Дмитро Кацал: У пріоритеті має бути саме українська пісня

Пане Дмитре, Ви керуєте хором"Дударик". Знаю, що Ваш батько, який його створював, нещодавно помер...  Проте кожен львів'янин, і я, який з хором "Дударик" зростав,  знав, що є хор хлопчиків "Дударики" – блискуча капела, і коли з'являвся Ваш батько і талановиті музиканти, то не просто приходили їх слухати, а пишалися, що маємо такий сильний музичний колектив.

Ви зараз зберігаєте ті традиції, які Ваш вас батько заклав при створенні цього колективу? Я думаю, він для України взагалі унікальний: і у  вихованні молодих людей, і в музичному репертуарі. Так? 

Д.К. Безумовно! Дякую на гарному слові і за співчуття. Батько заклав справді унікальну традицію. Нас називають або сектою, або порівнюють з "Пластом",  або з іншою якоюсь організацією, яка набагато щільніше контактує, ніж просто професійний колектив. Це справді унікальне явище як у внутрішньому соціальному сенсі, так і зовнішньому його вияві.

Як узагалі народилася ідея створити такий хор?

Д. К. Користуючись сучасною лексикою, використаю слово "фішка". Тодішня партія йому пропонувала «Внучата Ілліча» або щось подібне. Це було б стрімке кар'єрне зростання або популяризація колективу. Але він наполягав трохи на іншому.

Тобто він для себе внутрішньо вирішив, що це буде ультранаціональний колектив. Незважаючи на те, що встромляли в репертуар різне, але він усе одно наполягав на власному. Навіть у самому слові «дударик» закодовано багато: 7 літер, 7 нот, 7 кольорів райдуги і так далі.

Цікаво, що всі завжди асоціювали "Дударик" зі Львовом, з Галичиною. Хоча ваш батько з Поділля, він не був корінним галичанином…

Д. К.Так, це правда. Він приїхав до Львова, вже закінчивши "Політехніку" (був геодезистом), відслуживши в проекті, приїхав уже зрілим чоловіком зі зрілою ідеєю і взявся організовувати хор хлопчиків. Бо такого не існувало, щонайменше в Україні.

Були Петербурзька капела хлопчиків, була Віденський хор хлопчиків. Але він вирішив відродити традицію, яка була закладена ще в князівські часи, а потім відроджена в царські часи в Глухові – в Глухівській хоровій  школі, з якої виросли Бортнянський і Березовський.

Це дуже цікаво, тому що Ви знаєте – у Глухові зараз новий мер, нащадок тих мерів, які були колись, але він був французом, зараз став українцем, прийняв українське громадянство, взагалі за перипетіями подій  у цьому місті слідкує вся Україна… Між іншим,  я планував Вас запросити пізніше, але ви приїхали  з людиною, яку я хотів запросити зараз. Це Оксана Муха.

Ми бачилися у Франції, в Санлісі, де була презентація Українського культурного центру, який започаткував владика Борис Гудзяк і чудові Вікторія Делінджер та інші українські французи, які живуть у Франції і відновлюють українську традицію у Франції, викупивши старовинний храм, який був заснований ще Анною Ярославною, королевою Франції.

Часто вас бачу на різних заходах, які пов'язані з Українським католицьким університетом. Але взагалі в Києві не дуже часто чути Вашу пісню. Тому, перше: як би Ви самі охарактеризували жанр, в якому Ви працюєте, а потім ми послухаємо Ваші пісні.

О. М. Це є українська акапельна пісня, народна, це авторська, академічна,  симфорок і есперименти…

Припустімо, академічний хор хлопчиків "Дударик" ми знаємо, тому що він  має свою традицію. Ви  - молода співачка. Чи відчуваєте Ви належну увагу до українського співу в ЗМІ, загалом в українській культурі? Тому що дуже шкода, що багатьох українських виконавців, таких, як Ви, ми можемо бачити лише на якихось імпрезах, заходах, які організовує українська інтелігенція.

А от масової української пісні ні на радіо, ні на телебаченні, ні на великих українських концертах не відчувається. Вам не здається деколи, що ви співаєте в якомусь гетто, закритому колі і дуже складно порвати стіни цього кола?

О. М. Справді, є відчуття, що ти працюєш, робиш те, що для тебе дороге. Хочеш якнайкраще зробити пісню, стараєшся зі всіх сил. Хочеш зробити пісню, щоб вона була достойна, щоб була на найвищому щаблі.

