З кого російський уряд взяв приклад палити книжки

Окупаційне Міносвіти Криму повідомило, що в школах півострова проведуть ревізію: виявлятимуть і палитимуть заборонені книги. До списку забороненої літератури увійшло 2442 найменування, серед яких книги, статті, листівки і навіть тексти пісень. Ревізію в школах проведуть співробітники правоохоронних органів спільно з фахівцями з управління освіти. У разі виявлення забороненої літератури, члени інспекції будуть вилучати і знищувати її.

Журналісти Еспресо.TV вирішило нагадати, хто і коли вдавався до цього типу "корегування" суспільної думки.

Один з найбільш ранніх випадків спалення книжок - ще 221 року до н. е. Давньокитайський імператор Цінь Ши Хуан велів закопати живими в землю учених та спалити їхні книжки. Іронія долі полягала в тому, що незабаром після цього його династію скинули неписьменні простолюдини. 

Не позбавляли себе задоволення палити "єретичні" книги і християни. Так, 680 року на Шостому Вселенському Соборі було прийнято рішення спалювати книги, що містили єресь. Утім, пізніше це правило було скасовано, а подібну літературу просто віддавали до Константинопольської єпископії.

В західній частині християнського світу також не гребували палінням "неправильних" книг. Все це відбувалося під керівництвом святої католицької церкви, Так, в другий половині ХVI століття в Європі не менше шести разів привселюдно спалювали Талмуд.

У Флоренції з 1494 по 1498 (розквіт італійського Відродження), за наказом диктатора Савонароли практикувалося таке собі "багаття марнославства". Савонарола організував загін хлопчиків, які вривалися в будинки шляхти з метою стежити за виконанням 10 заповідей. Середньовічні "тітушки" бігали по місту, відбираючи гральні карти, кістки, світські книги, флейти, парфуми і подібні речі; потім все це підлягало урочистому спаленню. 

Але найбільшої слави у спалюванні книжок здобула Інквизиція. Так 1499 року в іспанській Гранаді кардинал-інквізитор Хіменес де Сиснерос віддав наказ про спалення всіх арабських манускриптів, за винятком медичних.

В Росії, хоч і не було святої інквизиції, проте книжки палити полюбляли не набагато менше. У "Кормчій книзі" (документі, що регулював церковне життя) містилася наступна норма: «Якщо хтось буде єретичне писання у себе тримати, і волхованню його вірувати, з усіма єретиками буде проклятий, а книги ті на голові його спалять».

У 1690 році церковний собор під головуванням московського патріарха Іоакима піддав анафемі «хлібопоклонську єресь» і засудив на спалення твір Феодора Медведєва «Манна», у якому стверджувалося, що в таїнстві євхаристії хліб і вино втілюються в тіло і кров Христа не зовсім в той момент, коли це мало відбуватися за догмами "канонічного православ'я".

Спалення книжок зустрічалось і в іудаїзмі. Після того, як противники Маймоніда – єврейського філософа та богослова - звернулися до своєї інквізиції з проханням розслідувати єресь, інквізиція спалила його твори в 1234 році. У XVIII столітті в деяких єврейських громадах спалювалися книги Моше Хаїма Луцатто і Мойсея Мендельсона, як єретичні. 

Спалення буддійських сутр практикувалося в школі дзен, але це було не проявом фанатизму, а прагненням вчителів «викликати в учневі прорив до «просвітління». Вважалося, що просвітлення необхідно шукати не в культових предметах і релігійних символах, а в «істинній природі» людини, яка і є «природою Будди».

В Німеччині до середньовічних практик книгоспалення повернулися в 30-ті роки минулого століття націонал-соціалісти. Широко відома масова акція спалення книг 10 травня 1933 року. Сотні студентів, професорів, членів СА і СС знищували на багатті книги «антинімецьких» авторів: Зигмунда Фрейда, Еріха Кестнера, Генріха Манна, Карла Маркса, Курта Тухольського та багатьох інших. Тоді нацисти спалили близько 20 тисяч творів. Найрізноманітніші книги, що палали в величезному вогнищі, на площі поблизу Оперного театру в Берліні і знаменитої вулиці Унтер ден Лінден, об'єднувало щось, що ватажкам нацистської партії здавалося «неарійським» духом. 

Сучасна Німеччина соромиться цього багаття, але не забуває про нього. Туристи, що заглядають в скляне віконце, прорубане в бруківці площі Бебельплац, бачать порожні книжкові полиці - це пам'ятник спаленим книгам ізраїльського скульптора Міхи Ульмана. 

Не відставали від німців і їхні союзники у Другій світовій - румуни. Так, після того, як 1941 року румунські війська зайняли Бессарабію, нова адміністрація проводила політику румунізації. Частиною цієї політики було вилучення і спалення книг в місцевих бібліотеках. Спаленню підлягали всі книги, написані не румунською мовою. У Кишиневі було спалено 1 200 000 томів, в Тирасполі - 250 000. В Бельцкому повіті румунські війська спалили 15 вагонів книг. 

Однак навіть у новому, здавалось би, цивілізаційному світі, Росія не уникає практики середньовіччя та досвіду фашистів.

5 травня 1998 року по розпорядженню єпископа Єкатеринбурзького і Верхотурского Никона були спалені у дворі єпархіального Духовного училища книги відомих православних богословів XX століття Олександра Шмемана, Іоанна Мейендорфа, Миколи Афанасьєва і протоієрея Олександра Меня.

У 2002 році члени молодіжного руху «Идущие вместе» встановили муляж унітазу перед будівлею Великого театру, після чого в ньому були спалені спеціально видрукувані брошури з витягами з книг скандального російського письменника Володимира Сорокіна. Акція була пов'язана з підписанням контракту між письменником і Великим Театром.

У червні 2012 року два монахи Троїце-Сергієвої Лаври привселюдно спалили дві тисячі примірників книги професора Осипова «Посмертне життя» («З часу у вічність: посмертне життя душі»), що були подаровані Лаврі Стрітенським монастирем, оскільки в даному виданні, на їхню думку, є фрагменти, що не відповідають православним вченням. 

І тепер 2014 року Росія впроваджує свої середньовічні заходи в Криму.