День пігмея-гангстера

Історія, як знає кожен школяр, часто твориться сміливістю, відданістю та злістю титанічних вождів. Менш відомо, що часом те саме відбувається під впливом продажності й корисливості пігмеїв. Колишній Радянський Союз - часто отой другий випадок, і знедолення України на цьому тижні – з тієї ж серії. Віктор Янукович, її президент, вирішив не підписувати торгову угоду з Європейським Союзом. В процесі він, схоже, віддав перемогу в боротьбі з ЄС за геополітичну орієнтацію України Володимиру Путіну. Проте попри  все розчарування, яке він викликав, результат може бути кращим, аніж виглядає – якщо європейці "візьмуться за зброю". Таку думку висловлює The Economist.

“Я хочу жити в Європі”, проголошують деякі з плакатів, якими розмахують цього тижня в Києві. За багатьма історичними мірками українці вже це роблять: різні частини їхньої країни колись належали Польщі й Австро-Угорщині. Менше з тим, пан Янукович повернувся спиною до угоди, яку мав підписати на саміті у Вільнюсі. Перед лицем виборів 2015 року й гостро потребуючи грошей для підтримки економіки, яку сам допоміг зруйнувати, він натомість озирнувся на Росію, яка, як він сподівається, попри незручний нагляд надасть дешевий газ і кредити на нечисленних умовах. Він може приєднатись до конкуруючого Митного Союзу, який просуває пан Путін (або може не робити того). Умови російської пропозиції мутні – і пан Янукович зараз намагається заспокоїти ЄС – та як би він цього не подавав, цей вибір зроблено більше в його власних інтересах, аніж у інтересах його держави.

Іронія полягає в тому, що його слизькість – одна з причин не бути надто песимістичним. Підпиши він угоду з ЄС, пан Янукович, імовірно, відмовився б від неї, водночас використавши ухвалення її Союзом як свідчення власного авторитету. Більше того, ЄС – щойно – пройшов цю халепу, і його відданість верховенству права та правам людини не зазнала серйозної шкоди.

Нерозумно вв’язавшись у «перетягування канату» з Росією, він, приміром, опинився перед спокусою зречення вимоги звільнення Юлії Тимошенко – ув’язненого паном Януковичем опонента. Це б стало сигналом як нинішнім членам ЄС, так і кандидатам, що розмови про права й демократію – чисте лицемірство.

Інша причина для оптимізму – реакція українців. Десятки тисяч людей вийшли на промерзлі вулиці на знак протесту – незручне нагадування панові Януковичу про Помаранчеву революцію 2004 року, яку спровокували спроби сфальсифікувати результати президентських виборів на його користь. Тоді українці вимагали чистого уряду й чесних виборів. Відтоді більшість із них дійшли висновку, що інтеграція з ЄС – найкращий спосіб цього досягти (примітка для пана Путіна: на демонстрації за хиткий авторитаризм добровільно виходить мало людей).

На велику користь для ЄС те, що реакція проти Януковича йде з вулиць Києва, а не від Брюселя. Але європейці ще можуть помогти. Почнемо з того, що їм варто вдатись до погроз і вжити суворих заходів покарання, якщо він використає силу проти протестуючих (як його поплічники, можливо, зробили б у 2004 році, якби не стороннє втручання). Заборона на подорожі та замороження банківських рахунків виявилися ефективною зброєю проти пострадянських клептократів. Якщо він знову вдасться до чергової спроби виставити свою країну на аукціон між Сходом і Заходом, європейці мали б міцніше дотримуватись своїх принципів: пропонування «цукерок» лише додає йому сил у стосунках із паном Путіним.

Вони мусять пам’ятати, що ставлять на кін свої цінності й репутацію, тобто набагато більше, ніж пан Путін коли-небудь зміг би.

Сумна реальність у тому, що українська політика надто безпомічна, аби очікувати скорого поступу в європейській інтеграції. Пан Янукович, в чийому послужному списку кумівство й звинувачення в переслідуванні ЗМІ поєднуються з фальшуванням на виборах та вибірковим ув’язненням противників, втратив шанс змінити репутацію бандита на репутацію державного мужа. Він, певно, зробив своє заповітне переобрання менш, ніж більш імовірним. Проте це не вся проблема. Нинішнє покоління лідерів України прийшло до влади в її перше буремне десятиліття незалежності, і схоже, ставиться до державних посад і політики як до дойної корови. І серед доярів є тимошенкові помаранчеві революціонери, чиє лицемірство, жадібність і зрадливість привели пана Януковича до влади.

Демонстранти в Києві не вірять нікому з них і не мають реальних лідерів. Допоки нові не з’являться, Захід має зосередитись на українському народі. Це означає м’якшу візову політику, більше програм обміну для українських студентів, підтримку демократично-орієнтованих груп, а також моніторинг виборів. ЄС мусить показати протестуючим, що їхні почуття взаємні, навіть якщо їхні правителі надто короткозорі, щоб їх поділяти.