Олекса Новаківський - повернення імені великого українського художника світового класу. Розмова із правнучкою митця

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував. Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо". 

Сьогодні поговоримо про великого українського художника світового класу Олексу Новаківського, який народився на Поділлі, вчився в Одесі, у Краківській мистецькій академії, прославив Львів та всю Україну.

У чому унікальність і цінність Новаківського і, на твою думку, чому він ще досі не на п'єдесталі?

Я думаю, з першою частиною запитання буде простіше, з другою складніше. Ми знаємо такі світові імена, як Клімт, Моне, Ван Гог, які по суті допомагали світовій цивілізації, світовому мистецтву перейти від такого монохромного фотографічного мистецтва, яке було більше про фотографування реальності, у зовсім інший світ, який дає осмислення себе в цьому житті через мистецтво. І так народилися різні течії, зокрема імпресіонізм та експресіонізм, а потім на цих течіях уже стояв авангард, який почав рухати далі.

Тобто по суті це, як в економіці індустріалізація, яка була дуже важливою, і той, хто випав з цього процесу, став країною третього світу. Мистецтво, так само як індустріалізація, було важливим маркером того, що країна, яка змогла народити в собі переосмислення через мистецтво, могла вважатися цивілізованою. 

Новаківський зробив ривок від класичного мистецтва, від символічного мистецтва - в імпресіонізм, а потім в експресіонізм разом з учнями та середовищем, яких цьому навчав. Тобто ми можемо говорити, що це дорога до рівності з іншими європейськими країнами, де це відбувалося також.

А чому ж він в Україні й досі не сприймається більшістю людей як митець світового класу?

"Церков у с.Водники", 1920-е рр.

Тут для мене поки що є загадка. Але якщо ми подивимося на історію інших класиків, тому що він є класик, то скільки нам треба було років для того, щоб почати розпаковувати та переосмислювати Лесю Українку. Не просто як "Лісову пісню", а ту Лесю, яка переосмислювала через античність ким є українці, яка є доля українців. Через античні твори вона їх переукладала, перетрансльовувала.

Новаківській велику частину своїх творів теж базував на Відродженні й дуже багато є символіки цієї епохи. Є дуже багато переосмислених міфів, які він переносив. Скажімо, для середньостатистичної людини в радянський час це було дуже шкідливим.

Заводити у світовий контекст взагалі не можна було.

Це було небезпечно. Одна з причин була та, що він був прокрастинований (відкладений) радянською владою. 

Він пройшов "прокрустове ложе" (жорстокі рамки), і це призвело до того, що обрізали з нього все що могли й залишили отакий відрубок, як у свій час в нас був відрубок Шевченка як співця бідного народу. А це був відрубок людини, яка могла малювати селян. 

Тобто цей етнографізм залишили єдиним, що могло бути вписане хоч якось у соцреалістичне життя, як якийсь певний елемент.

Водночас Тарас Лозинський (іконописець, колекціонер, куратор мистецьких видань) казав, що у нас є велика біда з мистецтвознавцями саме через те, що школа мистецтвознавства була у Москві. А те, що відбувалось у Києві на рівні знання і дослідження мистецтва, було дуже сильно переслідуване та обмежене, йшло через колоніальний наратив. І тому абсолютно нормально, що зараз у нас є брак освічених дослідників мистецтва, які могли б розпаковувати такі пласти й переосмислювати їх у сучасних реаліях.

Що таке пульсуючий стиль Новаківського?

Тут дуже гарна історія. Маю сказати, що мені пощастило, тому що хресною мамою проєкту "Новаківський Space" стала відома мистецтвознавиця Діана Клочко. І якраз вона звернула увагу на це, сказавши: "Подивись, усі живі об'єкти, як люди, так і рослини, у Новаківського мають пульсуючий контур". Ми почали з нею обговорювати, що це могло б значити, можливо, це якраз і є про оцей тиск часу.

І з початком повномасштабної війни я зрозуміла, що це дуже добре вписується у цю концепцію, тому що, коли ми є під сильним психологічним або фізичним тиском, то наше тіло стискається, при стисканні починає вібрувати. 

І оцю вібрацію стисненого під пресом часу, виклику і кризи тіла, він його так і зображав. Це його відкриття, його стиль, який є недослідженим, не є названим поки що, але це явно. 

Його картини можна розпізнати дуже швидко, його стиль через оцей особливий контур.

Олекса Новаківський. Ангел смерті. 1923 р. Фанера, олія.

