Потрібно активізувати промоцію української класичної музики у світі, - композитор Михайло Швед

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.

Ми завжди були такою terra incognita для світу через колоніальний статус національної культури і через те, що Російська імперія завжди привласнювала все наше найкраще. Коли я дивлюся на овації в Європі, Японії, США під час виступів Національного симфонічного оркестру або Симфонічного оркестру українського радіо, мені здається, що нарешті Україна перестала бути невидимою для світу. Чи це не є ілюзією? Чи ми насправді стали видимими?

Ми насправді є видимими для світу. Наша музична культура, зокрема, виконавські і композиторські школи, дійсно на високому рівні. Однак ми не мали системної промоції цієї культури. Звичайно, що після початку повномасштабного вторгнення до України російських окупантів з’явилося велике зацікавлення до української музики в цілому, а не лише до наших виконавців, колективів чи солістів. До цього українські колективи і солісти теж активно гастролювали, багато оперних співаків і диригентів робили міжнародні кар'єри і мають їх сьогодні. Але саме українська музика, як музика нашої ідентичності, з українськими авторами, не була така популярна, як могла би бути відповідно до свого рівня.

До повномасштабного вторгнення РФ у світі з українських авторів найбільш популярним був Валентин Сильвестров. Його дійсно знали. Часом в певних музичних середовищах виникали дискусії щодо його походження. Дуже часто намагалися зафіксувати як представника радянського авангарда, змиваючи його ідентичність. Дуже добре, що сам Валентин Васильович ототожнює себе з Україною. Він зараз живе в Німеччині, робить все для того, щоб підтримати Україну, пише твори з відповідним змістом. Але нам дуже важливо сьогодні активізувати зусилля щодо промоції не просто наших виконавців, а саме української музики.

А як це зробити? Оксана Линів, міжнародно визнана українська диригентка, каже, що Україна не стала гравцем на глобальній міжнародній сцені. А чи це таке легке завдання насправді?

Безумовно, це не є швидке завдання. І це завдання насправді доволі коштовне, тому що для здійснення такої активної промоційної кампанії нашої культури потрібні великі видатки. Хочу сказати відверто, що окупант ніколи не скупився на це, дуже активно вкладав і вкладає далі величезні гроші для того, щоб поширювати свою культуру у світі. Ми знаємо, наприклад, що зараз ведуться великі тури Латинською Америкою. Це країни, які в більшості займають нібито нейтральну позицію щодо російсько-української війни, але зараз вони дуже активно приймають на конкурсах російську музику.

Я більш ніж переконаний, що спонсори цих проєктів також є. Немісцеві спонсори вкладаються в це, вони розуміють, що створюють собі таким чином позитивний імідж у світі. Дуже важко уявити, що причетні до створення такого прекрасного мистецького продукту, як-от “Лебедино озеро” чи “Лускунчик” Чайковського, можуть чинити такі варварства в Україні. Це певна технологія, яка працює. Ми маємо справу з гібридною війною і культура є частиною цієї війни. Як би ми не хотіли, щоб воно було не так, воно насправді є.

Після початку повномасштабного вторгнення 2022 року ми закликали світ до бойкоту російських композиторів, і це працювало перший час. Наприклад, Анна Нетребко – путіністка, яка була довіреною особою Путіна на виборах. Її звільнили з “Метрополітен”, але зараз вона повернулася, зокрема, до Берлінської опери. Чи є зараз відхід від політики бойкоту і кенселінгу російської музики на Заході?

На жаль, так. Тенденція зворотня є. На це є кілька причин. Будь-яка подія має певний час реалізації. Спочатку ця тема була гостріша, а зараз європейське суспільство уже звикається, на жаль, із нашою війною. Багато голосів митців є за те, що культура поза політикою не сприймається як частина гібридної війни, тож при чому тут той чи інший діяч культури до того, що відбувається в Україні?
І це насправді велика проблемна історія. Разом з тим стоять великі кошти спонсорів, спрямовані на те, щоб ті чи інші діячі мали далі свої позиції.

