Наталія Заболотна про "Мистецький Арсенал" та українця Малевича

Вітаю вас і хочу запитати про останню вашу ініціативу, під якою, до речі, підписався і я, тому що справді її підтримую. Це ініціатива щодо присвоєння аеропорту «Бориспіль» імені Казиміра Малевича. 

Ми справді знаємо, що коли прилітаємо до якогось європейського аеропорту, то дуже часто він носить ім’я якогось видатного діяча. У Польщі, це, наприклад, аеропорт Шопена, в Ізраїлі — Бен-Гуріона…
Тож чому Малевич?

Часом говорять, а, ви ж митці, вам цікаво просувати ім’я митця… Казимир Малевич — не просто найвідоміший у світі мистець, він — найвідоміший у світі українець. Його знають мільярди людей на різних континентах, а народився він у Києві, про що, до речі, знають далеко не всі.

Він дійсно вважав себе українцем, хоч мав польське походження. Але так само як був польського походження Богдан Хмельницький чи митрополит Андрій Шептицький… Українці — нація політична, і люди різних походжень робили багато для української історії, культури… Так от Казимир Малевич себе українцем називав.

Він був наполовину поляк, наполовину — українець. Його мати була полтавчанкою, і при тому, що в родині всі по батьковій лінії підписувались, що вони поляки, він єдиний писав в усіх анкетах, документах, що він — українець. Він надзвичайно любив Україну, він народився в Києві, виріс в українських селах у Харківській, Полтавській областях, де його батько працював цукрозаводчиком, і дійсно назавжди всотав з дитинства любов до нашого краю. І зараз у найбільших музеях світу висять його полотна з зображенням українських селян… Він писав про те, що любить українське сало, любив сам устрій селянського життя…

1930 року він дуже хотів назавжди повернутися в Україну, модернізувати нашу вже нинішню Академію мистецтв, зробити її Меккою сучасного мистецтва. На жаль, йому це не вдалося: того року його було заарештовано ленінградськими чекістами за звинуваченням у шпигунстві, піддано принизливим тортурам… Наслідком цього стала його швидка — за чотири з половиною роки по тому — смерть від тяжкої хвороби.

Казимир Малевич — наш, і дуже образливо, коли у світових музеях під його картинами підписано, що це російський художник, а росіяни його позиціонують як російського супрематиста та авангардиста. Але ви знаєте, я колись була в Art Institute of Chicago, коли заступник директора музею проводив екскурсію і коли ми підійшли до невеличкої роботи Малевича, він сказав: «Ця робота була нещодавно придбана нашим музеєм за 48 мільйонів фунтів стерлінгів».

Я кажу: «Ну навіщо це такому багатющому музею, де є все — від Відродження до повної лінійки авангарду», а вони відповідають : «Ми відчували велику прогалину, що у нашому музеї відсутня робота Казимира Малевича».

Це свідчить про те, що наш земляк, киянин Казимир Малевич є абсолютно непересічною особистістю, і музеї, починаючи від колекції розкішної МоМА (Museum of Modern Art, Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва, — ред), де шикуються черги перед нашими українськими селянами, у Стеделек-музей в Амстердамі розкішна колекція Малевича, його роботами пишається Центр Помпіду в Парижі, його роботи є в Альбертіна у Відні… Найбільша колекція є в Росії — це колекція саме тої останньої виставки з Києва, з Національного музею, яка перекочувала повністю в Русский музей і в Третьяковську галерею…

Але Малевич — наш, і ми маємо забирати, відстоювати імена українців. Я переконана, якби ми перейменували ці повітряні ворота в нашу країну рік тому, то, можливо, нам було б легше переконати голландців на цьому референдумі, тому що там напевно знають хто такий Малевич, але я переконана, що вони не знають, що він народився в Україні.

Це правда. Я згадував вже колись у цій програмі, що мене вразив музей Ротко в Даугавпілсі, який є, мабуть, одним з найдорожчих художників у світі, картини якого продавалися за найвищу ціну… Хоча очевидно, що Малевич у історичному розрізі, фігура в сучасному мистецтві точно не менша. Так от цей музей, який був збудований за допомоги коштів європейських, він став водночас і музеєм цього міста, тому що він розповідає про період, коли це місто називалося Двінськом і де народився Ротко, і його насправді дуже дорогі роботи, передані тимчасово в експозицію родиною, деякими музеями, багато копій його робіт… і все це зроблено дуже сучасно і надзвичайно цікаво.

Ми очевидно не приділяємо уваги не лише Малевичу, а й взагалі періоду Київського авангарду 20-х років минулого сторіччя, який був фактично Меккою в сучасному мистецтві не лише образотворчому, а й театральному — згадаймо того ж Леся Курбаса, відомого своїми виставами і, в тому числі, спільними постановками з Міхоелсом, який, до речі, також народився у Двінську… От бачите, як тісно все переплітається, а ми про це говоримо дуже мало.

