live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Дефіляда в Карпатах, на городі Лис і притулок для Одіссея

Антиутопії зазвичай з’являються там, де колоніальну думку навіть УПА не викорінило. Натомість у метрополіях інакше, там тінь Кожелянка перечіпається об "гарячий камінь" радянської прози, і мов паралітик на роздоріжжі, суне далі в європейську прозу тамтешніх українських волоцюг

Утім, щодо роману "Карпатський капкан" Сергія Ухачевського (Л.: Кальварія) особливих "утопічних" рефлексій не спостерігаємо. Оскільки все, що відбувається у цій захоплюючій історії, будучи цілком динамічно викладено на двостах сторінках, має реальну основу. І персонажі такі переконливі - Йосип Сталін, Лаврентій Берія. Та й про операцію "Вісла", мабуть, всі чували. Тоді, після війни, маршал Жуков взагалі хотів усіх українців до Сибіру виселити, мовляв, нехай там свою Україну будують. Те саме у «карпатській» епопеї нашого автора, в якій суцільні німецькі шпигуни, англійські диверсанти, доблесні радянські розвідники і повно українських повстанців, як на обкладинці, перемальованій з польського журналу коміксів «Relax». А ще "у кутку біля дверей із табличкою "Шеф відділу лейтенант Дж. Хадсон", за столом, що був заставлений телефонами, папками й стосами паперів, сидів сержант з мужніми рисами обличчя й шрамом через усю ліву щоку, який верещав у телефонну трубку: "Перевірте! Сто разів перевірте цю інформацію"!

Хоча  що там перевіряти? Адже давно відомо, що радянські спецслужби, аби дискредитувати УПА в очах населення, перевдягалися "лісовими братами" і вчиняли терор. От лишень що трапилося по тому з цими псевдо-підпільниками, які для начальства були відпрацьованим шлаком, можна не здогадуватися, а прочитати у "Карпатському капкані". А щоб читати було не так сумно,автор додає "життєвого" перцю, коли "дівчина підтягнула вище сіру спідницю однострою, з-під неї виглядали точені ніжки в панчішках з мереживними підв’язками", і розповідає цікаві бувальщини, схожі все ж таки на утопію, і вже потім на цілком сучасний анекдот.

Бувальщини у романі здебільшого німецько-фашистські. "Після нашої перемоги вони тисячами будуть переїздити до Берліна, й за кілька років у нашій славній столиці з’являться російські ресторани з балалайками та п’яними козачками. А в театрах будемо слухати страждальні монологи постійно п’яного поміщика про гірку долю його кріпаків і читати товстенні книги графа Толстого... А ще - вистоювати довгі черги в каси за білетами на якогось новітнього російського Шаляпіна. І будемо заслуховуватися вечорами його басовитим ревінням про Волгу-матушку й життя бурлаків".

Що ж до анекдоту, то його теж не гріх нагадати, бо саме ним все в романі закінчується. Ну, може, не в романі, але в житті - точно. Це коли Мюллеру наснився кошмар про Німеччину 2015 року, і він скаржиться Штірліцу. Мовляв, канцлер у тому сні – баба, міністр закордонних справ – педераст, на заводах Даймлер-Бенц працюють турки, замість смолоскипової ходи - гей-паради, німці платять гроші євреям і виконують накази негра з Америки!

Так само перекинутий сюжетними ночвами у нещодавню радянську історію роман Володимира Лиса "Камінь посеред саду" (Х.: Клуб Сімейного Дозвілля). І хоч на тридцять другій сторінці в руці героя з’являється мобільник, і розумієш, що рочків сюжету набагато менше, ніж Жовтню, але все одно видається, що заздрісна пам’ять про старі добрі часи мучить автора, не відпускає. Це коли герой роману просиджує штани в конструкторському бюро, а виходить з того якщо не кіно "Польоти уві сні та наяву", то затишні слідства-які-провадять-знавці – це вже точно. Принаймні книжка Лиса цілком заслужено названа психологічним детективом, як, власне, більшість його творінь, для чого навіть на "гарячий камінь", як в однойменному Аркадії Гайдарі, сідати не треба, щоб загадати йому побільше успіху в читачів.

Тим не менш, про сюжетну бруківку таки варто згадати. " - Як він загинув? – спитав Верещук. Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив. - Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, - сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку. - Каменем? - здивувався Верещук. - Яким каменем? - Не знаю, - відповів оперативник з райвідділу. - Каже: в саду там лежав якийсь камінь - і ним начебто прибили того чоловіка".

