Чому росіянам варто перейменувати монголо-татарське іго

Заява про те, що Монголія збирається радикально розширювати товарообіг з Європою, і при тому готова фінансувати будівництво залізниці на Захід в обхід Росії, через китайську територію, вийшла, м’яко кажучи, несподіваною.

Ще восени Путін відвідував Улан-Батор, і обіцяв монголам військову допомогу, зняття обмежень на поставки м’ясо-молочної продукції, і допомогу в модернізації системи залізниць на додачу. А президент Монголії Цахіагійн Елбегдорж, як то водилося серед російських друзів, обмежувався головно обіцянками вічної дружби.

І от сьогодні – берлінський демарш, до якого, поряд з радикальними заявами президента, входить візит до Німеччини практично всього монгольського уряду, масштабний бізнес-форум і маса інших заходів.

Зрозуміти, що примусило Монголію так різко змінити політику, нескладно. Економічна ситуація в країні трохи схожа на українську – за винятком військових дій, звичайно. За декілька років, поки економіка країни росла з фантастичною швидкістю в 10-13% на рік (2008-2012), монголи звикли до помітно вищого рівня життя, ніж практикували впродовж століть – включно з періодом радянсько-монгольської дружби. І ось впродовж 2014-15 років країну накрила глибока криза, національна валюта радикально впала, а рівень іноземних інвестицій скоротився практично у 6 разів. Президент тасує урядову колоду, намагається переконати населення, що криза невдовзі скінчиться, і думає, на скільки ще вистачить терпіння у його співвітчизників.

Тому на тлі російських обіцянок, які, в силу економічної ситуації в самій Росії, у видимій перспективі так обіцянками і залишаться, в Улан-Баторі просто вимушені шукати інших торговельно-економічних партнерів.

І для країни, чия експортна спеціалізація – рідкоземельні метали, уран, золото, мідь, а також шкури і шерсть (головно – верхньої цінової категорії, зокрема, кашемір), Європейський Союз – цілком логічний вибір.

Особливо якщо зважити на той факт, що в Улан-Баторі впродовж останньої чверті століття робили все можливе, аби зменшити свою залежність від двох гігантських сусідів. Хоча залежність у сфері економіки виглядає все рівно абсолютною. Китай купує 84% монгольського експорту, і поставляє до Монголії 43% всіх імпортованих товарів. Стосовно Росії ці показники становлять 3 і 23% відповідно (так-так, Монголія теж частково сидить на нафтогазовій російській голці). Цікаво, що диверсифікація все-таки дала якісь мінімальні плоди – зокрема, 6,3% монгольського експорту йде у неблизьку Канаду.

При тому будівництво дороги через Китай, надмірної залежності від якого Монголія намагається позбутись, є не вельми приємним вибором для Улан-Батора. Проте особливих альтернатив географічне місцерозташування країни просто не дає.

З іншого боку, Пекін – не Москва. Будучи і сам залежним від торговельних стосунків з ЄС, Китай навряд чи наважиться блокувати монгольський експорт до Європи, якими б не були стосунки між двома країнами. А вони навіть у відносно недавній історії були вельми різними. Не так давно минули ті часи, коли радянські та монгольські війська пліч-о-пліч бились з китайцями, зокрема, в серії "прикордонних інцидентів" в районі Байтак-Богдо.

Проте через самогубчу зовнішню політику і більш ніж ймовірний економічний колапс Росії навіть її природній союзник, яким є Монголія, вимушений йти на відверто недружні кроки стосовно Кремля.

При тому специфіка сировинного експорту Монголії така, що вклавши грандіозні кошти у будівництво транспортної артерії і уклавши контакти з ЄС, Монголія не зможе легко переорієнтуватись на співпрацю з Росією, навіть якби захотіла.

Втративши Київ, Росія, схоже, потроху втрачає і Великий Степ. Тому слідом за появою "Давньої Русі" в російських підручниках, монголо-татарську добу схоже, варто перейменувати, приміром, на Татарстанську. Поки Казань ще не стала ворогом.