Будьте ж людьми! Як з обмежених можливостей зробити необмежені

Сьогодні на пішохідному переході біля університету сліпий чоловік марно шукав кнопку на стовпі, щоб викликати зелений сигнал світлофора. Не знайшов, але і  під машину не потрапив, тому що намацав білою тростиною спеціальну рельєфну поверхню  - знак, що проїжджа частина поруч. Ми перевели його через дорогу, він подякував і ймовірно, що зовсім скоро на тому місці з'явиться і кнопка, і звуковий супровід світлофора. Варто тільки повідомити про це до відповідних органів. Але це сталося в Берліні, столиці Німеччини, де все вже й так працює, як годинник, а що ж відбувається в Україні, і які уроки нам треба винести з досвіду європейців?

Минулого тижня всіх потряс випадок з Романом Кисляком. Але його вигнали з кафе не тому, що офіціант поганий, не тому, що мережа Vapiano нетолерантна до людей з обмеженими можливостями, і навіть не тому, що, як каже сам Роман, люди в ресторанах гребують ним. Все набагато складніше.

Більшість наших співвітчизників, виїжджаючи за кордон, дивуються, як тут багато інвалідів. Не те, що у нас! Але в Україні людей з обмеженими можливостями не менше, ніж у інших країнах світу. Можливо навіть більше. Вони просто не виходять на вулиці. А все тому, що вулиці, кафе, кінотеатри і навіть оточуючі не готові їх прийняти.

Чи часто ви зустрічаєте на вулицях вашого міста світлофори з дублюванням сигналу звуком, рельєфне мощення вулиць, адекватні пандуси, дублювання написів шрифтом Брайля та інші ознаки створення так званого доступного середовища?

Згідно з даними ООН, від 10 до 15 відсотків населення Землі, а це майже 1 мільярд осіб, є інвалідами тією чи іншою мірюо. І в Україні цей відсоток не менше. Вони являють собою найчисельнішу групу меншин. І комфорт цих людей - не їхня приватна, а наша спільна проблема.

У 2008 році набула чинності  Конвенція про права інвалідів і Факультативний протокол до неї. Її підписала і Україна. Документ зобов'язує країни. які приєдналися до неї, заохочувати, захищати і забезпечувати повне і рівне здійснення всіма інвалідами всіх прав людини і основних свобод, а також розглядати проблематику інвалідності через призму прав людини.

Якщо говорити простою мовою, Конвенція вимагає ставитися до людей не як до нещасних отримувачів гуманітарної допомоги, а як до повноцінних членів суспільства.

На Заході в останні десятиліття справді зуміли змінити розуміння суті інвалідності. Зараз увага все менше і менше загострюється на тому, що не так з людиною. Натомість інвалідність визнається більше як наслідок взаємодії індивіда з довкіллям, яке не враховує особливостей індивіда та обмежує його участь у повноцінному житті суспільства. Цей підхід називають соціальною моделлю інвалідності.

Наприклад, ми часто стикаємося з тим, що люди з обмеженими можливостями не беруть участі в звичних нам справах, не працюють поруч з нами, не вчаться в університеті, не голосують на виборах в сусідніх кабінках.

Але це відбувається не через їхню нездатність це робити. Найчастіше - це наслідок недостатньої підготовленості середовища і оточення. Людям з особливими потребами необхідна наша підтримка і допомога саме в усуненні "бар'єрів", але в жодному разі не жалість або поблажливість.

Наприклад, на багатьох європейських фестивалях і концертах до квитка для людини з обмеженими можливостями безкоштовно надається квиток для супроводжуючого. В аеропорту Мюнхена для всіх, хто з яких-небудь причин не може самостійно здійснити посадку на рейс, існує спеціальна служба, яка забирає людину прямо з дому і допомагає зайняти своє місце в літаку. І це все, звісно ж, входить у вартість квитка.

Що стосується інфраструктури, то і тут дуже рідко до чогось можна причепитися. Автобуси і вагони метро облаштовані спеціальними пандусами, на кожній станції підземки зазвичай є ліфт, а якщо знадобиться допомога, то черговий по станції або водій зробить усе, щоб людина відчувала себе комфортно.

Але найважливіше - це все ж таки ставлення оточуючих. Тільки-но ми перестанемо сахатися від людей з обмеженими можливостями і позбудемося патології в суспільстві, яка не дозволяє нам спокійно сприймати всіх без винятку, незважаючи на індивідуальні відмінності, саме тоді кількість подібних ситуацій почне стрімко зменшуватися. Люди з особливими потребами перестануть сидіти в чотирьох стінах, а ми з вами ще на один маленький крок станемо ближчими до держави, в якій ми всі так хочемо жити.

Можна почати з підтримки акції #накавуздругом, сенс якої полягає в спільному проведенні часу з людьми з особливими потребами в публічних місцях.

А поки подивіться спільний виступ віолончеліста Маріо Брунелло і піаніста Еціо Босо, який потерпає від важкого дегенеративного неврологічного захворювання, але це ніяк не обмежує його творчість і не заважає йому грати зі своїм здоровим напарником.