Pro et contra

Цими пізньоосінніми днями наша країна вже вкотре переживає непрості часи. Непередбачувані дії президента та уряду, активна незгода великої кількості українців з тим, що відбувається навкруги – все це, безумовно, позначиться у майбутньому, тим чи іншим чином, на всіх аспектах нашого подальшого життя. Зі своєї сторони, у рамках спортивного футбольного блогу, давайте спробуємо подумати та проаналізувати, як всі ці події можуть вплинути на подальший розвиток українського футболу, на майбутнє національної збірної, на наші провідні і посередні клуби, на дитячо-юнацький футбол.

З моєї точки зору, можливий подальший розвиток подій може впливати на український футбол через дві основні складові: спортивну та політико-економічну.

З суто спортивної точки зору, підписання чи скасування Угоди про асоціацію з ЄС не буде мати для українського футболу будь-яких наслідків. Угода не передбачає вільного безвізового пересування Євросоюзом, не надає права довільного працевлаштування у країнах ЄС, тобто, можливості зовсім юним і молодим футболістам від`їжджати у європейські клуби майже одразу після набуття мінімальної особистої та спортивної незалежності. Наразі у футбольному світі всі тонкощі суто спортивних переходів гравців поміж клубами, відносини «клуб – збірна – федерація» давно регламентовані та прописані у правилах ФІФА та УЕФА, у багатьох різноманітних циркулярах та регламентах. Тобто, Угода про асоціацію у будь-якому випадку не буде мати жодних наслідків на суто футбольнуе життя. До речі, «футбольні» світові та європейські закони особисто мені здаються на сьогодні більш дієвими та зрозумілими, ніж, скажімо, ті, що діють у нас в країні. Бо їх незрівняно менше, і, головне, вони безумовно дотримуються та виконуються всіма діячами «футбольної країни». Пояснення одне: без правил (законів) гра – мертва.

Угода про асоціацію, яку мала би  підписати Україна, крім суспільних чинників, які передбачають, перш за все, внутрішньополітичні реформи, мала ще і серйозну економічну складову, пов`язану з Зоною вільної торгівлі. На мою особисту думку – це той «камінь спотикання», що зумовив таку поведінку олігархічного керівництва нашої країни. Ні для кого не секрет, що більшість футбольних клубів в Україні належать чи залежать від декількох багатих людей. Для декого з них – це хоббі, розвага, перепустка у вищий світ президентів футбольних клубів, пов`язані з цим бізнес-зв`язки, тощо. Але всі розуміють, що футбольний клуб, тим більше, такого гатунку, як «Шахтар», «Динамо» або «Металіст» - це великий фінансовий проект, який в наших умовах не дає жодного прямого грошового прибутку. Отже, для утримання таких команд у власника повинні бути значні вільні кошти. Офіційний кошторис провідних клубів сягає дуже значних сум. Також ні для кого не секрет, що у нашій країні бізнес і влада не просто зрослися, а утворили єдину структуру. З`явились оцінки, досить спірні, про втрату Україною близько 160 мрлд євро від можливих економічних домовленностей з ЄС. Тільки вправні та чесні професіонали можуть передбачити, як економічні аспекти асоціації позначаться на нас, простих українцях. Але можна майже стовідсотково впевнено говорити про те, що у цьому випадку українські провідні клуби втратили би левову частку того фінансування, яке зараз їм забезпечується. Адже при порівняно вільному доступі на внутрішній український ринок якісних, конкурентноспроможних і більш дешевших товарів з-за кордону власники клубів не мали би такого великого фінансового зиску від монопольного становища у владі та економіці.

Думаю, у цьому випадку український футбол почав би розвиватися за «балканською» моделлю. Провідні наші клуби суттєво втратили б позиції в Європі і перетворилися б на «фабрики», де було б мало іноземців і багато своєї талановитої молоді, яку б клуби були зацікавлені виховувати і заробляти гроші на трансферах. Ми б позбулися деяких успіхів у єврокубках. Можливо, внутрішній чемпіонат став би більш динамічним, завдячуючи приблизно рівним фінансовим можливостям команд, але загальний рівень футболу у Прем`єр-лізі, безумовно, впав би. Але згодом все це пішло б на користь національній збірній (ще раз згадаємо сербів, хорватів, словенців), адже всі провідні її гравці, скоріш за все, грали б за кордоном і у сильних першостях Європи. Дитячо-юнацький футбол отримав би серйозний поштовх для розвитку, позаяк професійні клуби мали б у цьому безпосередню зацікавленність, а не примус з боку федерації займатися цим, як зараз.

Отож, дуже багато «але».. Що краще, що гірше – вирішуйте самі. На тлі останніх подій, давайте не забувати, що майбутнє як футболу зокрема, так і країни в цілому, напряму залежить від кожного з нас.