Це відчуття напруги війни, непевності того, що відбувалося, бо тоді митець проходив і працював у часи Першої світової війни та перед Другою світовою. Вражаюча робота "Ангел смерті", чи ти можеш розказати про цю картину?

Це одна з робіт, яку він присвятив січовим стрільцям, тим воїнам, які йшли захищати, хотіла сказати країну, але тоді ще не країну. І у цій роботі знову ж таки античний образ. Це є ангел смерті, який з гідністю дає можливість переходу тому, хто боровся за свою країну, пройти цей шлях. Цікавим є те, що у нього багато є про ангела смерті, про річку Стікс (одна з річок підземного світу Аїду), дуже багато в нього осмислених рефлексій. У нього присутня така історія, що те, що є кінцем - є і початком. І цей перехід є важливий для того, щоб оцей початок мав іншу енергетику, іншу інтенцію (намір, задум).

Знаково, що ангела смерті він вдягнув не просто у звичні крила, а дав йому гуцульський одяг, який розвивається наче крила позаду цього ангела. 

Тобто наче дає шану, особливість, бо ангели не носять одяг, гуцульський одяг тим більше не носять, але це як такий певний зв'язок між шаною до цієї гідності, яку в собі має цей воїн. Ця гідність - як зв'язок з корінням, за яке ти стояв. І тоді це коріння є в переході, воно будується далі, прибудовується в майбутні життя, як того, хто загинув, так і наступних поколінь.

Це означає, що він мав дуже добре розуміння світової культури та мистецтва. Де він здобував ці знання? Цю освіту дала Краківська академія мистецтв?

Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією Пальмовською.

Цікавий є момент, що у спогадах Івана Голубовського, який був біографом Новаківського, товаришем, таким названим братом, згадується Одеса і як Новаківській розповідає про це місто. Це навіть ще не Краківська академія, а це Одеса, в якій він майже всі зароблені гроші витрачав на книжки.

І там є одна зі сценок, коли він портретує сім'ю, в яку їх запросили, і в процесі вони розглядають Лаокоон (шедевр античного мистецтва, скульптурна група Мікеланджело). Новаківський каже, що досліджує міфологію, Мікеланджело, епоху Відродження, намагається відтворювати й вловлювати оце мистецтво, пізнавати його, слідувати цьому. Для нього це було важливо ще до Краківської академії.

Навчання в Одесі було оплачене місцевим інженером-лісівником, який побачив його талант і відправив вчитися до майстерні Пилипа Клименка.

В Одесу він вже приїхав з певними знаннями, з певним художнім рівнем, бо вчився до цього часу. І Клименко його прийняв як того, хто міг заробляти на себе. Тому він портретував для того, щоб заробляти собі на життя.

А стипендію для навчання у Кракові теж виділила родина Бжозовських, це роботодавці його батька, який був лісничим. Тобто хтось помічає талант і дається шлях.

Якщо так перебрати, дуже багато імен в українській культурі, в яких така історія повторювалася, що це був винятковий талант дитини з не дуже багатої сім'ї. І цей талант був настільки проявлений і підсилений харизмою або впертістю, а у випадку мого прадіда – це ще і його впертість. 

Якось він сказав своєму татові ліснику, що у нього було видіння, коли він зустрівся з Богом, то Бог сказав, що ти будеш митцем. 

І він свого тата так вмовляв, що в кінцевому результаті батьки його відпустили до Одеси навчатися. Потім він повернувся, тому що тато втратив роботу, тому мусив піти працювати писарем. А коли трохи вирівнялася ситуація, відправили його в Одесу, потім прадід повернувся назад. А до Бжозовських приїжджав вчитель з Кракова, який побачив талант Олекси і вмовив цю родину дати йому стипендію та відправити до Краківської академії.

І потім у Кракові у нього починається конфлікт ідентичностей.

Це не так був конфлікт як вибір, хоча може ти права, бо тут є ситуація про момент через конфлікт, через протистояння. 

Коли його приймали в академію, на нього дивилися і робили ставку, як на дуже перспективного польського художника, який би міг стояти поруч з іменами великих польських митців. 

Він єдиний, хто закінчив з українською плеяди Краківську академію з золотою стипендією, яка давала йому право потім навчатися у будь-якому виші Європи. І стипендія була з повним утриманням, але було одне правило - ти стаєш польським художником.

