Новий президент Туреччини хоче стати удосконаленою моделлю Путіна

Оскільки турецьке законодавство забороняє залишатися у прем’єрському кріслі довше, ніж три терміни – Ердоган вирішив скористатися досвідом Володимира Путіна, і змінити високе крісло. Проте, не знайшовши, вочевидь, свого вірного Медвєдєва (цю роль донедавна виконував попередній президент, Абдула Гюль, але щось між політиками не залагодилося) повертатись на попереднє місце роботи Ердоган не планує. Тому після приїзду тепер вже екс-прем’єра, невдовзі до президентського палацу мають перебратися і більшість його попередніх повноважень. Про що, слід віддати належне, Ердоган відверто попереджав іще до виборів. В такий спосіб частково символічна фігура турецького президента набуде нової, небаченої ваги.

Президентські вибори пройшли для екс-прем’єра просто блискуче. З одного боку, вони показали, що турки люблять Ердогана – без надміру голосних чи масових порушень, за нього віддали свої голоси 52% громадян, що дозволило завершити справу за один тур. З іншого боку, не зважаючи на 12-річне беззаперечне домінування Ердогана в турецькій політиці, його опоненти набрали більш ніж 38 відсотків голосів, що свідчить про існування в країні цілком живої й конкурентоспроможної опозиції. Яка, щоправда, отримала для передвиборної агітації на урядових каналах 3 хвилини і 45 секунд часу – на двох кандидатів проти 533 хвилин у одного Ердогана. Подібний розподіл „передвиборних благ” заставляє в подробицях згадати чимало пострадянських виборів.

При тому для кращого результату один з противників Ердогана на виборах був оголошений алавітом (представники „малоавторитетної” релігійно-культурної групи в Туреччині), а іншого і оголошувати ніким не довелося – бо він і насправді курд. Спроби опозиції переконати народ, що сам Ердоган – потурчений вірменин, успіху не принесли. Технологія „України 3 сортів” спрацювала в Туреччині цілком справно.

При тому фігура бадьорого політичного довгожителя з Анкари викликає почуття, сповнені протиріч – як в міжнародних спостерігачів, так і в турецьких громадян.

З одного боку, довкола Ердогана впродовж майже всього його прем’єрства гримлять корупційні скандали, а високопоставлені чиновники потрапляють за грати – інколи групами по кілька десятків за раз, як то трапилося після операції турецької поліції з промовистою назвою „Великий хабар”. Його власного сина звинувачують у колосальних корупційних доходах, співпраці з саудівськими ділками, причетними до фінансового постачання тероризму, і у всіх решту смертних гріхах – включно зі спробою продати ділку, близькому до Аль-Каїди, будівлю стамбульської школи поліції (!). Сам Ердоган періодично бореться з „таємними структурами в армії та поліції, котрі сповідують погляди Ататюрка” – при тому завжди успішно, і з чисельними арештами невгодних офіцерів. Принцип „друзям – все, а ворогам – закон”, котрий допоміг довести російську демократію до сучасного стану, застосовується в Туреччині з переконливою послідовністю.

Задекларований на високому рівні, євроінтеграційний рух Туреччини плутаністю, непослідовністю, а нерідко – й різнонаправленістю може сміливо посперечатись з українським.

З іншого боку, саме Ердогану вдалося досягнути реальних економічних успіхів. Отримавши країну з 30-відсотковою інфляцією і вельми сумнівними перспективами, він за дванадцять років правління потроїв ВВП, розрахувався з МВФ (так-так, можна з ними розлучитись навіть без дефолту), та залучив 180 мільярдів доларів іноземних інвестицій. Йому вдалося помітно заспокоїти турецьких курдів, частково – військовою силою, але переважно – вливанням значних коштів у регіон, створенням десятків тисяч робочих місць, шкіл і т.д. Він вибачився перед вірменами за геноцид на початку 20 століття і повернув не мусульманським общинам Туреччини раніше експропрійоване державою майно на суму більш ніж 2,5 мільярди доларів. Врешті, йому вдалося створити й достатньо дієву систему боротьби з традиційною турецькою корупцією (хоч противники стверджують, що він просто очолив корупційну систему й домігся „зниження ставок”). Окрім того, Ердогану підступом, публічними процесами, а також розважливою політикою вдалося „повернути армію до казарм” – надовго виключивши її з політичного життя Туреччини.

В такий спосіб, здається, Ердоган зумів просто купити симпатії значної частини турецьких виборців. При тому не просто давши їх грошей для достойного життя – у вигляді зарплат та соціальних виплат, хоч і це теж сильний аргумент. Але „підкуп”, насправді, мав далеко ширший характер. Він включав хороші дороги й пристойні лікарні, добре фінансовані університети і загальну доступність ліків. Важливість цих речей Ердоган відчув, ще займаючи посаду мера Стамбула – де, на жаль, проблема вивезення сміття хвилювала обивателя далеко більше, ніж свобода слова.

І в цьому докорінна різниця Реджепа Ердогана з близькими нам політичними довгожителями – на кшталт клану Алієвих чи незабутнього Олександра Лукашенко. Бо, на відміну від них, Ердоган ніколи не намагався затулити економічні чи господарські дірки ідеологією – ані ісламською, ані будь-якою іншою. Він не робив і не робить того, на що пішло сьогоднішнє російське керівництво – хоча можливостей у нього цілком достатньо. Розпочати створення „Новотуреччини” для об’єднання курдських меншин Іраку з родичами в Туреччині остання явно не збирається. Утім, Ердоган не позбавлений фантазій щодо регіонального лідерства на близькому сході, на свою гру в Іраку та Сирії. Адже у тої ж Росії через проблеми на пострадянському просторі просто руки вже не доходять до цього регіону і саме тому, мабуть, Ердоган, який радий позбутися одного конкурента в боротьбі за регіональне лідерство, не критикує Путіна за ставлення до кримських татар та провірменську позицію на Закавказзі. 

Ймовірно, Ердоган  використовує своє становище і державний прибуток на користь родини – хоч це і не було чітко доведено. Але він не намагається перетворити державну вертикаль на свою родину – розставляючи згори донизу родаків і земляків, безвідносно до їх компенетності. В іншому разі, економічні чудеса в Туреччині коїлись би зовсім не такі, як ми спостерігаємо.

Але в економічних успіхах та їх походженні і криється основна слабкість Ердогана. Бо, на відміну від Росії, будувати „світле майбутнє” на вуглеводневій основі в нього не вийде. Він залежить від західних грошей, які широкою і живлющою рікою течуть в перспективну й конкурентну турецьку економіку. І якщо „керування демократією” перейде межу пристойності чи почне цим грошам загрожувати, ріка не просто зміліє – а поверне в інший бік. І негласний соціальний договір – відмова від деяких свобод на користь економічного зростання і покращення добробуту – одна зі сторін не зможе виконувати.

Саме на цій тонкій смузі „не зовсім пристойної, але стабільної молодої демократії” і балансує Ердоган – зробивши, щоправда, немалий крен в бік до авторитаризму.

Можливо, не за горами той день, коли модернізована Туреччина більше не потребуватиме „батьківської опіки” Реджепа Ердогана. Ні його „патріархального ісламізму”, ні його корупційних схем, ні його сміливих економічних кроків. І повідомлять про це, за іронією долі, хлопці й дівчата зі збудованих і підтриманих Ердоганом університетів.  Проте поки що час Ердогана ще не закінчився – і результати вчорашніх виборів у Туреччині про це беззаперечно свідчать.