Олексій Резніков. Як зробити з Києва якісне для життя місто

Вітаю, Олексію. Ми з тобою давні знайомі і земляки – народилися у Львові. Львів'яни зазвичай важко прощаються зі своїм містом, а ти вже давно працюєш у Києві і досяг тут значних успіхів. Ким ти почуваєшся – киянином чи львів’янином?

Мені здається, що я – людина світу. У мене багато родичів у різних містах України. Наприклад, коли нещодавно Харків, Херсон, Дніпро, Львів, Одеса та Київ боролися за право проведення Євробачення-2017, то я сказав, що у кожному місті маю родинні зв’язки.

То ти – людина України.

Так, а Україна – то є світ. Насправді мені дуже комфортно в будь-якому місті. Але сьогодні я реально відчуваю себе киянином, тому що живу тут з 1997 року, а Львів – це моє рідне місто.

Львів останнім часом дуже змінився, став туристичним містом. А як змінюється Київ? І як, на твою думку, він має змінюватися?

Я переконаний, що Київ має виглядати трошки інакше. Його не можна порівнювати з іншими містами. Мені дуже подобається метафора Євгена Глібовицького, який сказав, що Київ – це як Нью-Йорк, це мегаполіс, який легко приймає людей ззовні і живе своїм окремим життям. Це однозначно інтернаціональне місто, яке нікого не відштовхує, дає дорогу кожному.

Зараз багато уваги до того, хто ж стане приймати Євробачення-2017.

У фіналі – Київ, Дніпро та Одеса. Наразі Київ – найбільш готовий. Ми можемо прийняти Євробачення хоч через місяць. Одесі та Дніпру треба більше готуватися і більше вкладати грошей.

Звісно, з політичної точки зору краще було б проводити не в Києві (бо тут воно вже було), показати іншу Україну. Але з прагматичного погляду у Києва більше шансів: наявність інфраструктури, великих арен, можливість забезпечити найвищий рівень безпеки.

Коли я приїхав 1985 року до Києва, це була невеличка, тиха і зелена провінційна столиця. А скільки людей живуть у Києві сьогодні?

За різними методиками підрахунків – десь від 3 до 4 мільйонів. Плюс давайте не забувати, що ми маємо щоденну трудову міграцію: до 300 тисяч людей приїздять на роботу в Київ з Броварів, Борисполя та інших наших міст-сусідів.

А щодо ваших спогадів про тихий і зелений Київ – там ще й не було зовнішньої реклами, яка сьогодні заполонила місто. Я отримав доручення від міського голови Віталія Кличко провести реформування зовнішньої реклами. Наголошую: не реформу рекламного ринку, а реформування розміщення зовнішньої реклами.

Ми вже розробили нові правили, які вже розміщені на сайті міськадміністрації і проходять громадське обговорення. Вже восени, я думаю, депутати міськради їх проголосують і буде введено певні обмеження.

Насамперед закладено принцип безпеки пішоходів, водіїв та пасажирів: рекламні конструкції не можна буде розміщати за 10 метрів до перехрестя чи пішоходного переходу, за 30 метрів від зупинкового комплексу, на транспортних розв’язках, щоб водій не відволікався. Звісно, це значно звузить можливість розміщення зовнішньої реклами.

Другий крок – розробка схем розміщення реклами: де саме їх можна розміщувати поза згаданими обмеженнями. І третій крок – введення ситеми конкурсного отримання права на розміщення зовнішньої реклами: щоб прибрати корупційну та суб’єктивну складову вирішення цього питання.

Будь ласка – електронні торги, конкурс, хто місту заплатить більше, той і отримає на 5 чи 7 років право на розміщення. Учасники рекламного ринку вважають, що кількість реклами зменшиться на 75-80 відсотків, тож місто зможе легше дихати.

А чи не закидатимуть вам, що це обмежить можливості для політиків та політичних партій використовувати зовнішню рекламу, скажімо, під час виборів?

Я готовий до будь-яких закидів. Тому що чітко знаю, що цього вимагають кияни, і мені самому приємно робити цю реформу, бо кількість зовнішньої реклами так перевантажує публічний простір Києва, що питання політичних рекламних акцій раз на 5 років мене абсолютно не бентежить. У сучасному світі є багато інших варіантів рекламувати себе – хай шукають.

