Чи стане "лебедина" пісня Ван Ромпея заупокійною ЄС

Заяву голови Європейської ради Германа ван Ромпея про потребу "комплексного рішення" для України, яке мусить включати "децентралізацію або федералізацію" держави, схоже, немає сенсу обговорювати по суті.

Можна, навіть абстрагувавшись від національних інтересів України, скільки завгодно аргументувати, що "федералізація" без контролю бодай якоїсь держави над Донбасом надовго перетворить ці землі на Дике поле, на європейський Вазірістан, куди зможуть спокійно залітати хіба безпілотники з ракетами – і де комфортно почуватимуться всі, хто хоче втекти від правосуддя хоч з України, хоч з Росії, хоч з ЄС. Можна нагадувати про Крим, який мав достатньо широкий автономний статус – і це не завадило Росії його зжерти, при тому набагато легше і швидше, ніж Донбас. А також поцікавитися, наскільки ЄС готовий буде зближуватись з Україною (що пообіцяв нам Ромпей), котра матиме "додаток" у вигляді контрольованого "племенами і кланами лугандонів" Донбасу. Але все це без сенсу.Вершиною цинізму видається пасаж про "спільну історію, культуру та мову" українців та росіян. 

Месидж промови ван Ромпея в іншому. Він полягає в тому, що якщо з Путіним не вдається домовитись, то треба дати йому те, що він хоче. І Путін, можливо, заспокоїться. Принаймні, на якийсь час.

При тому Ромпей – як і чимало інших єврочиновників, на кшталт тієї ж "складної у перекладі" Могеріні, слова якої так важко зрозуміти журналістам, не виглядає повним "корисним ідіотом". Він чудово бачить, як куплені і підтримані Путіним ульраправі потихеньку лоббіюють бажані для Кремля політичні рішення у європейській політиці. Він бачить, як націоналісти з різних європейських держав і самі потроху спекулюють на тему "навіщо нам переживати за Україну... та й за Польщу з Прибалтикою заодно".

Ба більше того, євробюрократи розуміють, що наступною ціллю Путіна можуть стати не тільки – і не стільки – Молдова, Грузія чи Прибалтика. Наступною ціллю можуть стати вони самі. Бо підгодовувані Путіним ультраправі та нацисти, як правило, сповідують відверто антиєесівську риторику. Яка, потроху наповнюючи суспільство, в момент чергової кризи спільноєвропейської політики, може призвести до кінця самого ЄС як геополітичного проекту, в результаті, наприклад, виходу з союзу Німеччини з Францією (привіт "Національному фронту" і "Альтернативі для Німечини" відповідно). Втомлена європейською бюрократією Британія готова повернутись у самостійне плавання і без жодних підбурювачів.

Проте євробюрократи таки роблять те, що роблять – попри очевидні інтереси самозбереження. І тут Ромпея ще можна зрозуміти. Він вже дуже немолодий чоловік, який за чотири дні піде на спокій. Це його "лебедина пісня" – він нарешті сказав те, що хотів сказати, здається, давно. Для нього розмір пенсій у рідній Бельгії може і справді бути важливішим, ніж середньо- та довгострокові геополітичні перспективи ЄС. Дивно, що його точку зору поділяє, схоже, і частина молодших дипломатів. Віра в те, що "все і з кожним можна вирішити діалогом і конструктивною співпрацею" у декого з них є по-ідіотськи щирою. А в декого – зручною для маскування власного небажання приймати рішення, від яких залежатиме політичне майбутнє їх самих, їхніх народів і сусідів, війна і мир на континенті.

В цьому контексті не можна не згадати вчорашньої заяви папи Франциска. Спостережливий літній єзуїт резонно завважив: "Європа справляє враження чогось старого і виснаженого, яке дедалі менше відчуває себе головною дійовою особою".

Держави та інституції, які готові перекреслити чуже – і власне – майбутнє задля власного спокою та ще, може, одноденної економічної вигоди, вочевидь, і справді "старі" – якщо не сказати - приречені.

Безумовно, на зміну Ромпею у Європейську раду прийде Туск, якому буде зовсім не байдуже, що коїться в Україні. Чи хоча б на кордоні Польщі – сформулюємо це так. Без сумніву, чинний канцлер Німеччини – політик все ж трохи іншого калібру, ніж Ван Ромпей. Рівно як і Франсуа Олланд, котрий все-таки відмовився передавати "Містралі", та Кемерон, готовий "нарощувати санкції". Немає сумніву, всі вони теж бояться "балканського сценарію" – як і ми, до речі. Проте вони не поспішають реалізувати всі висловлені і невисловлені побажання Кремля. Хоча б тому, що саме це – найкоротший шлях до подальшої ескалації та розширення протистояння. Принаймні, вони поки не переконують українців, що кращий спосіб впоратись з грабіжниом – це віддати йому трохи більше, ніж той вимагає. І не пропонують Україні залучити до "вирішення ситуації" палестинський досвід, який чомусь видається Ван Помпею таким успішним. 

Від того, наскільки успішною буде антипутінська коаліція цих лідерів, залежить не тільки майбутнє України. Від цього залежать і перспективи ЄС. В разі їхнього провалу в осяжному майбутньому на політичному цвинтарі може з'явитись надгробок із написом: "Тут спочиває Союз європейців, які "розділяли колись спільну історію та культуру". Зовсім як українці з росіянами, за версією Ромпея.