Нечуй-Левицький. Усамітнений у слові

Того знаного повістяра, творця українського роману з-поміж інших представників красного письменства на більшість питань вирізняв власний погляд:

- І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. А я хочу мати особистий погляд на все, свою філософію, свій світогляд.

Як на мене, колоритно будь-яку історичну постать ілюструє пряма мова, ось кілька незабутніх зразків:

- Космополітизмом таки часто прикривається лінивство та апатія, щоб викрутитись од діла, од праці для краю.

- Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне.

- Гніт над українською літературою та язиком в Росії - це велика московська помилка. Він викличе в українців протест і ненависть до Великоросії.

 

Не впізнали? Гаразд. Тоді подивуємося жанровому багатству, досить погортати його повне зібрання творів українського класика.

Романи “Князь Єремія Вишневецький” (1897), “Гетьман Іван Виговський” (1899) та науково-популярні нариси “Перші київські князі”, “Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина”, фантазія “Бідний думкою багатіє” (1875) та казка “Скривджені й нескривджені” (1892), оперета “Маруся Богуславка” (1875) та історична драма “В диму та полум’ї” (1911), дитячі різдвяні сценки “Попались” (1891) та художньо-етнографічний нарис “Українські гумористи та штукарі» (189-1891).

Не впізнали? А гарно він 1874 р. написав у романі “Хмари”:

- При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в деяких - впоперек, як кому подобалось.

 

Ще – ні, то вони утрьох, iз Пантелеймоном Кулішем (1819-1897) та Іваном Пулюєм (1845-1918), першими за згодою і за сприяння Лондонського Біблійного товариства переклали українською мовою “Біблію” (!), видану 1903 року у Відні в друкарні Адольфа Гольцгаузена.

Та досить назвати класичні твори - “Кайдашева сім’я” та “Микола Джеря”, як обличчя українського читача, будь-якого віку, статі, поглядів та достатку, - світлішає:

- Ясна річ, Нечуй-Левицький! – І кожен починає уповідати свої враження та деталі знайомства. Не виняток і я.

 

Бо все життя, у літературі перебуваючи на вустах, він, одвічно неодружений відлюдник української літератури, залишався постаттю загадковою.

Складалося враження, в силу численних обставин він, як однолюб, пошлюбив Слово і щасливо усамітнився у розкошах літератури.

***

Іван Левицький народився 13 (25) листопада 1838 р. в селищі Стеблеві Канівського повіту Київської губернії (нині - Корсунь-Шевченківський район, Черкаська область) у родині потомственого священика. Їхній рід односельці вважали праведниками, оскільки шість поколінь Левицьких невтомно служили Господу. Вірите, для Київської губернії то вважалося явищем рідкісним. І досі на Канівщині їхні прізвища та імена вписані у поминальнику місцевої церкви, починаючи від діда Симеона (Степан).

Не розуміючи постаті Батька, годі збагнути Сина. Стефан (Семен) Степанович Левицький був різний. Усупереч настановам Священного Синоду, проповіді в церкві він читав українською мовою, а в підвалини всіх починань закладав “українську ідею”. Як для українського священика першої половини XIX століття, він, освічена людина, мав  доволі прогресивні погляди. Слова словами, та він власним коштом відкрив сільську школу, в якій син вивчився читати й писати.

Звісно, родина мала пристойну домашню бібліотеку.

Разом із тим батько були суворим проповідником і темпераментним освітянином, хто шанував козаччину, Т.Г.Шевченка. Тож змалку хлопець познайомився з історією України, жадібно читаючи, є свідчення, Тарасів “Кобзар”, байки Євгена Гребінки, розвідки етнографа Миколи Маркевича та археолога Дмитра Бантиш-Каменського, літопис Самовидця та ін.

А ось мати майбутнього класика української літератора, Ганна, була неписьменною, але, на диво, чутливої душі. Навіть не дослухавши до кінця читання про житіє певного святого, вона щиро плакала, а малий Іван заходився слідом за нею.

Взагалі-то, веселої вдачі, говірка, співуча, Ганна, як і український народ, хилилася до давніх дідівських традицій, плекаючи в синові любов до українського слова

Така собі українська жінка-берегиня? Не зовсім.

