвоєм, дотримуючись суворої ізоляції, 10 листопада 1934 р. А.В.Крушельницького відправили у розпорядження СПО НКВС Української РСР - слідство у відкритій справі мало чомусь “сконцентруватися в Києві”.
На перший допит Антіна Володиславовича тільки викликали 15 листопада 1934 р.
Із протоколу випливало, що затриманий щиро вірив: сталась якась жахлива помилка.
Слідчі тільки ощирили зуби: голубе, це - кінець.

Як там діялося в катівні, можна лише здогадуватися.
Але навіщо? І так я ледь стримуюся.
28 листопада 1934 р. під час допиту Антін Володиславович Крушельницький визнав себе винним у тому, що “за завданням закордонного проводу ОУН прибув на Радянську Україну, аби здійснювати контрреволюційну роботу на користь фашизму”. А ще: “Під його керівництвом після приїзду в Харків виник контрреволюційний центр ОУН в складі його, Бачинського та Сказинского”.

На кого першого міністра культури УНР перетворили радянські слідчі Грушевський та Любченко? Що сталося з А.В.Крушельницьким за два тижні від першого допиту?
Хтозна, але підпис галицького просвітянина стояв під несусвітньою дурницею:
- До табору фашистів я приєднався в період його відкритої збройної боротьби проти Радянського Союзу в 1917-1918 роках. Решту часу, в тому числі, коли я видавав різного роду назв і відтінків так звану советскофильську літературу, я продовжував перебувати в таборі українського націонал-фашизму, діючи за вказівками його керівництва. Емісаром того ж крайнього націонал-фашизму, об'єднаного під керівництвом полковника Коновальця в організацію ОУН, я прибув на Радянську Україну. На своє виправдання можу сказати, що мій виїзд на Радянську Україну для здійснення тут антирадянської агітації стався під натиском проводу ОУН…

***
Пам’ятаймо, не вперше Антін Володиславович опинявся в буцегарні.
Та що цього разу змусило А.В.Крушельницького, хто мав репутацію людини до вельми принципової, навіть незламної, за 14 днів повністю поміняти свідчення? Здається, не фізичні тортури, а усвідомлення того жаху, що в сусідніх одиночних камерах заґратовані сини - Іван Крушельницький і Тарас Крушельницький.
На той час батько знав лише про двох заарештованих дітей.
Тоді, як ще 5 листопада 1934 р. співробітники Держбезпеки НКВС УРСР прийшли, і по Богдана, і по Остапа, і навіть по дочку Володимиру.
Більше того, за Богданом “чорний ворон” припхався в колгосп.
За Остапом - в студентський гуртожиток.
Останньою жорстко ув’язнили сумирну Володимиру.

У запитаннях слідчих до ув'язненого А.В.Крушельницького ні Іван, ні Тарас майже не фігурували. Більше того, відповідаючи на кожне запитання, Антін Володиславович неодмінно наголошував:
- Мої сини до цього не причетні. Вони нічого не знали. Іван і Тарас завжди сповідували прорадянські погляди.

Як і належить батькові, він до останку захищав родину, сім’ю, синів, нащадків.
Вчитайтесь у ті рядки. 15 грудня 1934 р. А.В.Крушельницький не письмово покаявся “Суду при НКВС СРСР” у своїх злочини проти СРСР і УРСР, а просив… залишити в живих, хоча б його дітей:
- Разоружившись в процесі слідства, звільнившись від усіх залишків ворожого націоналізму і фашизму, я прошу суд і радянську громадськість дозволити і надати можливість мені разом із моїми синами перевиховатися на засадах радянської ідеології і повернутися до роботи серед радянської громадськості, щоб віддати залишок моїх сил і усі сили моїх синів на роботу на користь будівництва соціалізму і безкласового суспільства.

Чому так сталося? У власних мемуарах “Рубали ліс. Спогади галичанки” Лариса Крушельницька, онука Антіна Крушельницького та Марії Крушельницької, яка шестирічною малою дивом вижила у часи сталінського терору, зауважила:
- Скільки написано про трагедії, які пережила Галичина у воєнні, а головне, в повоєнні роки, однак ми все ще не усвідомлюємо до кінця розміру наших втрат. Знищено не лише окремих людей і їх сім’ї, а цілі роди, династії, що потягнуло за собою втрату життєвої рівноваги, порядку і почуття обов’язку, родинної солідарності, традицій. Фактично величезна родина Крушельницьких перестала існувати. Зрубали ліс, і передусім - найвищі дерева.