Розкажіть, як ви працюєте. Останнім часом на усіх рівнях – від місцевих органів самоуправління і до уряду – широко застосовують піар.

Ми знаємо, як працює Садовий у Львові чи грузинська команда, чи команда Бальцеровича в Кабміні. А як працюєте ви? Чи працює зараз КМДА інакше, ніж раніше?

Звісно, ми працюємо інакше. Можливо, у нашої команди замало піару, бо ми на це не заточені. Наприклад, у мене особисто немає електоральних планів, тож мене абсолютно не цікавить вимірювання рейтингів.

Тоді ще одне запитання: ви були одним з найуспішніших адвокатів у цій країні, працювали в найбільших юридичних компаніях – і пішли працювати чиновником на відносно невелику зарплатню. Електоральних планів не маєте. Що ви хочете?

Зараз поясню. Це дуже хороше запитання. Справа в тому, що я ще у 2014 році отримав запрошення від Віталія Кличка піти попрацювати з ним, щоб змінити це місто. У нього амбіція – змінити Київ. А це означає, що це старт для змін в Україні.

Але ж він має політичні плани.

Так, але оскільки я все одно залишаюся в душі адвокатом, то сьогодні, скажімо так, я обрав місто своїм клієнтом. Я не в політиці – я на публічній службі. Звісно, я роблю це не заради грошей. Ідея в тому, що кожен з нас прагне самореалізації, а самореалізація тут точно є.

Наприклад, якщо пригадати мою каденцію як секретаря Київради, то у мене було завдання від мера, та й президент при зустрічі про це говорив. Київрада була дуже демонізована: взірець дерибанів та корупції, якесь кубло. Люди сприймали її вкрай негативно.

Тож у мене було завдання перетворити її на нормальний робочий орган представницької влади. Сьогодні ви вже не почуєте такого негативу про Київраду, вона собі нормально працює. Там точаться дискусії, щось голосують, щось – ні. Але вже ніхто не говорить про дерибани та хабарі.

І мушу сказати, що я, персонально я, запровадив систему особистого голосування в Київраді, де сьогодні не може бути кнопкодавства. А цього не вдалося багатьом спікерам Верховної Ради, які, всі як один, починали роботу з обіцянки знищити кнопкодавство.

І як ви це зробили?

Біда допомогла. Коли ми після Революції Гідності увійшли до сесійної зали Київради, там усе було потрощено. Ми навіть деякий час, не маючи можливості голосувати, просилися до зали облради і проводили там сесійні засідання. Я мав відновити нормальні умови для роботи Київради. І я з розробниками системи голосування "Рада 3", яка зараз працює у парламенті, домовився, що ми на базі цієї системи запускаємо "Раду 4".

І в цій системі можна проголосувати тільки персонально: треба вимкнути сенсор, і тільки після цього вмикається кнопка голосування, і якщо ви цей сенсор відключили раніше 10 секунд, то голосування вважається недійсним, не зараховується.

Тож фракціям доводиться домовлятися за кожне голосування – вже не можуть 5 депутатів проголосувати за 20. От навіть заради одного цього варто було піти на цю роботу.

І я сподіваюся, що теж саме вдасться і у виконавчому органі, який відповідає, в тому числі, і за реформи. Зараз ми створюємо офіс реформ. Розпорядження міського голови вже підписано. Це будуть проектні офіси, де працюватимуть проектні менеджери за гроші донорів, тобто вони отримуватимуть гідну винагороду. І з цими якісними професіоналами ми почнемо втілювати реформи.

Знову ж таки, ми себе не піаримо. От, наприклад, ви знаєте, що у нас є відкритий електронний бюджет? А ви знаєте, що у світі лише 2 тисячі міст мають відкриті електронні бюджети? А чи знаєте ви, що Бостон (США) посідало перше місце по глибині проникнення, а сьогодні воно поступилося Києву?

Ви або ваші журналісти можете в режимі онлайн зайти і подивитися в режимі реального часу усі до копійки бюджетні витрати міста – на школу, дитсадочок, навіть конкретно кому платиться. Це зразу зменшило частку корупції. Плюс електронні закупівлі, на яких місто вже сьогодні економить 25-30 відсотків.

А чи є якесь місто, яке ви для себе вважаєте зразком? І чи ви вивчали досвід здійснення самоврядування у великих успішних містах?