 

У 1927 році самобутній літератор, один із найвидатніших прозаїків українського “розстріляного відродження” Валер’ян Петрович Підмогильний (1901-1937) написав непересічну статтю “Іван Нечуй-Левицький (Спроба психоаналізи творчости)”.  У тій розвідці літературознавець намагався розгадати постать класика, користуючись методом герра Фройда. Виходило, що Іван Семенович кохався на квітах, отож, мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька… жахався.

 Навіть псевдонім собі узяв – Нечуй! Аби панотець Стефан часом не довідалися… про пустобрьоху, сина-письменника:

- …І коли в перенесенні дитячого libido нашого письменника з матері на доглядальницю ми вбачаємо певну ознаку того, що з Левицького могла бути звичайна собі “нормальна” людина, то в цьому перелякові від конання уявного батька маємо небезпечний прояв можливої неврози. Але сталась подія, що штовхнула його на третій шлях, що ним він ішов незмінно до кінця: на тринадцятому році його життя померла мати.

***

Тож підліток мав сам давати собі раду.

Ходімо на місце, там і роздивимося, що до чого…

Стару хату Левицьких зажерливий Хронос не пошкодував; час перетворив мазанку під стріхою на порох. Свого часу чоловік їхньої баби Катерини купив її у ліквідаційному комітеті за 130 пудів пшениці. Тут і прийшов на світ Іван.

У Стеблівці досі збереглася “нова хата Левицьких”. У ній родина рано овдовілого священика мешкала понад півстоліття, у 1852-1905 рр. Із більш як чотирьох тисяч експонатів звертають увагу старовинний настінний годинник, оригінали пожовклих світлин, картини, книг. Тихо йдучи п’ятьма кімнатами, ви неодмінно потрапите до відтвореного робочого кабінету - краватка, комірець, оригінальна тростина.

Іван Семенович ще тут, бува, ступили на двір.

Трохи далі від музею - криниця, з якої пив воду письменник. Вода така ж добра.

У тому будинку від 14 літ і жив Іван. Чуєте, як Нечуй-Левицький уповідає:

- Чудове, пишне українське село в лiтнiй час, зелене й пахуче, все в квітках! Чудовий, Богом благословенний I Богом забутий край! Хто бачив його не очима тільки, а бачив серцем i душею, той повiк його не забуде.

Про душу, яка, на жаль, заклякла.

Кожного у хаті-музеї дивує кабінетний рояль фірми “Беккер”, на такому грав Ференц Ліст. Інструмента закоханий письменник купив на подарунок вродливиці. Як він симпатизував Надії Іванівні Сольській! Однак, бути разом їм не судилося. Чи не про кохану прозаїк згодом говорив, так, як йому зранене серце, підказувало:

- Люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

- То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся!

 

Кохання до Надії Іванівні зотліло на споді душі - у ті роки православна Церква не реєструвала шлюб, коли молодята були…  кумами, а тих закоханих такими Бог поробив.

***

Тепер - про науку. У початковій Стеблівській школі, яку власним коштом облаштував батько, Семен Степанович, кмітливий син швидко опанував грамоту.

Від 1845 р. панотець навчав місцевих дітлахів читати й писати.

Та цього, як для сина сільського душпастира, виявилося украй мало.

У 1847 р. дев’ятирічного хлопця віддали в науку до дядька Є.Трезвинського. Той вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Від навчателя малий Іван опанував латину, грецьку та церковнослов’янську мови.

Будинок-музей у Стеблові

Криниця біля музею Івана Нечуя-Левицького

Скільки роїлось сподівань, скільки планів будувалося:

- А зорi так пишно сяяли на синьому небi! А земля й небо мліли так солодко в теплому повiтрi, що будили сподiвання, навіювали якесь щастя, якийсь спокій на кожну душу i, здається, були ладні загоїть смертельні рани кожної душi, а тим більше - душi молодої.

 

Змалку кмітливим ріс Іван, син Левицьких.

І досі таку бувальщину у Стеблеві переказують. У дитинстві Іван любив рибалити. Якось він пішов до місцевого діда Терешка, аби випросити волосіні з кінського хвоста, на вудку. А той пожартував:

- Голубе, де я тобі волосіні візьму? Бачиш, яка у мене здоровенна лисина! 

Не розгубився хлопець і собі відповів жартом:

- Гаразд, піду до дяка, У того довга борода.

 

Коли йому минав 13-й рік, мати Ганна віддала Богові душу.