***
Як рубають ліс? Починають із молодняка, аби ближче підібратися до дужих дерев.
Так діяли і більшовицькі лісоруби, вони почали з дітей.
З нагоди вбивства секретаря Ленінградської парторганізації ВКП(б) Сергія Кірова 13 грудня 1934 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР, що засідала у Києві, на підставі постанови президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. засудила Івана Крушельницького, Тараса Крушельницького, а також знаного українського новеліста Григорія Косинку-Стрільця, поліського поета і перекладача Дмитра Фальківського, прозаїка та перекладача Михайла Лебединця, поета і перекладача Василя Мисика, поета і прозаїка Олексу Влизька, поета, драматурга і театрознавця Костя Буревія, - загалом 28 “ворогів народу” за першою категорією, тобто до розстрілу.
Є свідчення, що навіть офіційного судового рішення кати не чекали, а взялися страчувати українську інтеліґенцію за день чи навіть за два до оголошення (!!!) вироку. Діялося це у Києві, в підвалі будівлі Інституту шляхетних панянок (нині - Жовтневий палац; вул. Інститутська, 1). Так було зручно, до суду в’язнів конвоювали просто з підвалів. І - туди ж спускали, аби похапцем розстріляти.
Хоча офіційно вважається, що І.А.Крушельницького стратили 17 (18) грудня 1934 р.

Як би там не діялося, а матеріали кримінальної справи №215101 зберігають Акт від 17 грудня 1934 р. Документ той просякнутий безневинною українською кров’ю:
- Я, комендант НКВС УРСР Куртц, на підставі наказу наркому внутрішніх справ УРСР, голови ГПУ УРСР тов. В.А.Балицького, згідно з вироком Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 13-14 грудня 1934 р. виконав вирок над засудженими до вищої міри соціального захисту (!) - розстрілу.
Вирок молодим європейцям стисло видрукувала газета “Правда” 18 грудня 1934 р., а заразом оприлюднила список із 14 осіб, серед яких сумно значилися 29-річний художник і поет Іван Крушельницький та 25-річний письменник і перекладач Тарас Крушельницький. Світ пішов кругом перед очима матері Марії.

Перший молодняк дракон поїв, але чи вгамувався людожер?
26 березня 1935 р. Богдан Крушельницький, Остап Крушельницький і Володимира Крушельницька отримали від особливої наради НКВС по п’ять років таборів.
Невдовзі вони взялися будувати Біломорканал.

Справу А.В.Крушельницького розглянула 28 березня 1935 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР під головуванням В.В.Ульріха.
Здавалося, все по процедурі. Пролунав, начебто, і поблажливий вирок:
- Десять років позбавлення волі в Соловецькій в’язниці ГУЛАГ НКВС СРСР із конфіскацією всього майна, що належить засудженому.

Невідомо, чи то від батька приховали правду, чи то він не зміг її опанувати, але, як випливає з листа від 1936 р. до сім’ї, Антін Крушельницький не усвідомлював, що насправді сталося. Досить урівноважено ним коментувалися слова з листа невістки:
- Всі наші, пишуть, здорові.
Та в мемуарах “Рубали ліс. Спогади галичанки” Лариса Іванівна Крушельницька переказувала дідові слова із Соловків:
- Слова “всі наші, пишуть, здорові” були цілющим бальзамом на душу, заперечують усе, що хотіли б люди вмовити в мене... Правда, це дуже неприємно, що так сталося, але ми всі маленьке зеренце у крутіжу і світових, і всесоюзних подій. І як новини кинули нас у крутіж, так і винесуть із нього. Найбільше моє щастя, що вже всі пишуть.