Вчимося кожного дня. Мені допомогла моя попередня посада – я був тоді обраний головою української делегації в Конгресі місцевих регіональних влад Ради Європи. Там спілкування було з усіма мерами, депутатами місцевих рад, і я мав можливість запитувати і отримувати відповіді.

Плюс зараз я курую міжнародні зв’язки в КМДА і маю можливість спілкуватися з делегаціями, які приїздять до нас, зокрема з міст-побратимів. А якщо говорити, які міста є взірцем – це залежить від моделі.

От, наприклад, Стамбул, де я нещодавно був на засіданні ЮНЕСКО – там цікавий підхід до вирішення транспортних проблем. Ми з вами маємо виділені смуги для громадського транспорту, зокрема автобусів, але вони часто порушуються несумлінними водіями.

А в Стамбулі зробили "метробас". Це на кшталт нашого швидкісного трамваю на Борщагівку, коли ніхто на цю ділянку дороги заїхати не може. Люди заходять через підземний перехід, сідають, і ніхто заїхати на цю автобусну смугу не може. Це щодо транспортної проблеми.

Якщо ми говоримо про електронне самоврядування, смартсіті, то дуже хороший приклад – наші друзі у Вільнюсі та Таллінні. У них дуже цікавий досвід та ідеї.

Якщо говорити про збереження архітектури та історії – тут взірцем є Лондон, Флоренція.

Щодо пам’яток архітектури. Я пам’ятаю таку неприємну історію. В Києві на Поштовій площі під час будівництва якогось сучасного офісу знайшли залишки старого міста, по суті, унікального - найдавніші знахідки в Києві, які свідчать про те, що Київ був колись великим портовим містом.

Але виходить, що вирішити це питання в нас ніхто не може, тому що сам забудовник повинен за свої кошти забезпечувати або музифікацію, або збереження цих пам’яток у цьому чи в будь-якому іншому місті. Забудовник не завжди хоче  це робити, не завжди хоче вкладати сюди кошти. Яким чином вирішувати ці проблеми?

Тут насправді складніша історія. Складність полягає у відсутності сучасних технологій у світі, як можна консервувати знайдені, особливо дерев’яні, археологічні знахідки.

Коли на тій самій Поштовій площі дійсно знайшли пам’ятки, були запрошені археологи і вони чесно сказали: "Ми не можемо забрати навіть у музей, тому що воно перетвориться на порох". Тому єдиний зараз відомий нам на сьогодні консерватор – це земля. Тобто ми закриваємо цей шар і чекаємо, коли пройдуть десятки років, коли можна буде знову  відновити. 

Аналогічна історія - Старокиївська гора, фундамент Десятинної церкви. Ви пам’ятаєте, там були археологічні розкопки, планувалося зробити там музей і музифікацію.  Зрозуміло, що не вдається, тому було прийнято рішення законсервувати, і ми зараз силами спільного проекту, спільної дії зробимо разом, який діє в Києві, коли меценати, добродійники, влада і активісти разом роблять якийсь проект.

В результаті цього проекту зробили трасифікацію фундаменту Десятинної церкви. Можете піти, погуляти там, зараз ми відкрили там сходи… Дуже цікавий проект.

Тому що знайшовся меценат.

Безперечно! Зараз взагалі підтримується культура  меценатства, яка була раніше в Україні. Потім, за радянських часів, вона була втрачена.

Так, але, щоб її відновити… Я наприклад є автором закону, який би дозволяв витрачати меценатам не 4 відсотки від прибутку, а до 10, як це відбувається в Європі. І вже наприклад, навіть у нас у Верховній Раді частина депутатів вважає, що це корупційний закон, що будуть відмивати гроші, тому що ми підозрюємо злочин будь-де, навіть там, де потрібно допомогти.

Але якщо ви приїдете в будь-яке європейське місто, наприклад, у Польщу чи ще  кудись, і побачите реконструкцію пам’ятки архітектури, або розкопки, або подібне, то там буде висіти табличка, що таку-то кількість дає місто -  як правило, це не обов’язково дуже багато – відсотків 10-15 - стільки-то дає Міністерство культури, а стільки-то дають якісь європейські фонди.

У нас є така співпраця з державними органами, які повинні були би виділяти кошти на музифікацію, на відтворення історичних пам’яток? Так, ми не є членами Європейського Союзу, але все одно є якісь європейські фонди, які готові були прийти. Чи в нас усе це тягне на собі місто?