Породілля двічі народжувала двійнят, що, подейкували, й підірвало здоров’я. Згодом на цьому факті доладно будувався психоаналітичний портрет літератора. Мовляв, Іван Семенович вважав батька, винним у погибелі неньки, тому зненавидів та страхався. Ото він зашифровано й написав у “Кайдашевій сім’ї”:

- I годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своїх дітей, що нема кращих на свiтi, а яка ж там совина краса?

 

В автобіографії І.С.Нечуй-Левицький нічим не виказав подібної неприязні. Можливо, його лякав, не стільки сам батько чи Едипів комплекс, скільки трагічна неминучість, з якою Фатум повторює долі батьків у житті дітей. Від обох родителів Іван узяв украй потрібне: від тата - схильність проповідувати, від нені - нечувану вразливість.

Щось у його покрученій долі було від Ганса Крістіана Андерсена (1805-1875), обидва не випускали із рук парасольку, ховаючись під нею – від дощу і снігу, від людей і від себе. Обидва померли цнотливими дівичами, так і не одружившись.

Аби не порушити заведений порядок речей, не накликати біди: навіть із свого ювілею Іван Семенович пішли до десятої години вечора.  Саме о тій порі з року в рік він укладався спати. Урочистості закінчили вже без ювіляра.

 

***

Попри сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, після Богуславського духовного училища у 1853 р. Іван Левицький вступив до Київської духовної семінарії. 14-літній підліток навчався легко.

Виднокраї значно розширилися, вже в першому класі столичної бурки з рук у руки юнаки передавали книжки українською мовою, в рукописах з-під лави поширювали вірші Т.Г.Шевченка. У той період юнак по-справжньому відкрив не тільки поезію Кобзаря, але й твори Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя.

- Щаслива, тричі щаслива пора молодого життя й думок. Щасливі лiта, щасливий час, повний надіями! Це не буває двiчi в житті, бо людина не цвіте двiчi.

 

Навчаючись у Київської духовної семінарії, старшокурсник не сидів на батьковій шиї, а працював у Богуславському духовному училищі, викладаючи арифметику,  географію та церковнослов’янську мову. Саме тоді в ньому загострилося чуття Мови:

- Писати треба так, як люди говорять!

 

Ось чому, навіть згодом, літератор заперечував літеру “ї”, писав не “їх”, а “йих”. Навіть у заповіті вимагав, щоб так його твори й друкували… “на віки вічні”.

Бо нововведення правопису класик вважав “галицькою змовою”, інколи нагадуючи собою безжалісного щодо стилю інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь. Так і заявляв:

- Хай краще згорять, аніж з отаким правописом!

 

Діялося це так, бо живу мову І.С.Нечуй-Левицький знав не кабінетну, а - із перших вуст, із вуст живого народу. Русизмам, полонізмам, словам іншомовного походження він давав рішучий бій. Для прикладу, зворот “старанно уникав” український класик вважав… калькою з польської мови та прописував… ліки:

- Я сказав би: “падковито одмикував” - то чисто народний київський вираз.

Замість “негативне” він уживав “відкидне”, а “позитивне” перетворив на “покладне".

У пуристів напохваті власне Святе Письмо.

Як один з найкращих у навчанні бурсаків, по закінченні духовної семінарії у 1859 р. Іван Левицький отримав направлення до Київської духовної академії. Однак через хворобу не продовжив навчання, а вимушено повернувся до… рідного Стеблева - лікуватися. Одужавши, 22-річний юнак знову вчителював у Богуславському духовному училищі, готуючись до вступу в академію - вже на загальних підставах.

До академії хлопця зарахували 1 вересня 1861 р. Зважте, то був важливий в Імперії рік, коли цар Олександр ІІ скасував кріпацтво. Буремна епоха соціальних реформ виразно посилила національно-культурний та просвітницький рух в Україні. До праці ставала нова інтелектуальна еліта, у дію прийшли свіжі моральні сили, що рушили буквально всі сфери громадсько-політичного життя.

 

***

Не задовольняючись рівнем тодішньої освіти в Київській духовній академії, Іван Левицький вдався до ґрунтовної самоосвіти: студент опанував французьку та німецьку мови, багато читав європейських письменників - Данте, Сервантес, Лесаж, цікавиться творами прогресивних філософів того часу. Почались і проби власного пера, в одному з варіантів автобіографії зазначено:

- Ще навчаючись у Київській академії, я почав писати народні повісті для “Основи”. Коли видання перестало виходити, я покинув початок повісті і загубив рукопис.