Я можу згадати один приклад Національної філармонії України також з Нетребко. У травні 2023 року наш симфонічний оркестр філармонії був запрошений на міжнародний фестиваль у Вісбадені. Це дуже відома музична подія. Ми були щасливі, що отримали таке запрошення, і готувалися до підписання контракту. Безумовно, ми поінформували організаторів, що ми не виконуємо російської музики і не працюємо з російськими виконавцями. Зрештою, ми і в одній події не можемо з ними брати участь. Це наша морально-етична позиція, якої ми притримуємося з початку повномасштабного вторгнення.

І тут майже на етапі підписання контракту виявляється, що до участі на фестивалі запрошена росіянка Нетребко. Звичайно, ми інформуємо організаторів, що не можемо взяти участь в такій події, якщо там буде росіянка. Ми сказали їм вирішувати: або ми, або вона. Відверто кажучи, тоді розгорілася дуже велика полеміка. Мер Вісбадена і багато культурних кіл підтримали нас, Україну, і почали наполягати, що вони відкликають патронат від фестивалю, якщо менеджмент не відмовиться від участі Нетребко. З іншого боку, менеджмент фестивалю зайняв таку позицію: ми демократична країна, в якій ніякої цензури немає, а мистецтво поза політикою. Там заявили: якщо ми вважаємо, що цю мисткиню хочемо бачити, і наші профільники хочуть її чути, то вона буде виступати; якщо Україна цього не хоче, то її справа.

У результаті закінчилося тим, що ми відмовилися від поїздки на фестиваль, а Нетребко таки виступила з доволі пристойним генералом. Тим не менше, в той час і наші дипломати, і українське консульство у Вісбадені робили все можливе для того, щоб привернути увагу до кенселінгу цього концерту. Було дуже приємно те, що мешканці Вісбадена навіть зібрали кошти і переказали їх на рахунок Національної філармонії України як підтримку нашому оркестру, щоб ніби компенсувати той гонорар, який ми не отримали. Тобто це було розділення не тільки суспільства, а і певних фахових кіл.

Мені потім багато телефонували журналісти з німецького радіо, телебачення і ставили питання з дуже цікавим підтекстом: а чи це не держава вам заборонила поїхати? Вони казали: “Ми знаємо, що багато українців виконують російську музику, а ви спочатку погодились, а потім зайняли дивну позицію”. Проте насправді ми не погоджувалися одразу, що виступатимемо з Нетребко. Нас запросили на фестиваль, ми озвучили свої умови і нам сказали, що це прийнятно. Серед музикантів у світі зараз також є певний поділ. З одного боку, є ті, хто підтримує, розуміє, що ми, українці, не можемо грати російську музику. Але з іншого боку, є ті, хто вважає: а що тут такого, ми ж відкрите суспільство, чого б не запросити на фестиваль представницю воєнного злочинця Путіна?

Ще є така цікава історія, яку я називаю культурним колабораціонізмом. Це коли свідомо намагаються діяча культури з України в будь-якій сфері поєднати на якомусь заході з представником російського мистецтва. Причому це може бути представник, який вже років 10 живе на Заході, який, можливо, засуджує політику путінізму щодо України. Але все одно є ось ці намагання поєднати, нібито створити шляхи примирення. Але коли митці між собою не можуть спілкуватися, значить, там щось політики не можуть домовитися, значить, тут  на другому плані питання геноциду, етноциду і лінгвоциду, який зараз простежується на окупованих територіях.

Я знаю, що дуже багато наших музикантів, на жаль, виїхали і далі виїжджають з України. З вашого досвіду, яка частина з цих людей справді свідомо просуває українську музику за кордоном, а яка частина просто робить кар'єру?