Але щоб пробитися в маси, щоб люди почали це слухати, я навіть не знаю, з чого саме треба було би починати. Розумію, що люди зараз мають певну пелену, навіяну вже багато років, яка вже підсвідомо вкоренилася, що українське -  ніби нецікаво, чи воно дивно, чи не звучить.   

Я не думаю, що це не пелена, в людей насправді є велика спрага до української пісні. Просто ті люди, які вирішують, що буде в тому чи іншому ефірі чи на тій чи іншій імпрезі, з якихось причин так себе поводять.

О.М. Власне, ті, хто працює над ротацією, ті, хто вирішує, що буде звучати в ефірі, в них якийсь свій дивний світ, якого я не поділяю і не розумію.

Ви знаєте про ці великі дискусії, які зараз тривають навколо закону про квоти для українських пісень в українському ефірі? Ви слідкуєте за цим, чи не дуже?

Д. К. Долинає до нас ця інформація, насправді переживаємо через це. Якщо цікавить моя точка зору на це, то в пріоритеті має бути, звісно, українська, а тоді будемо говорити.  Вибирати найкраще з іншомовного і, можливо, долучати. Але в принципі – українські пісні. Ми самі винні, що не підтримуємо українське…

Оксана Муха

А от кажуть, що є якісь сучасні формати, і українських пісень у тих форматах не існує, немає. Це справді так?

О.М. Мені здається, що у нас час люди, слава Богу, мають можливість доступу до інтернету і вже мають можливість чути різноманітну музику і формувати власні смаки. Ми вже не є закриті, як раніше, від загального світу, коли була на Москву орієнтація - чим годували, те їли.  Я гадаю, що в даній ситуації просто досить дивно створювати такий міф, начебто українська пісня нецікава, несучасна…

Д.К. Креатив українців покрив увесь спектр музичних напрямків як таких, експерименти насправді пішли дуже далеко.

Де вам найбільше сподобалося виступати? Який виступив Ви згадуєте як найприємніший, де Ви відчули справді себе щасливою?

О.М. Недавно я була в Южному, на концерті до Дня матері. Це Одещина, україномовна школа. Дітям, перш ніж я приїхала до них, провели урок, розказавши, хто до них приїде. Я вперше мала таку зустріч. І кожна пісня закінчувалася на «Дякую!» "Ми тебе любимо!", "Ми хочемо тебе чути!!!".  Цілий концерт вдячності від дітей – від усієї школи. Я цього ніколи не забуду – ні минулорічний, ні цьогорічний концерт.

Я на початку розмови згадав про Павла Гуньку. Що цікаво: в концерті, який він давав у Києві, в першій частині були твори українських класиків, а в другій - твори сучасного українського композитора, але це свого роду класичні пісні на слова Шекспіра українською мовою. Він поєднує пошуки сучасних українських композиторів з тим, що було.

Чому я кажу про це? Я знаю, що ви брали участь у концерті, який присвячувався пам'яті Івасюка, пісням Івасюка. Безумовно, пісні Івасюка – це те, що нами рухає, зворушує кожного українця надзвичайно сильно.  Чи існує сучасна українська пісня, яку ви співаєте, сучасних українських композиторів, яка знаходить сильний відгук у глядачів? Чи продовжуємо ми традицію Івасюка, яку він починав, коли страшно було це робити, він і постраждав через це, життя своє віддав… А от сучасні українські композитори є такі, які викликають ваш інтерес?

О.М. Ми маємо зараз сучасного українського композитора Дмитра Кацала, якийсь експериментує. Ми зробили спільну дуже красиву пісню «Зоре моя вечірняя» на слова Шевченка, покладену на «Місячну сонату» Бетховена. Це власне, ідея Дмитра. Ми плануємо створити цілий альбом, який буде мати назву "Вирій"  з поєднання творів українських поетів і класичної музики.

Що Вам узагалі цікавіше – працювати з народною української піснею і відновлювати ті пісні, які люди не знають, бо я чув фантастичні пісні у Вашому репертуарі, які, здавалося, кожна людина протягом життя переслухала безліч разів. І раптом вас слухаєш - і робиш відкриття. Думається, де Ви знайшли цю пісню? Чи працювати з сучасними українськими авторами, такими, як Дмитро чи іншими,  і чим відрізняється підхід до виконання цих пісень?

О. М. Складно сказати, що цікавіше. Українська народна пісня - це невід'ємна частина народу,  це наша впевненість, це наше коріння, те, на чому ми стоїмо. Тобто працювати з нею -  це постійна робота і це постійне зацікавлення. Її хочеться відкривати людям, які думають, що українська народна пісня налічує п'ять-шість пісень, і на тому кінець.  Ми колись жартували, що якби співати щодня по вісім годин, життя не вистачить, щоб переспівати всі українські народні пісні .

