Чому борода Бабая стала символом фашистської "Русской весни"

Еспресо.TV починає публікацію серії матеріалів на теми - у чому Путін та путінська Росія подібні до Гітлера та Третього Рейху, чим путінізм може бути гірше нацизма, і в чому Володимир Володимирович ніколи не перевершить Адольфа Алоізовича. 

Коли у 1922-му Беніто Муссоліні прийшов до влади в Італії, після кількох років вуличних боїв, провокацій і багатотисячного «маршу на Рим», йому було 39 років.

Коли у 1933-му Адольф Гітлер прийшов до влади в Німеччині, після понад десятка років вуличних боїв, провокацій і невдалого маршу на Мюнхен, йому було 44 роки.

«Ардіті» та «сквадристи», з яких починався фашистський рух в Італії, були групами вуличних бійців-хуліганів, чий середній вік складав 18-22 роки. Коли Маріо П’яцезі, автор «Щоденника тосканського сквадриста»,  почав свої перші рейди, йому було вісімнадцять.

«Sturmabteilung» (SA), мобільна екстремістська парамілітарна група під керівництвом Ернста Рьома, яка була головною ударною силою нацистів у 1920-х роках, була також групою вуличних бійців-хуліганів, чий середній вік можна порівняти з віком нинішніх футбольних фанатів.

Одним словом: фашизм і нацизм були рухами молодих. Вони зростали на ґрунті молодої енергії, вони нею насичувалися та живилися, як багатими добривами, вони несли з собою пафос оновлення. Вони були молодіжними контркультурами – але, на відміну від нинішніх, набагато більш агресивними, тоталітарними та озброєними. Контркультурами, що пройшли через війну.

Фашизм і нацизм був справою молодих. «Лекарством против морщин».

***

Антифашизм у повоєнній Європі був справою старців – людей зрілості та досвіду. Черчіль був старший Муссоліні на десять років, Гітлера – на п’ятнадцять. Аденауер був старший Гітлера на тринадцять. Альчіде де Ґаспері, батько-засновник повоєнної Італії, дістав владу в шістдесят п’ять; Черчілю в 1945-му було сімдесят, його наступнику Етлі – шістдесят два; Аденауеру – шістдесят вісім. Порівняйте з 39-ма у Муссоліні і 44-ма у Гітлера.

Європа обирала старців тому, що молодість як фактор політики себе дискредитувала. Молодість принесла радикальну політику, агресію, війну і руйнацію. Молодість була надто ірраціональною, надто безумною, надто впевненою в собі, надто нетолерантною. Вона руйнувала, а не створювала. У кінці 1940-х, коли Європі потрібна була відбудова, вона стала старомодною.

Аби відновитися, молодості потрібні будуть наступні двадцять років. Вона скаже своє слово тільки наприкінці 1960-х. Але вже з іншим обличчям – дітей квітів, пацифізму та вільної сексуальності. Молодість 1960-х буде запереченням і молодості 1920-х-1930-х, і старості 1940-х.

***

Фашизм 1920-х – 1930-х і справді був справою молодих. Він пронизаний риторикою молодості, юної сили та оновлення. Італійський фашизм починався з футуризму – з його ненавистю до минулого і готовністю це минуле перекреслити. Шляхи фашизму та футуризму швидко розійшлися, але «молода» риторика залишалася дуже близькою хижому фашистському серцеві: Giovinezza, «юність» – так називався гімн Національної фашистської партії Італії; Hitlerjugend, «гітлерівська молодь», була невіддільною складовою нацистського руху.

Фашизм і нацизм були ідеологіями консервативними; але традиційний консерватизм, «консервативний консерватизм» вони швидко викинули на смітник історії. Бо старе саме по собі їх не задовольняло: окрім архаїки та традиції їм хотілося чогось радикально нового, агресивно нового. Гітлер швидко відмовився від традиціоналістів на кшталт рухів voelkisch (традиційних німецьких народницьких і антисемітських течій ХІХ століття); Муссоліні від самого початку був радше революціонером, ніж консерватором. Минуле для них ставало зручним міфом, а не реальністю; прикриттям для майбутніх проектів, пошуком напіввигаданих тисячолітніх авторитетів для молодого божевілля.

У їхньому мисленні шлях до минулого стелився через майбутнє, шлях до традиції – через революцію. Їх захоплювала – цілком по-релігійному – метафора переродження, відродження, «палінгенесії» - не просто нового, а нового-старого, старого змісту в новій формі, нового народження старої імперії. Долання старості, долання смерті.