Це питання насправді дуже непросте. Яка специфіка формування кар'єри диригентів на Заході: дуже часто, коли молодий перспективний диригент переміг в якомусь міжнародному конкурсі або засвітився в якомусь цікавому проєкті, далі він не буде функціонувати самостійно. Як правило, або він сам шукає агента, який ним зацікавлений, або агенти стежать за цікавими новинками, які з'являються на ринку, для того щоб потім просувати цього диригента і мати з того свій відсоток. Ці контракти, які підписуються, насправді дуже непрості. Молоді музиканти дуже часто на певний етап стають підневільними людьми. Тобто вони багато що можуть пропонувати, але багато що не можуть. Насправді це вже морально-етичний вибір того чи іншого музиканта.

Я спробую без конкретних прізвищ пояснити, які є принципи діяльності. Наприклад, один діяч, який спочатку категорично не виконував російської музики на Заході, але зараз почав це робити, каже, за умовами його контракту він диригує у кращих театрах світу і може запропонувати український твір чи замовити твір українському автору там, де наша музика взагалі не звучала. Тобто він робить добро для України? З одного боку, так. Але з іншого боку, ця людина пропагує мистецтво окупанта.

Погоджується диригувати Євгенія Онєгіна російською мовою?

Скажімо, так. Звичайно, це мораль виборів. Можна від цього відмовлятися, але за тим підуть величезні санкції, також людина може поступово втратити кар'єрні позиції, які має. Тож насправді тут дуже важко когось судити. Можна дуже легко займати якусь позицію далеко від цієї ситуації, але кожна людина робить свій вибір.

З іншого боку, є діячі, які не погоджуються на це і далі зберігають своє лице підтримки України. На мій погляд, для українського музиканта під час війни поширювати мистецтво окупанта - це робота на окупанта.  А з іншого боку, втрачені можливості для кар'єри цієї людини – це не тільки втрачені можливості її особисто, а цієї людини як рупора певних українських тем, амбасадора української культури у світі теж. От тут дійсно дуже важка ситуація. Ми не можемо протиставити Україну газпромівським коштам, ми не можемо вкладати по 100 мільярдів, ми їх не маємо на це, на жаль.

Росія експлуатує колосальну фору на тлі нашої культурної відсутності у світі. Їхні зв'язки, гроші, майданчики, де вони представляються, вже напрацьовані. У мене є улюблений роман Томаса Мана – “Доктор Фаустус”. Це твір про творчість вигаданого музиканта Адріана Леверкюна, який живе в маленькому містечку Кайзерсашерн наприкінці XIX – на початку XX століття. Томас Манн описує те, як в цьому містечку вчать дітей музики, як багато говорять про хор, як пастушка вчить співати канон маленьких хлопчиків, як вони співають в церкві, як багато вони говорять про інструменти. Тобто є відчуття, що музика – це частина національного міфу у німців. Чи є таке в українців? Чи ми можемо сказати про себе, що у нас щось подібне?

Для українців передусім – це народна хорова традиція. У нас дійсно в багатьох районних центрах і досі збереглися, хай невеличкі, але всякі фестивалі. Для нас народний хоровий, а пізніще і професійний спів є національною гордістю. Українці створили чимало шедеврів у напрямку хорової музики. Починаючи від партесних хорових концертів Миколи Дилецького і Дмитра Бортнянського, закінчуючи Миколою Березовським та Артемом Веделем, вся ця школа — це фантастично. Якщо Італія дала світу оперу, німці дали симфонію, балет – Франція, то українці дали світу партесний хоровий концерт. Це унікальне явище насправді. Наша хорова культура надзвичайно високого рівня. Навіть зараз в Україні є дуже багато професійних хорових капел і композиторів, які створюють високоякісну музику для хору. Коли ви кажете, що десь на місцях об'єднується спів у школи чи товариства, цей спів є природним і живим на всіх рівнях.

Також, безумовно, у нас є унікальна українська народна традиція – кобзарська. Вона має тяглість до сьогодення, постійно переживає трансформації, але вона існує і виділяє нас у світі.