І от в цей момент, я розумію, що вони перетиснули, тому що до певного періоду він навіть картини підписував двома мовами. Іноді міг українською, іноді польською підписати, тобто це гра була. Моя прабабуся була польською гуралькою, в неї польське коріння, тобто це, мені здається, було про те, що, мабуть, його перетиснули цим бажанням зробити з нього саме польського художника. Він у цей момент зробив своє рішення – спротив. І швидше за все саме його талант і оця здатність бути собою, оцей зв'язок з ідентичністю зіграли роль в його партнерстві з Шептицьким (видатний український церковний, культурний та громадський діяч) і в подальших тих проєктах, які вони створювали спільно.

Шептицький пропонує йому заснувати художню школу, у 1923 році ця школа вже працює. Розкажи, як вони зустрілись.

Зараз дату я не пригадаю, але вони зустрілися раніше, через Голубовського, який був правником, адвокатом. З Олексем вони познайомилися дуже дивним чином, тому що тоді, коли він закінчив академію, переїхав у передмістя і якраз лежав хворий, тому попросили одного лікаря заїхати до нього. А цей лікар побачив його картини й зрозумів, що точно треба в нього вкластися, і він його поставив на ноги. Лікар виявився чоловіком сестри Голубовського, так вони запрояснилися. А далі через Голубовського вони тоді опинилися у кедрових палатах Шептицького, які були в Карпатах, куди дуже модно було тоді, як на дачу, виїжджати.

Вони там зустрічались у дуже інтелігентному середовищі і з Шептицьким перший раз побачились саме там. А пізніше, коли була велика персональна виставка Новаківського у Кракові, то Шептицький був на цій виставці, бачив її. Думаю, що він мислив собі так, що ми програли якраз Версальську угоду (мирний договір, що був підписаний країнами-переможницями у Першій світовій війні), Україна не змогла отримати своєї окремішної незалежності, нагадаю, що це у нас розпад імперії. Водночас Польща змогла це зробити, а Україна не змогла доказати свої права на незалежну країну. Є така версія, що Шептицький осмислив, що не було достатньої опори, бо у Польщі була опора на шляхту, а в України не було достатньої опори на еліту, недостатньо було високоосвічених людей, які мали б достаток і могли б достатньо впливати на суспільство. Тобто те, з чим ми зараз насправді стикаємося. Історія дуже повторюється.

І він тоді замислив, що потрібно зробити школу, яка і була б як мистецька академія, я б сказала, школа людини епохи Відродження, тобто творити тих людей, які могли б приїхати та взяти на себе оцей вибір - бути українцями.

Скільки там вчилося людей?

Близько 100 людей.

От коли кажуть, що Шептицький – меценат, по-перше, це є міф, що Шептицький був меценатом Новаківського. Так не було. По-друге, Шептицький насправді створював системи, які могли б потім підтримувати мистецтво, культуру й освіту. І дуже часто було так, що це не були його кошти, а це була певна система, яка допомагала з навчанням, з поїздками й так далі.

Наприклад, коли вони виїжджали на пленери, тобто це, коли виїжджають художники на природу і малюють, Новаківський привіз цю моду до Львова, і він вивозив своїх учнів на природу. Якщо ти фотографічно робиш якусь історію, то ти можеш собі сидіти в кімнатці малювати. А він казав, що, якщо ви хочете справді вловити дух і навчитися ловити справжній дух у тому, що ви зображаєте, то треба їхати і змальовувати. Як Леонардо да Вінчі ходив з нотатничком, то вони теж так. Він навчав так само своїх учнів і сам так робив. Тобто це дуже багато замальовок в пошуку того, а як же ж розкрити цю історію душі, цього відбитку істинності.

З іншого боку це було створення культурного середовища, бо там створилася спільнота.

Ось і в цьому була історія. Були наукові товариства, Наукове товариство імені Тараса Шевченка - це одна історія, також була "Просвіта", були й ще групи. Шептицький сприяв створенню різних груп, він, наприклад, мав банк, який давав можливість кредитувати малий бізнес. Тоді, коли малий бізнес починав ставати на ноги, то вони сміялися, що мали всі платити добровільній соціальний внесок, який і допомагав цьому всьому виростати.

Українські таємний університет - це феноменальна історія закладу, який стояв виключно на волонтерських виплатах.

В Українському таємному університеті Новаківській очолював кафедру мистецтва, так?

Спочатку він став професором Київської академії мистецтв, а потім став співзасновником Українського таємного університету.

Київська академія - там якраз Пимоненко, вже скоро приїде Малевич і буде викладати кубофутуризм. Й туди ж приїжджає Новаківський?