Але все ж таки є великий супротив. Я так бачу, що завжди серед українців щодо цієї вашої ідеї, яка наче мала бути всіма підтримана, є великий, я б навіть не сказав супротив, але сумнів. З чим ці сумніви пов’язані?

Я вважаю, причина в тому, що Україна довгий час в цій геополітичній залежності, і, наприклад, Росії, імперії було невигідно, щоб Україна асоціювалася з чимось професійно справжнім країна мала асоціюватися з лубком. І можливо оця наша одвічна постава в шароварах, варениках, лопухах, тобто в якомусь народному мистецтві, що це наш вирок, що ми не маємо зазіхати на щось велике і величне.

І, звісно, центром завжди вважалася Москва, вітдок кадрів — до Москви. Чому я так виборюю право, щоб був врешті-решт збудований Мистецький арсенал, тому що в нашій країні немає такого великого, титульного музею, який був би культурним маяком на світовій мапі. А ми ж знаємо, що 40 відсотків — це культурний туризм у світі. Мільярди людей мігрують щороку в пошуках цікавих культурних місць.

Які ви чуєте відгуки? У нас тут був, до речі, Анатолій Криволап — найдорожчий сучасний український художник, якщо ми вже говоримо про найдорожчих, хоча це не головне достоїнство великих художників, — який мене просив: «От підтримайте Заболотну, бо вона єдина підтримує образотворче мистецтво».

Чи відчуваєте ви певний феномен того, що ви зробили, коли до вас приходять люди з інших країн? Чи бачать вони для себе звичну в європейській країні ситуацію і знаходять в Україні щось схоже, чи вони бачать щось феноменальне в тому, що ви робите і в українському мистецтві загалом?

Мені надзвичайно приємні слова Анатолія. Ми дружимо, і за ці п’ять з половиною років активної роботи нашої команди в Мистецькому арсеналі ми працювали, мабуть, з тисячею, з півтора тисячами художників, експоновано десятки тисяч робіт, втілено 60 проектів. Музей відвідали більше трьох мільйонів людей, і половина з них — діти, що є особливим предметом нашої гордості. Ми зробили все, щоб зламати стереотип, що музей — це нудно. Музей — це свято, це життя, це любов.

Музей — це спілкування, комунікація, це гнучка концепція, динаміка. І нам вдалося з будівельного майданчика з сумнівним провенансом створити найактуальніший культурний центр Києва і України. Ми зробили багато міжнародних проектів — зокрема Перша Київська бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012. І сьогодні ми з нашою командою прийняли таке рішення, що, можливо, у квітні наступного року ми відкриємо Другу Київську бієнале ARSENALE 2017.

Це важкі проекти, але вони роблять репутацію нашій країні. І чому виникла така ініціатива у нас у Мистецькому арсеналі: Україні конче потрібні репутаційні якісні кроки — починаючи від такого складного як збудувати музей, який став би славою нашої країни, робив би променанс українській спадщині, модернізував би ставлення до її історії, актуалізував би сучасне і не лише сучасне мистецтво.

Нам потрібно створювати яскраві маяки і назвати міжнародний аеропорт «Бориспіль» іменем Казимира Малевича — це стрес для світу, це зробити такий добрий стрес, ефект бомби, що розірвалася…

А як ця ідея до вас прийшла? Це ви придумали, чи хтось підказав, чи ви з кимось говорили?

Ця ідея просто прийшла… Ну прийшла ж ідея з довгобуду зробити музей, зробивши тимчасовий простір. Ми дуже любимо Малевича. Ви знаєте, 2015 рік був надзвичайно знаковим для Арсеналу. Нам була подарована колекція Ігоря Диченка (до речі, 24 травня виповнюється рік, як він помер), який зібрав неймовірну колекцію авангарду, про який ви щойно згадували.

Він дуже любив Арсенал, ми з ним дружили ще з часів Українського дому, і його вдова Валерія Вірська, яка (страшно подумати) також померла цієї зими, встигла подарувати саме Мистецькому арсеналу, тому що вона знала, що Ігор Диченко надзвичайно вірив, що це буде Музей, надзвичайно хотів, щоб його колекція, цей величезний пазл українського мистецтва — 504 роботи, які заповнюють ту музейну лакуну в Україні і могли б бути гордістю будь-якого музею, серед яких є роботи Казимира Малевича.