Скептики вас запитають: оскільки ви закликаєте бойкотувати російську камерну музику у світі, то що ви можете запропонувати, наприклад, замість Чайковського чи Рахманінова? Які в Україні є композитори такого самого класу?

Я б не сказав, що ми можемо показати щось “замість”. Ми просто розповімо, ким ми, українці, можемо пишатися. Наприклад, наступного року буде 130 років від дня народження Бориса Лятошинського. Це унікальний український композитор, якого можна назвати батьком сучасної київської композиторської школи. Він став учителем таких українських композиторів, як Валентин Сильвестров, Євген Станкович та інших видатних імен. П'ять його симфоній є дійсно унікальними.

Наступного року ми спеціально створюватимемо цілий фестиваль спільно з “Фундацією Лятошинського” для того, щоб максимально популяризувати це ім'я як в Україні, так і за кордоном. Будемо виходити на міжнародних партнерів. Деякі українські диригенти, які працюють за кордоном, вже виконують симфонії Лятошинського, які мають там шалений успіх. Просто ця музика була недооцінена, не мала можливості так звучати. Адже симфонічні оркестри з України їхали, як правило, на комерційні гастролі. Тобто агент, який їх запрошує, пропонує в репертуарі те, що може продати.

Зараз вже з цим трохи легше, бо можна сказати, що з повагою до України поставте якийсь твір на 10 хвилин. А до того дуже часто це була якраз і російська класика. Тобто Україну брали, потім якусь симфонію Бетховена, потім Чайковського і так далі. Тобто був певний перелік. Минулого року наш симфонічний оркестр філармонії мав чудове турне Японією, там було понад 20 концертів різними містами на всіх островах, і в цей час, до речі, японський парламент проголосував за безпрецедентну підтримку Україні. Багато з парламентарів відвідували також наші концерти. Ми там також виконували і “Гуцульський триптих” Мирослава Скорика. Це музика з відомого фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Цей фільм знають у світі. І ця музика – наша, справжня, професійна, вона має ось цей український ген, який звучить. Куди би ми не їхали Національним симфонічним оркестром, ми намагаємося зараз максимально залучати українську музику, наскільки це можливо. Але насправді ми розуміємо: щоб повністю привезти цілу програму з української музики, це має бути якийсь серйозний спонсор. Агент це не купить так легко. Тому насправді тут є над чим працювати, як займатися промоцією української культури.

Я гадаю, що зараз потрібно зосереджуватися на участі України на тих повідних форумах, де в кожному виді мистецтва є свої світові лідери. Ця робота ведеться і музикантами, і посольствами, і Міністерством культури. У кінематографії є Оскар, Канський фестиваль, Берлінале і так далі. В музиці є Конкурс королеви Єлизавети. Якщо ви там здобули першу премію, наприклад, скрипка, фортепіано чи віолончель, то ви попадаєте в елітний клуб музикантів. Нам дуже важливо, щоб наші музиканти у кожному з тих піднапрямів були учасниками цих заходів, здобували там позиції. Вони можуть їх здобути, але їх треба підтримувати і фінансово, і інформаційно.

Росіяни прорвалися на світові сцени не так давно – лише 100 років тому. Це фактично почалося із Сергія Дягілєва та його “Рускіх сезонів”. Я знаю, що спочатку Дягілєва підтримали князі з імператорської родини Романових, вони дали йому гроші. Чи є в Україні якісь заможні люди, які вкладали чи вкладають гроші в промоцію і в тури наших симфонічних оркестрів чи оперних співаків?

У нас є дуже цікавий український приклад - коли Симон Петлюра видав наказ, створив з Олександром Кошицем народну хорову капелу і відправив її туром по світу. Ця капела подорожувала років п’ять. У результаті вони там і залишились, тому що вертатися вже було нікуди, вони були всі репресовані, але скільки вони зробили за той час! Вони об’їздили Європу, Північну і Південну Америку. Частково діяльність капели фінансувала директорія, очолювана Симоном Петлюрою. Тоді ще не всі країни світу визнали Українську Народну Республіку. І якраз деякі концерти української капели відвідували президенти тих країн, члени королівських родин Іспанії, Великобританії. Це був фантастичний тур і розуміння значення української музики.