У 1865 р. сталася ще одна важлива подія. Онук шістьох поколінь праведників, по закінченні духовної семінарії - магістр богослов’я, взагалі відмовився від духовної кар’єри! Таке рішення далося важко, рік фізично хворів Іван Левицький.

Одужавши, він знов учителював у Богуславському духовному училищі.

Чому таке рішення спало на думку, які від бурси залишились спомини?

- Академія випускала тоді професорів, котрі були темні, як темна ніч, і нічому не вчили, бо й самі нічого не тямили - тільки з горя горілку пили. Од темноти, од п’янства, од бідності вони божеволіли, дуріли, бігали по вулицях в одних сорочках, тонули темної ночі де-небудь в калюжах, у канавах.

Іван не став служителем церкви. У тому вчинку була його громадянська мужність - відкинути духовний чин, здобутий багаторічним навчанням, п обрати скромний фах викладача російської словесності, себто мови і літератури. Ось, коли з’явилися сама можливість взятися за перо, хоч і часи були суворі, жорстокі. Улітку 1863 р. постав циркуляр, таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, що забороняв, не лише писати, але й… розмовляти українською мовою.

Про це чомусь у сучасній Україні мало говорять, та саме за тієї причини друкувати авторські твори літераторам Лівобережжя… довелося за межами царської Росії,… в Галичині. Першу повість “Дві московки” автор опублікував 1868 р. у львівському альманасі “Правда”, де пізніше з’явилися й інші твори Івана Нечуя, як поіменував себе псевдонімом І.С.Левицький.

І.Баштовий, А.Глаголь, О.Криницький, Іван Нечуй - такими були літературні маски для однієї-єдиної людини в світу, владного батька. Тож перші твори молодий автор підписував саме псевдонімом Нечуй - аби отець Стефан (Семен)  не знав (не чув).

Лише після смерті батька, в 1874 р. 37-літній прозаїк обережно узявся підписуватися подвійним прізвищем, тобто, і вашим, і нашим - Нечуй-Левицький. 

Це ще нічого, скажу я вам. Ось у Iвана Франка псевдонімів нараховувалося… 99. Чи не найдивакуватішим був - “Від одної часті львівської молодіжі”. Шкода, що нічого на теми літературного психоаналізу Каменяра Валер’ян Підмогильний не утнув.

 

***

Маючи м’яку, жіночу вдачу в красному письменстві, Іван Нечуй-Левицький виказував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі теми та непохитні для нього підвалини. У цьому він успадкував вдачу батька-священика.

Життя ж воно, - багатолике. Власним прикладом письменник доводив:

- У кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й Бога, або в декого й багато Бога, і отой Бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота.

Полтавський період життя, де вперше Івану Левицькому посміхнулася муза із гусячим пером, швидко закінчився. Справа в тому, що у 1865–1866 рр. матеріальні умови вчителю Полтавській духовній семінарії не дозволяли вмерти, але й вижити не давали. Більшість викладачів голодували.

Уявіть,  заробітна платня І.С.Левицького скрадала… 250 рублів на рік!

Крім того, початкуючий письменник давав собі звіт: в умовах Валуєвського циркуляру красне письмо українською мовою дедалі суворіше переслідуватиметься.

Все це навело на думку попрощатися з семінарію, шукати приватну гімназію, а, можливо, навіть податися світ за очі. Такою околицею Російської імперії вважалася тодішня… Польща. У квітні 1866 р. магістр слова дістав місце викладача російської мови і літератури, історії і географії у жіночій гімназії Каліша, колись - столиці Каліського воєводства Королівства Польського та Речі Посполитої.

- Монастирі нікому не потрібні ні ваші, ні католицькі. Треба бути тільки гуманним, просвітним чоловіком, гуманно ставиться до людей..

Приблизно за рік, відчуваючи відрив від рідного середовища, І.С.Левицький попросився перевести його в м.Білу, де жила українська діаспора. Та за відсутності вакансії у 1867 р. викладача перевели до Селдецької жіночої гімназії.