***

«Русская весна», «русское возрождение» – ці поняття стали одним із основних мемів євразійської експансії на Україну. «Новороссия» – так сепаратисти та окупанти називають південь та схід України, бачачи в ній сакральний сенс – став ще одним таким мемом. Для Александра Дуґіна, ідеолога євразійців, битва за Новоросію є битвою за «Новую Россию». Захоплення «Новороссии» і буде початком «Новой России» – Росії, яка знову стає імперією, яка повертає собі колишню світову могутність, яка від захисту переходить у наступ.

Як і у класичного фашизму, це прагнення радикально нового, радикального оновлення, поєднується з іншим: прагненням не менш радикального повернення назад, до традиції, до архаїки, до «сарафанів та кафтанів», до заборони сучасного одягу, недовіри до сучасної культури. «Возрождение» тісно переплітається з «вырождением». У ньому більше чутно пенсійної старості, ніж народження чогось справді нового.

***

Російське «відродження», отже, схоже не на божевільний водоспад енергійної молоді, а на тиху пустелю старців. Його символами стають бородаті обличчя Дугіна і Бабая, а не свіжі обличчя молодих «сквадристів» ХХІ століття.

Борода, справді, тут грає цікаву роль.

Сто років тому, на початку ХХ століття, борода була головною ознакою зрілого чоловіка. Геніальний Штефан Цвейг у «Вчорашньому світі» дав незабутній портрет добре годованого світу віденських буржуа з розкішними бородами та золотими ланцюжками. Максима цього світу проста: хочеш виглядати дорослим – відрощуй бороду. Хочеш, щоб тобі дали грошей – відрощуй бороду. Борода була символом перемоги зрілої штучності над молодою імпульсивністю, цивілізації над природою.

«Консервативні революціонери», з яких виріс фашизм та нацизм, радикально змінили естетику: вони перестали носити бороди. Їхні лідери були поголеними – а значить модерними. Безбородість була ознакою юності, енергійності, хижості: ці нові консерватори хотіли не збереження системи, а її радикального зламу – для повернення до кращого, утопічного минулого. Юність для них була містком до архаїки.

Сьогодні довгі бороди знову входять у моду – найчастіше стаючи ознакою релігійного фундаменталізму. Патріарх Кірілл, Александр Дуґін, Валерій Коровін, чеченські бойовики, Бабай – це все чоловіки-з-довгими-бородами, страшна спокуса і водночас загроза для (поки що) безбородих і радянських Путіна та Медведєва.

Та борода, повторюся, завжди була ознакою зрілості й старості – але не молодості. Бородаті люди не можуть вести за собою молодих. Вони погано пахнуть.

***

Фашизм є справою молодих; але російський фашизм/євразизм є справою старців. Або старця Путіна, «умирающего медведя» (влучний вислів сучасного блоґґера), або старців на кшталт патріарха Кірілла чи Александра Дуґіна.

Російське євразійство має фашистську ювенальну риторику, але не має жодних засобів цю риторику здійснити – власне, не має молоді. У самій Росії ця євразійська молодь існує – але там, де євразійцям потрібна її мобілізація, на сході та на півдні України, її катастрофічно не вистачає. Бо українська молодь, більшою чи меншою мірою, прозахідна. Вона увібрала в себе європейські цінності та європейський стиль життя. Вона зрослася з європейською естетикою, європейською стилістикою та європейською акустикою.

Росія-Євразія втратила свою молодь; її Giovinezza – тільки у відчайдушних страшних бородатих старцях-бабаях, божевільних бабусях та демонах пенсійного віку. Її «весна» безнадійно архаїчна, її «відродження» пахне алкоголем, її «ренесанс» залитий целюлітом.

А коли молодь втрачено, залишається хіба ностальгія. Безсенсовне повторення одного й того самого, прагнення повернутися до щастя, якого ніколи не існувало. Сімдесят років люди прагнули в світле комуністичне майбутнє, і, не дочекавшись його, стали прагнути в світле комуністичне минуле.

Це навіть не фашизм. Це пародія на фашизм. Для фашизму «русская весна» занадто немічна і консервативна. Занадто досвідчена. Занадто млява. В ній забагато відчайдушної спроби старої культури схопитися за свій останній шанс.

Російська весна неодмінно перетворюється на російську осінь. Останню осінь.

Володимир Єрмоленко – філософ, публіцист. Доктор політичних студій (EHESS, Париж), викладач НаУКМА, експерт «Інтерньюз-Україна»