Після Петлюри та Директорії українська влада не розуміла значення культури і класики, тож не вкладала у це достатньо коштів.

Насправді в деяких країнах фінансувалися дні української культури. Чи ефективний був цей підхід? Відверто кажучи, сумніваюся.

Іноді десь у посольствах були такі куточки з вишитими рушниками, глечиком і колосками.

Але пізніше була інша тенденція, трішки краща. Зараз створений український інститут, який підпорядкований Міністерству закордонних справ України. Його основне завдання – підтримувати і поширювати українську культуру за кордоном. Але на нього виділяється невеликий бюджет. Під час воєнного стану говорити: а давайте ми на культуру дамо більше, - також складно, тому що ми розуміємо пріоритети: є госпіталі, є військові, є зброя, ми маємо на це працювати. Але з іншого боку, якщо ми зараз не займемо активну політику на міжнародній сцені, нам буде дуже важко далі. Зараз всі артисти творчо мобілізовані на те, щоб максимально просувати українську культуру за кордоном. Але порівняно з напрацьованими каналами і ресурсами росіян… Вони ж входять в міжнародні федерації, беруть участь у конкурсах за різними напрямами, тобто вони працюють там постійно. Цьому протиставитися можна, але на це потрібні роки активної праці і активного фінансування.

Поясніть, будь ласка, як зараз відбувається поїздка на гастролі симфонічного оркестру Національної філармонії? Хто дає на це гроші?

Станом на сьогодні, дає гроші запрошуюча сторона: або агент, якщо це стосується оркестру, або інші особи, якщо це якийсь конкурс чи фестиваль.

Тобто музиканти заробляють там гроші, правильно?

Є двосторонні контракти, якими закриваються всі витрати на гастролі. Плюс гонорар інституції.
Звичайно, там вже договірні ціни. Ми намагаємося дивитися так, щоб якийсь був і гонорар, і разом з тим щоб колектив зміг поїхати презентувати. Зрозуміло, що замовник і диктує репертуар. Все це обговорюється, звичайно, але все одно не можна повністю зробити програму з тих творів, які би нам хотілося.

Але з іншого боку, є багато цікавих ініціатив. Хотів би згадати Ірину Буданську – засновницю проєкту “ДОМ Майстер Клас”. Це організація, яка також проводить чудовий фестиваль в Софії Київській. Зараз вони створили кілька проєктів за кордоном, які ми профінансували, зокрема в Лондоні. Там були українські художники, музиканти і залучалися деякі представники філармонії. Це такий приклад меценатів.

Як ви ставитеся до того, що Музична академія в Києві, яку ми звикли називати Київською консерваторією, носить ім'я Петра Чайковського?

Однозначно, наразі немає підстав для того, щоб Музична академія продовжувала носити це ім'я. Зараз відбувається така спроба українізації Чайковського, щоб ніби пояснити, чому він залишається в якихось назвах чи чому є бажання виконувати його музику в Україні. Але тут є дуже багато “але”. З одного боку, це справа колективу академії. Але я можу сказати свою особисту позицію як музикант. У суспільстві шириться така пропозиція, аби повернути Чайковського в Україну. Тут можна багато дискутувати, але…

Кажуть, що у листуванні з Іваном Франком Микола Лисенко називає Чайковського “наш”, так? У ньому шукають козацьке коріння.

Там і Станіслав Людкевич згадував про це козацьке коріння. Я би порівняв це, наприклад, з Фридериком Шопеном. Він народився в Польщі, там же прожив частину життя, а другу частину прожив у Парижі. Він наполовину француз, наполовину поляк. Чому він все ж таки польський композитор? Шопен себе так само ідентифікував. Він писав, зокрема, мазурки, національні танці. Історично він душею і серцем завжди був з Польщею. Похований композитор в Парижі, але все ж таки його серце поховане у Варшаві, в костелі Святого Кшижа. Тобто важлива самоідентифікація людини.