Скільки українських народних пісень Ви співали?

Це питання на засипку, як-то кажуть?

Ну хоч приблизно…

Д.К. Приблизно сто пісень – це в активному репертуарі. У нас є ще так званий «автобусний» репертуар, це коли ми в дорозі. У нас є, приміром, пісня про Івана, там  є така зв'язка, "Гей-гей, Іване!", і ми добрих хвилин 30 співаємо пісень про самого Івана. Складно сказати кількість пісень, але їх дуже багато.

Вони зібрані, опрацьовані, чи вам вдається навіть зараз віднаходити нові пісні, і як це відбувається?

О.М. Постійно в пошуках нових пісень. Це з книжок, з вуст людей, які раптом щось собі пригадали, наспівали шматочок, а ми вже потім дошуковували цю пісню…

Були такі пісні, яку ви вперше почули від людей, а перед цим ніде не зустрічали?

О.М.Так, приміром. «Йшов пан Місяченько попід небеса» - пані Стефа з Грибовичів наспівала.

Це не з тих Грибовичів, де зараз екологічне лихо?

Д.К. З тих. Я маю в Грибовичах церковний хор. В тому селі живе пані Стефа, вона нам наспівала цю пісню і ми взяли її в репертуар.

У вас тут я бачу  великі доробки, - у багатьох дисках, які ви із собою привезли. 

Д.К. Так, це подарунки. «Галичанка» - перший диск, наша перша  спільна робота. Ми шукали солістку на пісні «Гуцулка Ксеня», «Стоїть дівча над бистрою водою» і «Порізала пальчик». Перешукали багато, поки Ярослав Мегель порадив Оксану, сказавши, що в мене в оркестрі, в других скрипках, є Оксана,  в неї дуже гарний голос. Оксана прийшла, заспівала "Чом ти не прийшов?", і рішення було безапеляційне.

Як це відбулося? Я знаю, що Ви – скрипалька. Ви співаєте і виступаєте зі скрипкою. Ви в першу чергу скрипалька чи співачка? Як Ви себе зараз позиціонуєте?

О.М. Зараз співачка.

Але свою музичну кар'єру Ви починали як скрипалька...

Я не уявляла собі іншого варіанту після того, як поступила до школи Соломії Крушельницької. Скрипка була моєю роботою і захопленням, тому що насправді  графік навчання дуже складний - скрипка, фортепіано, квартет, оркестр, загальноосвітні предмети, і я не думала про те, що я б хотіла бути співачкою, хоча в дитинстві я собі уявляла завжди, що я співачка. І співала, у нас співоча родина, мені пощастило в житті. І я думала, що всі так співають, як ми.

Проте Дмитро мене переконав співати. Ми спробували – створивши решето: висіяли найкращі пісні, які хотілося зробити. В основі були народні пісні, я їх на той час відчувала найкраще, авторські пісні тоді я ще так не відчувала. Отож наш перший альбом був зроблений у 2010 році.

Фантастичне аранжування, в основному, покійного Романа Мельника. Потім ми зробили колядки і щедрівки, все -  аранжування Дмитра. «Світ Дударика» - трохи пісень, щоб проникнути в репертуар колективу. Репертуар капели налічує близько 15 тисяч творів, уже виконаних. 40 років роботи батька намарно не пішло. «Вселена, веселися» - різдвяні пісні на музику народів світу. Здебільшого це - українська…

А «Дударик» зараз гастролює, виїжджає за межі Львова?  Чи це складніше зробити, оскільки досить великий колектив?

Зараз у нас відлагодилася співпраця з Люблінською філармонією, з Вроцлавською… В Україні – по області щорічно здійснюємо принаймні 12 виїздів, до Києва – 2-3 рази на рік.

На схід їздите?

На схід – дуже хотілося б, але і дуже затратно. Хоча це могло би бути…

Принаймні ми звертаємося до всіх меценатів, хто хотів би послухати хор «Дударик» або Оксану Муху – це справді чарівна пісня  і чарівна музика… Ще бачу ваші диски, розкажіть про них.

Це «Галичанка» - перший проект Оксани, «Мамине серце» - твори для мам і «Дударик назавжди» - це проект ветеранів. Ми збираємося двічі на рік – на Різдво і на день народження «Дударика» і в результаті такі з'являються роботи. Один з останніх проектів - це  20 українськи шлягерів ХХ століття. І в подарунок Вам книжка «Сад пісень» - про перші 40 років діяльності капели.