У нас все це тягне на собі місто, і вже, на щастя, меценати, які почали з’являтися.  Причому, повторюю, та сама трасифікація фундаменту Десятинної церкви  - це спільнокошт, де люди давали хто 100 гривень, хто 300, хто 5 тисяч і так далі.

Приклад Польщі дуже вдало наведений. Краків. Площа в Кракові всім відома, там збудований підземний паркінг. Точилися дискусії з активістами, працювали археологи, вони будували його декілька років, витратили шалені гроші, але збереглися і археологічні знахідки, площа не зруйнувалася. І побудували сучасний підземний паркінг, який вирішує транспортну проблему.

У нас в Києві сьогодні є дійсно інші складнощі, коли місто потребує, приміром, побудову підземних паркінгів, але жартують уже в стінах адміністрації, кажуть, ми відкриємо будівельний майданчик, а вводити в експлуатацію будемо музей.   

Це, між іншим, велика проблема з паркінгами, тому що коли людей примушують за правилами паркуватися чи залишати свої автомобіль, то люди справедливо обурюються, кажуть, що фізично немає де залишити.

Ви коли будете під’їжджати до центру будь-якого з європейських міст, це будуть більші чи менші підземні паркінги, якість стоянки, але навколо центру завжди обладнані якісь зони, де можна залишити машину, щоб і центр розвантажити, і піти пішки щось подивитися.

Насправді це так, і сьогодні є вже програма і доручення мера, в тому числі  під всіма площами знайти можливості, поговорити з експертами, чи є можливість у центральній частині будувати підземні паркінги, щоб залучати іноземних інвесторів.

Але у нас насправді буде пас до Верховної Ради, яка на диво нещодавно провалила голосування проведення можливості саме муніципальним органам влади стягувати штрафи з автомобілістів, які не сплачують парковий збір, або дозволити евакуйовувати автомобілі, які запаркувалися там, де не можна.

До речі, я за цей закон голосував, хочу вам сказати, що, на жаль, лобістська роз’яснювальна робота Київської адміністрації була, може, не достатньо ефективною, бо дуже багато людей просто не розуміли, про що йде мова, коли голосували. Але, з іншого боку, якщо ми будуємо європейське місто, все-таки бачити цих збирачів чорної готівки також не дуже приємно.

У нас все готово. У нас насправді є вже система. Ви візьмете  смартфон і можете через програмку заплатити гроші з власного рахунку, навіть з телефонного. І будуть стояти паркувальні автомати.

Але сьогодні ці збирачі не можуть примусити  – якщо ви відмовитеся платити, вони не знатимуть, що з Вами робити.

Ми просимо закон дві речі прийняти, щоб органи місцевої влади – не тільки Київ: Львів, Суми, Одеса, Дніпро, Харків – всі мали можливість примусити заплатити. Не заплатив – сфотографували його на камеру, визначили за номерах реєстрації, призначили йому штраф, він його виплатить і потім буде платити.

І тоді є шанс забрати цю чорну готівку?

Так, все стане публічно і відкрито. Але якщо він не заплатив, і навіть штраф, його можна  евакуювати  примусово. Сьогодні тільки служба Нацполіції можуть  прибрати автомобіль з дороги, якщо він перешкоджає руху.

Але якщо він стоїть і не заплатив, або в місці, де не можна паркуватися, на пішоходному майданчику, такої можливості примусово його евакуювати в міста нема можливості. Ми і просимо дайте таку можливість. Якщо обіцяли децентралізацію, то давайте рухатися в напрямку децентралізації.

Ви говорили, що місто побудоване неправильно, коли більшість людей в Києві живе на Лівому березі, а працює на Правому. Знову ж таки, повертаючись до того старого Києва, яким він був, і до сучасного його вигляду, дуже багато людей на це нарікає, тому що при попередніх  каденціях влад забудовувалися несистемно, план нібито існував, а нібито і не існував. Щось зараз змінюється?

Сьогодні ми намагаємося максимально жорстко дивитися на будь-які спроби незаконних забудов. Усі знаєте відому історію одного забудовника на прізвище Войцеховський. Сьогодні в нього вже є проблема з правоохоронними органами нарешті, бо про це ми говорили ще два роки тому.