***
Та не сталося, як гадалося: дракон зробив свою справу, але дракон хтів ще. Особлива “трійка” УНКВС у Ленінградській області під головування начальника Управління Л.Заковського (насправді: Генріх Штубіс) 9 жовтня 1937 р. влаштувала масову “чистку” Соловецької в’язниці ГУЛАГ НКВС СРСР.
До першої категорії, розстрілу, зарахували 1825 тамтешніх політв’язнів.
У справі №103010/37 р. до смертної кари засудили більшість саме українців – 134 “буржуазних націоналісти”, причетних до уявної контрреволюційної організації “Всеукраїнський центральний блок”. Щоправда, йшлося не лише про українців. Аби уникнути звинувачень в упередженості, наведу жахливу статистику: із серпня 1937 р. по грудень 1937 року за вироками особливої “трійки” УНКВС у Ленінградській області, Комісії НКВС і Прокурора СРСР, спеціальної колегії Ленінградського облсуду, військових трибуналів Ленінградського військового округу і Червонопрапорного Балтійського флоту з національних меншин розстріляли: 2615 поляків, 754 естонця, 721 фіна, 287 німців, 198 латишів, 168 карелів, 112 литовців
Сьогодні, коли Європа прагне цінувати кожне життя, а ми - прагнемо в Європу, - масштаби радянських злочинів проти людськості вражають. За чотири місяці тільки активності однієї “трійки” УНКВС - на чолі з начальником УНКВС по Ленінградській області Л.Заковським - до 1 січня 1938 р. було засуджено 28 588 осіб.

До осені 1937 р. всіх Крушельницьких етапували в Медвєж’єгірський слідчий ізолятор Бєлбалтлагу. Із 27 жовтня по 4 листопада 1937 р., дев’ять днів органи НКВС по-стаханівськи святкували 20-у річницю Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Як? Вони масово знищували “ворогів народу”, поголовно розстрілюючи весь “соловецький етап” - 1111 в’язнів Соловецького табору особливого призначення.

Серед винищених 3 листопада 1937 р. у лісовому урочищі Сандармох, що лежить за 15 км. від м.Мєдвєж’єгорська у Карелії, були письменник, журналіст, видавець, міністр освіти УНР Антін Крушельницький та два його сини - “злочинний” вчитель Богдан Крушельницький та “несамовитий” викладач Остап Крушельницький.

Тільки уявіть собі, скільки тут, у карельському урочищі Сандармох ЗА ОДИН ДЕНЬ, 3 листопада 1937 р., сталінський Молох перемолов кістки багатьох знаних українців: драматурга, режисера і теоретика театру Леся Курбаса (†03.11.1937), політика і прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського (†03.11.1937), поета, літературознавця, професора, лідера “неокласиків” Миколи Зерова (†03.11.1937), історика, академіка Матвія Яворського (†03.11.1937), режисера, драматурга і педагога Миколи Куліша (†03.11.1937), наркома фінансів УРСР Михайла Полоза (†03.11.1937), письменника і перекладача Валер’яна Підмогильного (†03.11.1937), географа, картографа, академіка Степана Рудницького (†03.11.1937), поета, прозаїка, драматурга Мирослава Ірчана (†03.11.1937), офіцера й отамана Омеляна Волоха (†03.11.1937), поета і перекладача Василя Атаманюка-Яблуненка (†03.11.1937), ученого-гігієніста, професора Володимира Підгаєцького (†03.11.1937), кіносценариста, перекладача і публіциста Григорія Епіка (†03.11.1937), історика та доктора права Олександра Бадана-Яворенка (†03.11.1937), письменника і публіциста Клима Поліщука (†03.11.1937), політичного діяча та юриста Юрія Мазуренка (†03.11.1937), прозаїка, поета і байкаря Михайла Козоріза (†03.11.1937), голови Головвидаву УРСР та голови Головнауки УРСР Юрія Озерського (†03.11.1937), поета і прозаїка Олекси Слісаренка (†03.11.1937), директора Департаменту охорони здоров’я УНР Аркадія Барбара (†03.11.1937), поета, перекладача і літературознавця Павла Филиповича (†03.11.1937), професора інституту Комунального господарства у Харкові Петра Дятлова (†03.11.1937), поета, прозаїка і драматурга Михайла Ялового (†03.11.1937) , професора Медичного та Художнього інститутів у Києві Володимира Удовенка (†03.11.1937), поета і перекладача Марка Вороного (†03.11.1937), сина Миколи Вороного та багатьох інших.

За один день, лише в Карелії. Слава КПРС? Слава Компартії України?

***
Переказують, що всіх 1111 жертв у потилицю розстріляв зі свого табельного револьвера капітан НКВС Міхаїл Матвєєв (1892). Той кат із освітою в два класи сільської школи в середньому він вбивав упродовж дев’яти днів 200-260 “ворогів народу”. За добу. Конвой ледь встигав підвозити вантажівками бранців тому учаснику штурму Зимового палацу.
Конвой ледь встигав вкладати долілиць на мерзлий ґрунт чергову партію.
Міхаїл Матвєєв діям методично.
Йдучи за капітаном, копачі притрушували мерців вапном і загортали землею; у звичайних ямах, 4х4 та глибиною 2 м.
У лісовому урочищі Сандармох щодня кілька ям парували до ранку - у кожній хололо, де п’ятнадцять, де двадцять страчених в’язнів.