Камінь в саду бажань наших про те, аби побільше таких психологічних детективів, все-таки лежав. "То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами", саме таким одороблом вбивають на початку, щоби потім детально все пояснювати. Хоча, що тут пояснювати, все одно потрапиш у черговий "капкан" вже не «карпатської», а взагалі всесоюзної туги-нудьги. "Дорогою я зустрів знайомого інженера з нашого заводу, - повідомляє герой "Каменю посеред саду», - і поінформував, що подивився кіно. Він сказав, що теж хотів би побачити цей детектив, тільки от чи дружина погодиться - десь там ходила по крамницях, а він поспішав їй назустріч. -  Вона не любить детективів, - сказав знайомий. - Хто вона в тебе? - спитав я. - Учителька, - відповів той. - А‑а, - протяг я. - Ну, може, вмовиш. - Вона швидше додому потягне, борщ варити. - Борщ - серйозна справа, - сказав я. - Ну, бувай".

Невже справді іноді краще жувати? Нехай навіть "психологічне" каміння наських детективів.

Якщо вже мова про гравій душі нашої, то притулку після кримінального чтива хочеться не в психологічній Європі, куди кликав Хвильовий, а в кубельці спогаду про те, як там насправді буває. Наприклад, у романі Тимофія Гавриліва "Де твій дім, Одісею?" (Л.: Видавництво Анетти Антоненко) про це розповідається більш ніж переконливо. По суті, це той самий борщ з детективу про кам’яні штани в конструкторському бюро. І хоч автор від самого початку зрікається будь-яких ситуативних збігів радянського, а чи пострадянського кшталту, мовляв «світ зазнає докорінних змін, і сьогодні в ньому ніщо вже не таке, як учора», і навіть відмахується від «романного» жанру, називаючи своє дітище «поемою», але хоч в які Пєтушкі ти їхав зі своєї Москви, все одно Тінь великого класика бігтиме за тобою аж до самого Відня. І неважливо, Гоголь чи Венічка Єрофеєв, які мали власні «поеми», ввижатимуться тобі в шибці буфету, адже автор тут-таки погоджується, що "січень в Осло мало відрізняється від січня в Буенос-Айресі". І мова, отже, не про час, а про відстань, чи пак географію вкупі з метеорологією для споконвіку злиденної нашої "європейської" публіки.

І хоч свого часу Лев Рубінштейн вже писав про те, що переважання пір року над частинами світу стає настільки очевидним, що вже ніби як не є предметом обговорення, але Україна, як відомо, не Росія, і тому герой Гавриліва все одно борсається в сиропі сюжету. "Під впливом такого маловтішного досвіду, - значить він, - я час до часу змінюю робоче місце, перебуваючи то за столом перед комп’ютером, де займаюся моїм улюбленим видом спорту - серфінгом на хвилях віртуального океану, то сидьма за журнальним столиком, то в синьому кріслі на металевих ніжках, то лежачи в ліжку, мріючи й пишучи, - я проводжу там чи не найбільше часу".

В результаті, як відомо, народжується те, про що пишуть на звороті книжки. Це установче добро автор сих рядків подарував свого часу братові-галичанинові, і відтоді наліпка "європейська проза" так і гуляє по всіх його обкладинках. Насправді ж що це означає? У даному випадку все чесно, без інсинуацій, імітацій та іншого кумівства. Просто після Іздрика з Прохаськом так затишно описувати світ Кафки і Музіля з повним Ротом психологічних деталей у власних ранкових медитаціях або главах з назвами на кшталт "Інвентаризація інтер’єру" чи "Пояснювальна цидулка" - це, панове, треба вміти. Власне, Тимофій Гаврилів уміє.

Утім, на відміну від традиційної метафізики Прохаська, який пише про ялівець і смереки, в автора урбаністичної "поеми", відповідно, чудова "цивілізаційна" проза. Не гірша за "дику" і "лісову", адже щасливе неробство у ній так само переважає над "патріотичними" діями чи то в барі, а чи в кущах. Наприклад, знаєте, які справи у нашого Одіссея? І як саме вони щодня залагоджуються - про це теж цікаво аж до гіркої ялівцівки в шлунку і смутку в галицькій душі при вигляді спаленого на самогон лісу.

"Тут, бачу, необхідно коротко розтлумачити, що означає "залагодити справи", - уточнюють в поемі. - Це, вештаючись між бароко і рококо, ренесансом і кока-колою, романськими аркадами і парасольками вуличних столиків на тротуарах з рекламою марльборо й нескафе, з’їсти кусник піци в італійця, руйнівника моїх уявлень, почерпнутих з криниць, з яких я тамував свого часу спрагу. Або з’їсти шніцель, який-небудь кордон бльо фом швайн, в шніцельгаусі напроти піцерії, левантійський кебаб "міт зер шарф" перед апетитною хлібарнею, де, перш ніж повернутися додому, я купую дві булочки - на вечерю і до сніданку".

Мабуть, ви такі праві, і жувати нам не пережувати "європейську" гастрономію душі, щоби наша власна ніжна утопія нарешті перетворилася на золоті, зварені на круто яйця детективного сюжету. З обов’язково «психологічним» первнем.

Все по темі

новини партнерів

20 лютого, 2020 четвер

19 лютого, 2020 середа

20 лютого, 2020 четвер

19 лютого, 2020 середа

Відео

Введіть слово, щоб почати