Роки педагогічної діяльності в Каліші і Седлеці стали періодом по дальшого творчого піднесення. За сприяння Пантелеймона Куліша у львівському журналі “Правда” у 1868 р. під псевдонімом Іван Нечуй друком з’явилися - повісті “Дві московки”, “Причепа”, етнографічна розвідка “Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності”, оповідання “Гориславська ніч або рибалка Панас Круть” (1869). Згодом постали “Запорожці”, перший варіант повісті “Микола Джеря” та ін.

Безперечно, у Седлеці дихалося вільніше. Літератор запросто їздив до Варшави, де мешкала група українських діячів. Зокрема в листі до письменника і громадського діяча О.М.Огоновського він повідомляв:

- Перебуваючи в Седлеці, я прочував, що в Варшаві живуть П.О.Куліш з жінкою Ганною Барвінок та В.М.Білозерський. Я побував у їх і познайомився. Ця знайомість додала мені моральної сили на чужині, мені було з ким відвести душу.

Скрута трохи відступила.

У 1869 р. І.С.Левицький навіть дозволив собі подорожував Швейцарією.

***

Він був тонким на відчуття зверхності, зневаги, примусу.

Викладаючи в дівочих гімназіях Царства Польського, в автобіографії він зазначив ось яку деталь. Польську мову тоді витруювали… з місцевих шкіл, а він, викладач російської словесності, мимохіть перетворювався русифікатора Речі Посполитої.

Це вкривало ганьбою, нівечило вразливу душу. Невже він знову повторює батькову долю й, не бажаючи того, ганьбить жіночі душі? Та не одну, а багато!

Після семирічного вчителювання в містах Польщі у 1873 р. викладач попросився на інше місце, наприклад, на педагогічну роботу в Кишинів.

Йому відмовили, в Іван Левицький влаштував єдиний за всю кар’єру скандал.

Це подіяло. І він опинився в Молдавії, де служив у 1-й Кишинівській чоловічій гімназії класним наставником та викладачем російської мови і літератури, старослов’янської і латинської мов та логіки.

Тут зосередилася передова інтелігенція краю. Залюбки публічно І.С.Левицький читав власні твори, виступав із доповідями та рефератами, відверто виголошував особисті думки із літературних та суспільних тем. Він наче ожив із мертвих. Популярність обернулася тим, що на активного просвітянина накинула оком місцева поліція, а жандармерія, та, узагалі, встановила таємний нагляд.

Отже, було дві причини: у 47 років залишити педагогічну діяльність.

Численні нишпорки довкола, нахабні поліціанти, а також стан здоров’я - шлункова хвороба. Тож у лютому 1884 р. викладач написав заяву на ім’я директора гімназії, аби той дозвіл виїхати до Австрії на лікування мінеральними водами.

В атестаті сумлінного чиновника значилося, що пан І.С.Левицький пішов у відставку статським радником, мав ордени Святої Анни ІІ та ІІІ ступеня, Святого Станіслава ІІ ступеня, “в походах и сражениях против неприятеля не был, в штрафах, под следствием и судом не был, в отпуске и отставке не был”.

Утім, саме цей лагідний святенник слова і незламний прозаїк у 1880-х рр. залишався, мабуть, єдиним із українських класиків, хто у межах Російської імперії невтомно нагадував: українська література існує, вона існуватиме, допоки він, усамітнений у слові, є.

***

Івана Семеновича більше нічого не лякало, він уже не був самотнім. З-під пера майстра постали шедеври національної літератури: “Микола Джеря” (1878), “Кайдашева сім’я” (1879), “Бурлачка” (1880), “Старосвітські батюшки та матушки” (1884), “Пропащі” (1888), “Афонський пройдисвіт” (1890), казка “Скривджені” (1892), повість “Поміж порогами” (1893).

Постійним місцем проживання він обрав Київ.

Як автор не попереджав, себе та читача, у повісті “Микола Джеря”:

- Не піду, мамо, до Києва, не хочу молитись та дурно Богові пороги оббивати. Коли є той Бог на світі, то він Бог панський, а не мужицький. Бог все добро оддає панам, а пан не дає нічого, - сумно промовив Микола.

І нашому місті створені історичний роман “Князь Єремія Вишнивецький” і “Гетьман Іван Виговський”, повісті “Над Чорним морем” та “Навіжена” та багато іншого.