А як це так? Як ця людина діяла? Я не знаю, чи є таке в інших містах, у Києві це була унікальна ситуація, коли людина захоплювала землю, незаконно будувала величезні будинки. Скільки їх узагалі було?

Ми нараховували 42 об’єкти тільки за ним.

І це великі будинки? Там скільки поверхів?

Так, це багатоповерхові будинки, багатоквартирні.

І він їх тоді продавав людям, збирав з них гроші, а потім якось  узаконював через суди, чи як?

А потім він уже примушував узаконити ці новобудови, бо  на його боці ставали люди, інвестори, які вже купили квартири і органи були змушені реєструвати, тому що всім погрожували новою «Елітою-Центром».

І зараз, я так розумію, інвестори переживають?

Так, тому що тут якраз проблема, яка існує й існувала перед тим. Ми у свій час – два роки тому – зробили сайт на платформі нашої адміністрації, де показали, які забудови не мають дозволів. Тобто чорний список. Будь-хто перед тим як купувати певну квартиру, мав би подивитися, чи знаходиться цей забудовник у чорному списку, і відмовитися.

Люди йшли на дешеву пропозицію і віддавали шахраям свої гроші. Тобто це проблема людей у тому числі, які не перевіряли документи, тому що ціна явно менша, ніж хтось інший пропонує, вони забували, що безплатним сир буває, як ми знаємо, де.

Потім будуть приходити і вимагати від влади вирішити їхні проблеми. Хоча їх попереджали і застерігали не нести гроші шахраям.

Войцеховський - єдиний такий випадок у Києві, чи таких є досить багато?

Він – найбільш свавільний, який нікого і нічого не боявся.

А чому він не боявся? Давав хабарі?

Я переконаний, що це так. Причому ці хабарі віддавалися правоохоронним органам. Тому що якби правоохоронні органи виконували свою функцію, то в нього б вже на другій забудові була б порушена кримінальна справа, розслідування і за шахрайство його б давно засудили. А так йому дозволяли продовжувати ті забудови.

І, звісно, коли ми прийшли до стін Київської міської ради і адміністрації, ми цю схему поламали. На сьогоднішній день домовитися неможливо з якоюсь скандальної забудови, плюс і активісти не дадуть, сьогодні рівень громадської свідомості і активності набагато вищий, ніж раніше. Зараз будь-яка забудова стає резонансною. Навіть якщо вона законна.

Сьогодні люди спочатку кричать «А, караул!», потім виїжджаємо, з’ясовуємо, чи насправді є ці документи і насправді можу підтвердити, чи та чи інша забудова законна. На жаль, є інші перекоси.

Сьогодні багато є здирників, шахраїв, які використовують цей інструмент громадського протесту і дуже примітивно вимагають гроші від нормальних забудовників, які насправді виконують  всі вимоги закону. 

Це завжди було. Дуже багато тих, хто називається громадськими активістами, зробили це своєю професією, самі і квартирами торгують часом.

Так, це професійні здирники.

Якщо говорити про те, яким чином місто повинно жити, очевидно  місто - це лише забудови. Це дитячі садочки, це школи, це гуманітарна політика. Я розумію, що це не є сфера вашої відповідальності, але не так часто ми говоримо тут з представниками міської влади.

От те, що я спостерігаю  у великих масивах – Троєщині, на Оболоні, ще десь кількість, наприклад,  приватних навчальних закладів катастрофічно знижується. Приватних  я маю на увазі таких, якими б могли скористатися мешканці цих районів.  Я не маю на увазі англійські чи  американські  школи, де треба платити по 20 тисяч євро на рік або ще якісь величезні гроші. 

Наприклад, моя дитина вчиться в єдиному приватному закладі, де ми платимо 2 тисячі гривень щомісяця за навчання. І це помірна ціна, яку можна платити за в принципі  хорошу освіту. Але це справді такий єдиний заклад, який ледве виживає, залишився у величезному районі.

Із садочками колись була історія, коли приватизували всі ці дитячі садочки і зараз багато людей говорить про те, що єдиний спосіб відродження і України загалом, і міста  - це вкладення в культуру і освіту. Якимось чином буде політика в цій галузі змінюватися?

Я би хотів, щоб вона змінювалася¸ тому що в нас була, я пам’ятаю, півтора року тому дискусія в стінах Київради, коли проект рішення, яким пропонувалося прирівняти приватні ліцеї, приватні навчальні заклади до комунальних, до державних з точки зору сплати орендної плати за користування приміщенням була страшна дискусія.