У Чайковського є бабусі й дідусі і французи, і австрійці, і українці. Але він не тільки українець. Він не народився в Україні і далі він себе ідентифікував як росіянин. Проте головне ще навіть не це. Для росіян зараз у цій гібридній війні Чайковський є композитором №1 саме в контексті ідентифікації Росії в музичному світі. Так, це дуже гарний композитор, він розкручений і відомий саме як російський композитор. Тож якщо ми будемо з великою натяжкою вважати українцем, ми підтверджуватимемо російський міф про спільну культуру. Все одно весь світ буде вважати його російським. Звичайно, може бути довга музикознавча дискусія про вплив Чайковського на українську музику і України на формування Чайковського. Це гарні дискусії, вони мають відбуватися, адже ми маємо розуміти, що на нас впливало і на кого ми вплинули з видатних діячів. Однак вважати його видатним саме українським композитором немає підстав.

Чому ми тоді говоримо, що Чайковський – виключно російський композитор, а Дмитро Бортнянський і Максим Березовський, які були вивезені дітьми до Росії, вчилися там, яких росіяни називають засновниками російської класичної музики, – це українські композитори?

По-перше, вони народжені в Україні. Далі вони пройшли Глухівську хорову школу, яка потім поставляла кадри для придворної хорової капели в Петербург. Але якраз Бортнянський і Березовський були носіями цього протестного хорового співу і розвивали у своїх творах український традиційний спів за традицією. Зрозуміло, що тоді самоідентифікації не могло бути, бо приналежність до того чи іншого народу з'явилася в епоху романтизму XIX століття. Але тим не менше за своєю творчістю, за походженням і впливами ми їх вважаємо українськими композиторами.

Звичайно, зараз іде боротьба за них, тому що у світі дуже часто їх також називають російськими композиторами. Порівнюючи з тим самим Чайковським, який є іконою російської музики, ідуть Бортнянський і Березовський трішечки далі, і ця дискусія більш обґрунтована. На міжнародній сцені ми пояснюємо, чому вони є українськими композиторами, і не маємо несприйняття щодо цього.

Ще є український авангард 60-х років. Я правильно розумію, що це взагалі щось невідоме на Заході? Хтось за кордоном знає Леоніда Грабовського або Володимира Губу?

Як кого. Наприклад, Валентин Сильвестров також належить до так званого київського авангарду. У більшості представники цієї течії – це учні Бориса Лятошинського. От Сильвестрова знають дуже добре. У будь-якій європейській столиці ви можете зайти у магазин компакт-дисків, де вони ще збереглися, і знайдете диск Валентина Сильвестова, причому виданий і записаний там же на Заході. Тобто це дійсно популярний автор. Звичайно, що Володимира Грабовського чи Володимира Губу знають менше. Але все одно зараз затребуваність на українську культуру зростає. Ініціативами музикантів, які живуть на Заході, і тих українців, які виїжджають зараз, намагаємося ці твори виконувати.

Продовжуючи відповідь на запитання, що ми можемо протиставити окупантам, додам, що ми можемо представити не тільки нашу класику, того ж навіть Євгена Станковича чи Мирослава Скорика. Насправді зараз українська композиторська школа дуже потужна і в різних поколіннях: від найстарших класиків до молодого покоління, які працюють в найрізноманітніших жанрах, формах і стилях. Тобто українська музика зараз не зашорена і не зорієнтована на якийсь один вузький напрямок. Музиканти працюють від постромантизму до спектральної музики і так далі.

Але от що цікаво: “Метрополітен” – перший оперний театр за статусом у світі – замовив написання опери композитору українському середнього покоління Максиму Коломійцю. Причому опера має бути на тематику, пов'язану з депортованими українськими дітьми під час війни. Для цього буде залучена команда лібретистів, постановників, тобто має вийти цікавий творчий продукт. Як бачимо, є зацікавлення і реакція на українську культуру.