Він не приїздив, наскільки я розумію, але був дуже тісний обмін, приїжджали до Львова. Пізніше в його школі й у таємному університеті теж викладала частина з тих людей, які приїхали з центральної України. Наприклад, Вороний (український письменник, перекладач, поет) викладав у цій школі сценарне мистецтво, Петро Холодний (живописець, художник-монументаліст, графік) приїздив читати сакральне мистецтво. 

Мені здається, це недосліджена історія, як ці стосунки вплинули на те, як було побудоване партнерство між УНР і ЗУНР. 

Але я впевнена, що це були стосунки Київської академії і таємного університету, взагалі цього середовища, якби змішаного та перемішаного того, що не було просто Галичиною чи просто Харковом, чи просто Києвом. Це були змішані середовища, які дозволяли їм між собою спілкуватися і будувати хороші людські стосунки.

Продовжимо все ж таки про таємний університет, який існував попри переслідування польської влади.

Після Версальської угоди помінялися правила для меншин. Українська меншина була у Львові дуже меншинна і ще й доволі пасивна. У львівському університеті заборонили викладати українською мовою і студенти пішли у протест. Потім професура підтримала, тому що їм теж заборонили викладати українською мовою. І це був акт протесту, коли вони окремо виділили та створили саме на добровільні внески цей університет. Кілька років поспіль вони переховувалися, за ними слідкувала місцева поліція, були перевірки.

Чи є якісь спогади Олекси Новаківського, як він про це говорив?

Він бачив себе саме як провідник для молоді. По Шептицькому, по його відгуках, я розумію, що це він не просто був провідником, а був рольовою моделлю, тобто це людина як селфмейдмен (людина, яка створила себе сама), він зміг себе зробити й він зміг бути українцем, він вибрав бути українцем. Він зміг бути впливовим, про нього писали медіа по всій Європі на той час. Також він був успішним фінансово. 

Новаківський  був творець, він був митцем, а бути успішним українським митцем, до нього це було майже нереалістичним.

Він по суті поставив креативну індустрію, початок креативної індустрії, тому що показував, що можна заробляти не тільки на картинах, а можна заробляти на листівках, на карикатурах. І це теж те, чим вони займалися зі студентами. Це одна історія.

Друга історія - коли після пленерів вони поверталися, то робили маленькі виставки по містах. Відповідно, можна було прийти та вибрати собі там картини, які ти хочеш. Таким чином вони займались просвітництвом у маленьких містах для того, щоб той, хто належав до бізнесу теж трішечки підіймав свій рівень розуміння красоти та естетики.

Хто з відомих художників вийшов зі школи Новаківського?

Назву кілька імен. Це Роман Сельський, який не вчився тривалий час, але він почав з того, що приходив на корективи, а потім залишився. Святослав Гординський - дуже відомий художник, письменник, поет. І це теж така яскрава історія того, як розвивалася молодь навколо Новаківського, цього середовища, бо це було не тільки про мистецтво. Ми можемо сказати, хоча я знаю, що є спірне питання, але Яків Гніздовський - один з найвідоміших українських художників саме в американському полі, його картини висіли у Білому домі, він так само був і дослідник мистецтва, і художник. Мирон Левинський - дуже відомий художник, який розвинувся як такий самостійний в живописі, дуже цікавий, яскравий шлях у нього був і дуже успішний. Едвард Козак – цікаво, що він взяв оцю карикатурну лінію і дуже якісно її створював.

Я думаю, як багато за кордоном цих людей опинилося, як багато Україна втратила митців та своїх громадян.

Але наскільки мала бути сильна школа і сильний цей імпульс бути українцем, що всі вони залишили підпис українець, тобто американець українського походження, канадієць українського походження.

Ти сказала те, що Шептицький підтримував Новаківського - це міф. А чи цю чудову віллу, де потім був і є музей Новаківського, це Шептицький подарував Новаківському?

Ні, багато міфів. Ця вілла насправді була викуплена Шептицьким і була подарована, але не Новаківському, а Українському національному музею, який він створив. Новаківський платив за школу, тобто за оце приміщення для школи та за проживання, яке було там поруч, він платив своїми картинами. І це була одна з причин, чому з музеєм у нього були дуже гострі стосунки. 

Він жодного разу за життя не мав персональної виставки у Львові, жодного разу.