Навіть я сам спочатку, скажу чесно, сприйняв це вороже. Думав, ви ж ліцей, ви там великі гроші отримуєте, чому ви маєте вимагати таку саму пільгу, як і комунальні або державні навчальні заклади. Але коли сіли і розібралися, я з’ясував, що держава повинна їм компенсувати такі самі гроші, як вона мала би сплатити і державним комунальним закладам, тому що гроші мають ходити за дитиною, а не за закладом.

Дитина перейшла, за нею йде допомога держави на навчання. Тому що цей приватний заклад дає таку саму програму освітню, яку вимагає держава, він виконує державне замовлення на підготовку нормальних здорових українців і вони мають отримати гроші. Але держава, виявляється, не платить. Просто, вибачте за слово, тупо не платить.

І вони дійсно змушені виживати. І тоді я активно включився допомагати Наталі Шульзі – це депутат, яка порушувала це питання, і Олесь Маляревич, депутат Київради тієї каденції, і  ми провели голосування ефективно і прирівняли тоді всі приватні навчальні заклади до рівня комунальних або державних. Це був досить революційний крок. Не знаю, як зараз ситуація, чи змінилася.

Треба перевірити, умови були змінені щодо оренди комунального майна, але я переконаний: якщо вони виконують головне замовлення – вчать наших дітей, то немає відмінності. Конституція прирівнює приватну форму власності, і державну, і будь-яку іншу. Тому вони є рівними. Навпаки, якщо тато, такий, як Ви, може дозволити привести дитину в приватну школу, це звільняє місце для того тата, який не може собі дозволити  це.

Хочу запитати Вас про інвестиції. Очевидно, в Україні грошей немає або дуже мало. І все, що можемо роботи ми, це пробувати залучити сюди інвесторів. Це робити надзвичайно складно, тому що багато хто з інвесторів нарікають або на війну, або на недостатню судову систему через те, що вони не можуть захистити свої інвестиції. Це вам як юристу і адвокату зрозуміло і відомо. 

Але Київ, мабуть, є одним з найцікавіших місць для інвестицій в Україну. Що з цим відбувається? Чи заходять якісь великі західні компанії в Київ, чи якось залучаєте їх ви, чи даєте їм певні преференції, щоб вони принесли сюди і технології, і гроші?

Так. У нас з перших днів, як ми почали працювати в 2014 році, одним з напрямків, які взяв собі саме в безпосередню роботу Віталій Кличко, це якраз залучення іноземних інвестицій в Київ. Тому що він - та людина, яка спроможна їх залучати, бо багато дуже іноземців, починаючи від президентів і прем’єр-міністрів різних країн, персонально і особисто з ним спілкуються.

А такої унікальної можливості нема в жодного міста в Україні, та і й не тільки в Україні. У моїй присутності легко набирає по телефону прем’єрів, канцлерів, мерів -  Нью-Йорка і так далі, радиться з ними і просить допомоги для Києва. Це факт, це не надумана історія.

А зі зробленого в нас відкрито Київське інвестиційне агентство (КІА) – це вікно для будь-якого інвестора. Не тільки, до речі, іноземного, а й національного, завдання якого – допомогти їм пройти через всі ці, скажемо так, проблемні повороти , бюрократичні, щоб максимально ефективно, в законний спосіб отримати майданчик для вкладення інвестицій. Вони цим займаються, не готовий зараз поки що цифру назвати, але наведу декілька прикладів.

На сьогодні вже проголосовано в свій час в Київраді, що предметом концесії може бути світло і ми готуємося до наступної концесійної програми, коли такі потужні виробники як «Філіпс» або хтось інший зможуть зайти і на концесійній основі брати цілу вулицю -  освітлювати, економити, заробляти при цьому і забезпечити симпатичне місто.

Є такий міністр – правильна посада очільник міністерств одного з урядів Німеччини на звучне прізвище Бомба, він уже декілька разів був в Україні з візитом, вони спілкувалися з мером, і мер показав йому, приміром, недобудований Подільсько-Воскресенський міст, перехід, де колись упав кран.

