Ночами я, вагітна, возила людей для зміни. Відеоцикл Майдан

У вівторок, 16 лютого, відбулася презентація книги  "Майдан. Свідчення Київ, 2013-14 роки", яка вийшла друком у видавництві "Дух і Літера". Це добірка свідчень про події Революції Гідності в Україні.  

Ще до виходу книги телеканал Еспресо.TV зробив спільний проект з "Духом і літерою" - серію відеороликів окремих історій майданівців. Серед них і спогади Лесі Литвинової. 

Історія Лесі, 38 років, за освітою – режисер, киянка.

Тоді чоловік був там, чоловік сестри і тато були там. А я була вдома, просто за станом здоров'я. Був важкий момент вагітності. А так я всю зиму провела за кермом. Дрова перевозили раз на два дні. Я брала вантажівку, щоб довести її до потрібної точки. Хлопці на місці пиляли-складали, знову завантажували.

До грудня вже було все дуже активно. Повертаючися до першого розгону, коли була пряма трансляція, і видно, що чоловік там, а ти вийти не можеш - це і була переломна точка страху. У декого після Грушевського, після перших трупів, у когось у січні, у когось - у лютому. У мене - тоді. Я розбудила старших дітей і сказала: "Дивіться - країна закінчилася", тому що країна, якою ми її знали, закінчилася. Божевільна була ніч.

Зима - одне суцільне "закермо". Дровами займалися ввечері, щоб не ризикувати. А ночами я возила охочих, тому що треба було возити людей для зміни. Була нескінченна потреба в транспорті. На певному етапі зрозуміли, що можна більше перевезень дров робити. Починаючи з грудня, був ще й госпіталь у нас вдома. Діти переїхали до бабусі, а у мене періодично жили і лікувалися. Утримати когось довго було неможливо. Ось це і було для мене найважче, тому що привозиш непритомного (важке отруєння або контузія). Після процедур контуженому говорили: "Три години не вставати, контузія може вилізти чим завгодно", а він тільки вставши: "Я до своїх", робить два кроки і падає. Знову ж, оговтавшись, повторює те ж саме. І так кілька діб. І зробити нічого не можеш.

Далі були поранені, лікарні. Поки всі шукали один одного. Але готовність допомогти була колосальною, на піку - це був кінець лютого. Числа 27-го натрапила на прохання привезти шість ампул якогось препарату на Солом'янку - препарат для підготовки до операцій по, приблизно, чотири тисячі за ампулу. Я знала, де можна було чесно взяти грошей швидко. Запитала і отримала на це дозвіл. Купила препарати і привезла їх. Там познайомилася з дівчиною Наталкою, яка займалася хворими.

Хлопчик, якому я привезла цей препарат - Влад Зубенко, харків'янин, який воював в обладунках. Жодного разу живим його не бачила. Вперше побачила його обличчя на похороні, йому було всього 22 роки. Цим хлопцям допомагали фінансово мало, тому що їх залишалося в лікарні небагато - про них забули. Так мені пояснила Наталя. Я кинула оголошення на "Галас". І телефон розривався після цього. Дзвонили з усього світу: зі Штатів, Франції. Дуже багато клінік пропонували прийняти його у себе, але, на жаль, це було вже неможливо. Неймовірна тоді виникла готовність допомагати, але вона швидко закінчилася. Я припускаю, що це було таке собі колективне почуття провини. Коли багато хто були готові здавати кров, купувати ліки тощо.