Бо Свєнціцький (філолог, літературознавець, історик мистецтва, музейник), якого запросив Шептицький на директора музею, намагався як підприємливий чоловік постійно занизити ціну картин. А Новаківський знав, що це його можливість тримати ціну, на це жити, утримувати так само школу. Виходило так, що ті, хто приходили вчитися, а це часта була історія, що Новаківській і готував, і забезпечував, тобто було різне, тому для нього ціна картини була важливою, його картини були дорогі. Він тримав цю марку дорогої картини. Але водночас, якби він не тримав цю марку, то його учні б теж не ставали тими успішними й не могли б відчувати, що картину можна дорого продати.

А що означає, коли Діана Клочко каже, що Новаківський - найдорожчий український художник, що вона має на увазі?

Вона це й має на увазі, що за його часів ціна на картину, яку він виставляв, насправді була дуже високою.

Чи у вас є якісь родинні історії про Олексу Новаківського, чи все, що ти знаєш, це переважно з писаних біографій?

Треба сказати, що дуже багато інформації було сховано та утаємничено, тому що Шептицький, як я сказала, не був меценатом, а був дуже дружнім до Новаківського. Вони настільки приятелювали, що, коли Новаківського не стало, то Шептицький фактично усиновив його дітей.

І для радянської влади це було просто неможливо.

Тому, я думаю, що великий обсяг інформації приховувався, щоб вберегти дітей, які росли у цій родині.

Ми знали, ким був прадід, тому що виростали серед його картин. Теж треба усвідомити, що меморіальний музей був створений моїм дідом і це дуже цікава історія. Він спочатку написав у ЮНЕСКО і переконав їх у тому, що вони мають робити рік Новаківського, а потім повернувся до львівської влади й сказав: "Дивіться, рік Новаківського у ЮНЕСКО, то ж треба якось відсвяткувати 100 років Новаківського". І підписався на те, що він зробить першу виставку і родина в це вкладеться. Тобто музей - великий внесок, велика інвестиція мого діда. За цією історією було розуміння, хто прадід був як митець, які його картини, що він мав велике значення для країни, але яке значення, не розпаковувалось.

І для мене теж є така історія, другий такий трошки доторк до історії його школи стався через мого батька, який очолив Національний музей в кінці 1980-х.

А твій батько архітектор?

Архітектор-реставратор, дуже багато того, що бачать зараз туристи у Львові, як Аптека-музей чи Арсенал, - це його робота, також і велика частина будівель, які є на площі Ринок.

Між іншим, мій дід врятував частину Львова від знищення, тому що була ідея перепланування Львова приблизно так, як було у Києві в районі Михайлівського собору.

Мій батько, коли він став директором Національного музею, почав наводити контакти з учнями Новаківського. Тобто через нього я зрозуміла, що була школа і хто були його учні. Почала до цього доторкатися і досліджувати, але, на жаль, його історія з Національним музеєм дуже сумно закінчилася. Я б сказала, що дуже дисидентська історія у нього була. Зараз не будемо розгортати це, але, скажу, що через невиконання певної партійної забаганки проти батька була відкрита справа. Він суд виграв, але повертатися в музей не хотів.

Мій батько якраз був тією людиною, яка добилася того, щоб Національний музей був у тому приміщенні, де колись був музей Леніна, біля Оперного театру у Львові. 

Коли тато підняв це питання у Львові, всі боялися його вирішити. Але доля склалася так просто міфічно і містично, що Горбачов (генеральний секретар ЦК КПРС у 1985—1991рр, президент СРСР у 1990—1991рр), який мав їхати в одне місто, а опинився у Львові. А Раїсу Максимівну (дружина Михайла Горбачова) треба було бавити. І мій батько якраз повіз її до фонду і після цього дали дозвіл на те, щоб приміщення музею Леніна передали під цей проєкт.

Але ви зараз ніде не прочитаєте про мого батька саме через те, що його витерли з історії, бо був конфлікт з перенесенням ікон. Він відмовився переносити ікони, бо швидке перенесення означало б їхнє знищення. Батько не хотів цього робити, але комусь дуже треба було це зробити швидко.

Повернемося до Олекси Новаківського. Хочу запитати про його характер і про його ексцентричність, бо багато чула і читала, що він був диваком. Вигадував якісь речі про себе, скажімо, що він спить по годині чи по дві на добу, про китайське походження, може це правда?

Про китайське - правда. Наскільки я прослідкувала, ДНК не робила, думаю, що таки треба зробити, але навіть просто по зовнішності можна зрозуміти, що є це коріння. І він орієнталістику (сходознавство), як зацікавлення, вніс у школу. Він все життя теж цікавився темою японізму, для нього це дуже важливо.