За кілька днів по цьому з’явилося коротке повідомлення:
- Управлінням НКВС СРСР по Ленінградській області тов. Матвєєв Міхаїл Родіонович за успішну боротьбу з контрреволюцією нагороджений цінним подарунком, орденом Червоної Зірки та… путівкою в санаторій.
Той полум’яний комуніст М.Р.Матвєєв, а після II світової війни завідувач внутрішньої в’язниці Управління НКВС у Ленінграді преспокійно помер собі у власному ліжку.
У своему ліжку. У колі своєї родини. Лише 1971 р.

…Нині у зловісному карельському лісі урочища Сандармох, щедро напоєному українською кров’ю, облаштовано меморіальний цвинтар. Пошуковці віднайшли близько 150 ям, над кожною з яких тепер виставлена табличка.
Стоять похилі Хрести скорботи. Сіріє дерев’яна капличка. І на самоті, наче тремтить пам’ятник - гранітна брила з промовистим написом:
- Люди, не вбивайте одне одного.

***
Відповідно до підписаних протоколів “трійки” УНКВС Ленінградської області №134, 198 та 199 від 10 і 25 листопада 1937 р. ще одну чималу групу на 509 в’язнів вивезли з Соловків до Ленінграда. Їх розстріляли у місті Леніна.
В том “ленінградський етап” потрапило 89 українців.
Серед них – талановитий лікар-дерматолог із дипломом Віденського університету, 34-річний доктор медичних наук Володимира Антінівна Крушельницька, котра в таборі на Соловках мовчки трудилася звичайним лікарем.
У ленінградській партії бранців були також знищені український панфутурист Гео Шкурупій та російський філософ Павло Олександрович Флоренський.
Документ про виконання вироку підписали, ймовірно, заднім числом - 8 грудня 1937 р. Ви не забули, у “чорних воронів” власний календар?

***
Невісток колись щасливої родини Крушельницьких, Наталю і Стефу з дитиною Марією, котра народилася за два тижні після розстрілу батька Тараса, й Іванову донечку Ларису вислали в Курськ.
Згодом Стефі, Ларисі і Марії дозволили повернутися до Львова.
А ось невістку Наталю заслали до Сибіру, де сердешна й загинула.
Онука Марія Тарасівна Крушельницька стала видатною піаністкою, знаною професором Львівської консерваторії, навіть двічі була ректором того вузу.
Онука Лариса Іванівна Крушельницька – також професор, доктор історичних наук.

Слідчого Миколу Грушевського, котрий вів справу А.В.Крушельницького, заарештували 1937 р. і також розстріляли.

Що міцного здоров’я А.В.Крушельницький нагло помер у… Ленінграді, родина з документу дізналася лише 1941 р. Подібні радянські цидулки про стандартизовану долю соловецьких в’язнів надсилалися (під копірку) більшості пошматованих родин.

***
Власне, доля кожного українця, знищеного більшовиками, - ненаписана повість.
Коли ж йдеться по трагедію Крушельницьких, жах полягає в тому, що далекозорий Батько повсякчас брав усю провину на себе, чим прагнув врятувати дітей.
У такий спосіб він намагався убезпечити рідних дітей.
Зваживши на обставили, радянський суд виявив завидний гуманізм - справу А.В.Крушельницького та ще кількох фігурантів направити на дорозслідування.
Як наслідок, Антін Крушельницький отримав десять років таборів, а його синів одразу розстріляли.
Словом, Феміда із червоною зірочкою на кашкеті розібрались у питанні.

Коли іменем СРСР вирок виконали, на волі лишалися самотня мати Марія, невістки Крушельницьких та онуки.
Не довго пережила Марія Степанівна загибель п’ятьох дітей.
За кілька тижнів вона від розпуки щосили зціпила зуби.
Останнє, що вголос жінка сказала, були прокльони на адресу свого чоловіка.
Потім Марія Степанівна замовкла.
До кінця життя мати Марія не зронила ані слова.
У глибокій мовчанні вона збожеволіла.
Як слушно констатували радянські лікарі, від невиліковної хвороби серця в одній із лікарень Харкова М.С.Крушельницька померла 28 серпня 1935 р.

PS. Присвячується всім бажаючим повернутися до СРСР