Чи все встиг він у житті? Ні

- Небо - то якась здорова дивна книга, а зірки - то якісь дивні слова. Та тільки він не має хисту їх прочитать.

У цьому світі Син залишався один як палець.

До Стеблева І.С.Нечуй–Левицький покинув їздити ще 1905 р. - не було вже до кого.

Усі родичі повмирали.

Від великих форм він звернувся до короткої прози, створюючи здебільшого статті, нариси, як-то: “Сорок п’ятому пам’яті роковини смерті Тараса Шевченка” (1906) та “Українська поезія”.

У Києві Іван Нечуй-Левицький жив у жахливих злиднях. Сповідуючи культ самотності, він оселився у маленькій квартирі, у флігелі на вул. Новоєлизаветинській (нині - Пушкінська, 19). Тут класик доживав віку до 1909 р., коли дім зруйнували. Із останніх творчих сил Іван Семенович працював, бо прагнув завершити всі літературні плани.

Не віриться, але ще на початку ХХ століття на подвір’ї київського будинку по вул. Новоєлизаветинській буяв садок, тихо плескав невеликий ставок і гула бджолами справжня пасіка. Тому навіть улітку прозаїк майже не залишав столиці Лівобережної України, зрідка відвідуючи далеких родичів у Білій Церкві.

***

Своєю пунктуальністю старожитній І.С.Нечуй-Левицький киян дивував.

Кажуть, за ним, плентаючим завжди під парасолькою, звіряли годинника.

Щодня, певної години, святенник слова чимчикував одним і тим самим маршрутом: нагору, до Володимирської гірки, потім - до фунікулера, а затим – назад, Хрещатиком, на Новоєлизаветинську.

Ні вина, ні горілки він не вживав, суперечок не шанував.

Переказували, що хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися.

Попри прогресуючу тяжку хворобу та похилий вік, до останку І.С.Нечуй-Левицький літературно трудився. В Інституті рукописів НБУ імені В.І.Вернадського можна знайти його “Сільські й міські сюжети для оповіданнів, пейзажі й характеристики” (1909-1914), “Сільські мотиви. Пейзажі, типи й характеристики” (1914).

Перед смертю класик української літератури ледь зводив кінці з кінцями. У важкі роки I Світової війни та Жовтневого заколоту Іван Семенович вперто боровся за виживання. У прямому розумінні того слова. Літературних гонорарів він не отримував, а мешкав у холодній квартирі, де часто голодував.

Залишений навіть прихильниками, не маючи сім'ї, він вистоював довжелезні черги за хлібом чи гасом. Під дощем. У мороз. За спеки.

- В чужих руках шматок хліба все здається більшим.

 

***

Зрештою, на початку 1918 р. окраса української літератури остаточно злягла та в умовах кайзерівської окупації Києва потрапила до жахливої Дегтярівської богадільні на Лук’янівці. Там за всіх режимів “людей морено було і голодом і холодом”.

- Постив батько дванадцять п’ятниць, щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати, а проте втопився. І п’ятниці нічого не помогли. Варто було мучити себе цілий вік, - сорок років тому гірко написав І.С.Нечуй-Левицький у “Кайдашевій сім’ї”.

У так званому “шпиталі для самотніх людей”, позбавлений належного догляду, письменник помер 2 (15) квітня 1918 року від… недоїдання.

Згідно постанови Центральної Ради хоч поховали померлого на Байковому кладовищі - коштом Української держави.

 

***

Вилучивши вільну годину, зважтесь якось зайти на цвинтар - постояти у задумі, то, можливо, і вам Іван Нечуй скаже, тихенько, ледь не пошепки:

- Робіть і думайте вже ви, молоді, за нас, старих.

Якщо будете справді уважними й чуйними до слова, то й і на таке Нечуй скаже:

- Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В нас нема промислiвства, а про народ ніхто й не дбає, ніхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пісня поетична й чудова, як утвори першорядних геніїв; наша поезія, наша мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба війни, а треба просвіти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тільки тим i годують i не дають нам нічого луччого, держать нас i народ наш в темноті, не дають народові навіть Св. Письма на його мові, що вже мають дикарi, не дають нам нашого хліба, не дають нам нашої мови, не дають нам нашої волі, науки, школи, просвіти.

Спочивайте з миром, Іване Семеновичу. Годі вам працювати.