А яким ви б хотіли бачити Мистецький арсенал? Адже ви в цьому музеї виглядаєте як головний режисер який час від часу привозить якусь виставку, яка стає подією, виставою. Потім ця виставка минає і приходить нова, тобто весь час відбувається рух, толі як більшість музеїв мають постійні експозиції, за рахунок яких живуть, проводячи іноді невеликі виставки.

А є наративні музеї, які будуються в Європі. От яким мав би бути Арсенал? Ви маєте свої фонди збільшувати, чи це має бути такий собі майданчик, куди приходять і виставляються унікальні виставки, які є актуальними і часом наративними і не зовсім, і це не завжди образотворче мистецтво — ми пам’ятаємо, у вас була блискуча виставка, присвячена фільму «Тіні забутих предків» та інші блискучі експерименти… Тож що це має бути?

Мистецький арсенал — це музейний комплекс, який після реставрації стане музеєм історії українського мистецтва — від давнини до сучасності. Я розмовляла, до речі, з Євгеном Ніщуком ще до його призначення міністром культури на другу каденцію і просила підняти питання, що Мистецький арсенал має об’єднати декілька музейних колекцій, і ці музеї вже навіть виявили таке бажання.

У них є унікальні колекції, але вони постійно перебувають під якимось тиском — чи то під тиском Лаври (ті, що розташовані на її території), чи то під тиском безгрошів’я, недостатньої уваги. Вони зараз є різних форм власності, підпорядкування. От наприклад унікальний музей театру і кіномистецтва, де є унікальна колекція авангарду, і ми вже показували три роки тому в колобратії цього музею і колекції Диченка унікальний проект як «Сцена українського авангарду».

А чому б і справді це не зробити?

А ще — унікальний Національний музей українського народного декоративного мистецтва і його прекрасний директор Адріана Феодосіївна В’ялець. З цього музею ми протягом року показали дві виставки, які відвідали десятки тисяч людей. Це виставка Катерини Білокур «Хочу бути художником» і виставка Марії Приймаченко, на яку за місяць прийшло близько 90 тисяч відвідувачів.

Мабуть до того, як це було виставлено у вас, про ці колекції знали значно менше людей.

Так, і ці музей дуже хочуть на нашу територію. Це можливість і не знищити статус музею, і в той же час надати йому іншого звучання. Такий хист Мистецького арсеналу — він є прекрасним обрамленням для діамантів української спадщини. Наприклад той же Музей історичних скарбів України, який є філією Національного історичного музею і якому так тісно в Лаврі…

Ви уявляєте, як би виглядало те Скіфське золото в історичних підвалах Мистецького арсеналу? Знову-таки, не зменшуючи статусу музею і не ліквідуючи музей, якому воно належить. Тобто це музейний комплекс, і ми не маємо бути егоцентристами — ми маємо вгамувати свій музейний егоїзм і думати про те, як подати українцям і світу цю національну спадщину.

Ми надзвичайно багата на таланти країна. Але в тому ж Національному музеї 95-97 відсотків унікального українського мистецтва перебувають у фондах. Мало приміщень, вони вже 10 чи 15 років виборюють право розбудувати великий музей на Інститутській, 3, але ми розуміємо, що час, на жаль, не надає більше можливостей — і в фінансовому плані, і тому, що ці території вже комусь належать.

Але є Мистецький арсенал, який не є приватною власністю, це надбання держави… І я вважаю, що така будівля як будівля Мистецького арсеналу — це дарунок долі, це дарунок історії, і ми його маємо використати.
І аеропорт Казимира Малевича…

Я переконана, що майбуття Мистецького арсеналу і створення культурних маршрутів — завдяки реставрації тих же дерев’яних церков, наших замків, як то Олеський чи Підгорецький…  нас надзвичайно багато рухомої і нерухомої спадщини, потрібно тільки збагнути, що вона може скоро зникнути з культурного ландшафту нашої країни. А інвестиції в культуру, інвестиції, державні чи приватні, в культуру — це інвестиції в майбутнє. Ми вже говорили, що 40 відсотків у світі — це культурний туризм.

У тій же Франції міністр культури — це права рука президента, тому що культурна спадщина Франції на 70 відсотків наповнює бюджет країни. Ми ніяк не гірші, і потенціал того ж Мистецького арсеналу, коли він буде збудований — це 70 тисяч квадратних метрів, це навколо фактично 9,8 гектарів території, яка є важливим пазлом історії нашої країни, це 10 мільйонів внутрішніх та іноземних туристів на рік, і це поповнення скарбниці країни.

Тому що туристи приїздять у конкретний музей, але вони живуть у готелях, харчуються в ресторанах і кав’ֹярнях, відвідують супутні культурні та розважальні заклади. Таким чином оживлюється країна. Це, до речі, і є реформа розвитку — стимулювання туризму.