Всі ми знаємо, що цей міст почали будувати ще під час очільника Сан Санича Омельченко, було взято кредити іноземні, частково будівництво цього міста – не весь міст - по цей день місто сплачує відсотки за цим кредитом. А міст не будується, бо на нього немає грошей. Великий інфраструктурний проект.

Сьогодні німецький уряд працює зі своїми інвесторами, які беруть великі інфраструктурні проекти. Вони готові включити цей перехід в Києві  в проект, і ми маємо надію і серйозний шанс, що німецькі інвестори допоможуть нам добудувати цей міст.

А на цьому там заробляти будуть?

От у цьому й питання -  знову ж таки треба входити в режим приватно- державного   партнерства, концесії, можливо, треба робити програму, ще якісь переходи мають бути платними в якийсь період часу, а це абсолютно сучасний світовий підхід, можливо, щось інше, скажімо так, тобто це великі інвестиції.

Нам знову потрібно будувати великі мостові переходи інші, можливо, під водою, бо Київ є насправді транспортною магістраллю, починаючи від Барселони і на Схід. А у свій час був проект Євросоюзу будівництва серйозної магістралі. Навіть гроші, які отримали, побудувавши магістраль від Чопу через Львів на Київ - це були гроші, які планувалося отримати від Євросоюзу.

Ви можете провести зустріч з паном колишнім міністром транспорту Йосипом Вінським, він дуже вболіває за ці ідеї транспортного коридору і я багато від нього лекцій почув з цього приводу.

Є багато таких спроб зробити транспортні коридори, в тому числі з Румунією, але з української сторони вони, на жаль, не дуже активно впроваджуються…

Ще питання. Наша головна проблема – це енергетика. Бо залежність від російського газу так чи інакше ми намагаємося подолати, але навіть цей будинок, де ми зараз з вами розмовляємо, мав жахливі комунікації, які телеканал, на якому ми тут зараз працюємо, спробував допомогти зробити.

Але та сама проблема існує в Києві з хрущовками, сталінками, із системою обігріву міста, яка, очевидно, будувалася в радянські часи і не пристосована, мені здається, до сучасного життя. Що з цим робити?

У нас дійсно це серйозна задача, особливо після того, як і закони України, й уряд забезпечують вимогу, що всі власники будинків по ОСББ мають бути зареєстровані, взяті на баланс ці будівлі. Якщо це стосується нової будівлі – проблем тут немає, бо вся інфраструктура, вся мережа сучасна, а ОСББ, які створені на базі хрущовки, кажуть: ви нам спочатку відремонтуйте ті мережі, а потім ми їх візьмемо собі на баланс.

А нам не вистачить грошей все це утримувати. Це дійсно серйозна задача, ми навіть сподіваємося на якийсь мораторій, відтермінування введення таких вимог, у нас є профільний заступник Петро Пантелеєв, який цим опікується, є дуже багато програм, які направлені справді на збереження енергетичних технологій: утеплення фасадів, утеплення вікон, дверей і так далі, навіть певні гроші постійно витрачає міський бюджет, але ми так само просимо, щоб ОСББ вели розмову з потенційними інвесторами, які б на прямих договорах це робили.

Колись були великі проекти, пам’ятаєте? Перебудовування, переобладнання  тих хрущовок, хотіли заходити великі інвестори, а зараз нічого подібного.

Насправді всі сучасні міста відселяють тимчасово людей. Пропонують їм переїхати, зносять  стародавні будівлі-хрущовки і будують щось нове. А ми  розуміємо, що це могло би бути. Але питання фонду для відселення поки що не вирішене.

До речі, може, не всі телеглядачі знають, звідки з’явилися хрущовки. Дуже відомий архітектор, француз Ле Корбюзьє, був комуністом. У нього дуже цікаві проекти, в тому числі він придумав ідею соціального житла, де 8 квадратних метрів стала кухня.

І коли очільник Радянського Союзу Микита Хрущов був з візитом у Франції, то, звісно, зустрівся з комуністом Ле Корбюзьє, і той подарував йому ці проекти, каже: можете будувати соціальне житло. Хрущов повернувся в Радянський Союз і сказав: тепер ми будуватимемо такі будинки. Ле Корбюзьє – звучить як лікар Бузьє (сміється).

Будемо сподіватися, що людям, які живуть у «лекорбюзьєвках», світить щось краще, окрім того, що інакше називати це своє не дуже хороше житло, що, очевидно, залежить і від стану загалом в країні.