Як людина, яка сама себе творила в мистецтві, він нічим не був менш вдалий, ніж Ворхол (американський художник). 

Новаківський прекрасно створював свою легенду митця. У нього звичайно був неймовірний талант, кажуть, що він мав певний магічний дар. 

Ми точно розуміємо, що у нього був дар візіонера, але, крім того, був дар бачити людей, проявляти це якось. Була оця дуже дивовижна історія ясновиддя, скажімо так, ясновидця з одного боку.

З другого боку це був неймовірний талант. Учні казали, що у нього "Леонардо між пальцями", порівнюючи його з да Вінчі. І у свій час, коли вони його вивезли до Італії, то він дивлячись на Мікеланджело, сказав, що ось він, його вчитель. Тобто в принципі це людина, яка справді дуже гарно могла управляти тим, що в нього було. Оці особливості його як людини, він це справді розпакував як таланти. Іноді підманіпулював, звичайно. Була у нього історія з паличкою, хоча були періоди тривалого голоду, який повпливав на здоров'я, і він довгий час прямо лежав через це, не міг вставати. Але були періоди, що він паличку кидав і натхненно міг бігати, рухатися.

Він був дуже живий, яскравий і саме тому за ним тягнулася молодь.

Я хочу запитати ще про інтерпретації. Мені дуже цікавий цикл "Пробудження" і дуже часто нам говорять про те, що це символізує пробудження України.

Це є певний цикл, який завершується останньою роботою "Мати Милосердя". В моїй голові це є дуже зв'язаний цикл, який по суті про дорослішання і про те, що треба зробити вибір у цьому дорослішанні для того, щоб зважити свободу і безтурботність відповідальністю і трансформацією. Тобто цікаво, що власне остання робота - "Мати Милосердя", не любові, а саме милосердя - це тоді, коли я приймаю беззаперечно. І це є рівень майстра.

Ця робота почалася з портретування моєї прабабусі, яка, коли осиротіла, то мій прадід взяв її в опіку, а потім одружився. І це була неймовірна пара закоханих людей, які мали можливість жити в любові на відміну від дуже багатьох інших, які по зобов'язанню одружувалися.

Водночас цей цикл має багато образів. Зокрема є дуже чіткий образ жінки з жовто-блакитними елементами, яка в певний момент трошки нагадує символ Французької революції, наче оце відродження, народження. У цьому циклі є дуже багато історій, причому історії про те, що відродження буде з підземелля. Тобто спочатку треба опуститись у підземелля, а тоді, коли тебе вже будуть вважати мертвим, там піде народження. І це міф Деметри (богиня родючості, хліборобства та шлюбу в грецькій міфології), яку він теж звідти змішує. Тобто, що в України є свій період весни, коли вона може вийти, розквітнути й зайняти своє місце. Але, якщо ми не достатньо дорослішаємо в цей момент, то їй доведеться знову повертатись у пекло, в підземний світ і померти.

Запитаю про останню фразу, яку Новаківський сказав Голубовському перед смертю: "Ніщо не вмирає". Що це означає?

Ніщо не може бути моєю власністю. Ніщо не є контрольованим мною. І як тільки я усвідомлюю, що навіть колекція, яка є в мене, це не є мій контроль, а це те, чим я можу ділитися  і чим я ділюся.

Для прадіда це була історія, що він розпізнав оце сокровення про мистецтво, чим воно є, що це є Божий Дар, це є призначення, і воно не може бути скінченним на тобі. 

Воно може бути передане. І чим більше ти, як майстер, можеш передавати його далі, тим більше є ймовірність, що воно буде й жити далі. Водночас оце якраз життя далі, незалежно від того, чи готові святкувати якісь дати, що пов'язані з Новаківським у Львові, чи не готові. Це про те, що він все одно проживе далі, він буде рухатися.

І для мене те, що його картини появилася цього року у Бельведері (палацовий комплекс в місті Відень, столиці Австрії), вони повернулися в Європу, де раніше і виставлялися, де було їхнє визнання. Хоча, я б сказала, що підбірка картин не є найкращою, котра поїхала, але це теж про те, що це не є конечно. Це теж про ту історію, яку можна розпаковувати далі, розказувати залежно від того, наскільки ти готовий до того, щоб підійти до цього матеріалу і пізнати. Ми зараз пізнаємо себе через цю війну, відкриваємо про себе багато чого нового.