Також, до прикладу, Кері-Лінн Вілсон – канадська диригентка, яка часто приїжджає в Україну, очолила національних солістів Київського камерату і нещодавно, в День пам'яті жертв Голодоморів, диригувала у Національній філамонії України панахиду Станковича за померлими з голоду. Тобто зараз є багато прикладів таких колаборацій. Але ми маємо робити все можливе для посилення інтересу фінансового і концептуального також. Адже маємо розуміти, що і кому ми веземо і що хочемо досягти в результаті: не просто провести концерт, а якого ефекту досягнути.

Торік Національна філармонія була співорганізатором фестивалю Kyiv Baroque Fest. Ключовою фігурою його був французький композитор XVIII століття Рамо. Ви його поєднали з Бортнянським. Мені здається, що це була чудова ідея. Скажіть, будь ласка, чому ви це зробили і чи справді Рамо впливав на Бортнянського?

Це дуже цікава історія. Минулого року ми дійсно спочатку запланували великий фестиваль, а потім зрозуміли, що занадто мало часу зробити це так потужно, адже це мала бути робота із зарубіжними партнерами, це ж і фінанси, і побоювання іноземних виконавців відвідати Україну. Тож торік ми зробили лише три концерти, як таку увертюру до великого фестивалю. Оскільки тоді був ювілей одного з ключових французьких композиторів Жана Філіпа Рамо, ми вирішили поєднати його з українцем Бортнянським.

“Барокфест” ми трактуємо в широкому сенсі. Це не просто музика виключно з самої епохи бароко. Це музика, яка готувала до бароко і вийшла з нього. Якраз програмна директорка Анна Гадецька запропонувала присвятити цей фестиваль саме галантній добі. Тобто між барокко і класицизмом був такий перехід в музиці – галантна доба. Рамо став одним з найкращих репрезентантів, але в якійсь мірі і Бортнянський теж. На нього безумовно впливала французька музика також. Тому нам було важливо показати Україну в цьому контексті, що не можна сказати: там було, а в нас не було. Було.

Цього року у нас були також подвійні концерти Рачинського і Березовського. Виконували багатьох українських авторів того часу, які абсолютно вписувалися в свою добу. Нам було важливо показати Україну от в цьому контексті і ми раді, що нас підтримали представництва міжнародних посольств. Вони побачили, що Україна є в цьому просторі також. Приїхав навіть французький клавесиніст Жан Лондо. Він один з найкращих клавесиністів барокової музики в світі. Він надав безплатні майстер-класи для тих, хто зареєструвався.

Розумієте, для них це певний громадянський подвиг, тому що приїхати в країну, в якій іде війна, - для них це стрес. Чи, наприклад, Андреас Шолль – один з найкращих сучасних контртенорів, який закривав наш фестиваль на біс “Українським кантом XVII ст.” Данила Туптала - українською мовою, у білій вишиванці. Це було фантастично. І наскільки вони були вражені нашою стійкістю, що ми просто робимо те, що маємо робити щодня, попри події довкола. Що ми незламні, ми сильні, ми посміхаємося, ми з любов'ю і підтримкою одне до одного ставимося. Мені здається, вони повезуть оці емоції у світ. Це теж культурна дипломатія насправді. Вони будуть це розповідати з перших уст, а не те, що поширила якимось чином пропаганда.  Ми розуміємо, що там участь пропаганди є дуже значна навіть у нашій сфері. Змінюється той чи інший дискус, тобто можна поміняти одно слово і назвати це не війна, а якийсь конфлікт. Маленька підміна поняття, яка виливається у значно більші стратегії.

Україна завжди вписувалася в цю синергію, такий єдиний простір барокової музики. А зараз ми намагалися це вписати саме на рівні фестивалю, показати не тільки українцям, а й світовим партнерам, що ми там є. Ми повернулися додому.