Волинська рулетка

Після перегляду "Волині" я виходив з кінотеатру з відчуттям, що ця історія мені знайома. Я маю на увазі не історію з великої "І", а розповідь, розіграну на екрані. Ну звісно ж, – промайнуло в голові, – це "Мисливець на оленів" (1978 р.) Майкла Чіміно, лауреат п’яти Оскарів і дев’яти номінацій, фільм про В’єтнам, який колись бойкотували країни радянського блоку через те, що комуністичні в’єтнамці зображені в ньому, як жорстокі чудовиська.

В "Мисливці…" як і в "Волині" є красива, розкішно змальована сцена весілля (до того ж, емігрантів з нашої частини Європи) – ідилічної, але з відчуттям злого року. Потім гоп – і ми несподівано опиняємося десь над Меконгом, де кров ллється так, що ховайся. Сцени гри в російську рулетку, як викапані, пасують до волинської жорстокості.

В таборах бранців командують безжальні партизани з комуністичного В’єтконгу, яких підтримує місцеве, так само безжальне, населення. Казали і кажуть, посилаючись на американські (та вже і не тільки) чутки, що полонених змушували грати в російську рулетку. Мабуть, хтось це бачив і – знову, мабуть – переповів комусь, хто розповів іншим.

На це не вплинули твердження кореспондентів з В’єтнаму – наприклад, Пітера Арнетта, лауреата Пулітцерівської премії, що рулетка – це "кривава вигадка". Мало хто їх послухав.

Проте Чіміно, актори, що грали в "Мисливці…" (між іншими і Роберт де Ніро) і продюсери фільму розповідали, що так могло бути: "Ми не знімали підручник з історії, це – історія про звичайних людей, які потрапили в екстремальну ситуацію".

Крім того, в фільмі також є і "добрі скривджені косоокі".

Для повної ясності – ніхто не ставив під сумнів, що в’єтнамська війна була страшною. Зло не приписувалося лише в’єтнамській стороні – наприклад, не заперечувалася масова різанина в Сонгмі, де військові вбили двісті мирних жителів.

Але завдяки "Мисливцю на оленів", російська рулетка, в яку за припущенням грали американські бранці, утримувані в бамбукових клітках, стала правдою, в яку повірив світ.

З "Волинню" так само. Сцена освячення сокир в грекокатолицькій церкві – це легенда, вигадка, а в найкращому випадку – історична помилка. Немає жодного прямого свідчення про таку подію, адже на Волині не було грекокатолицьких храмів.

Освячення сокир у Смажовського – як російська рулетка в Чіміно – це символ, який западе у свідомість глядача (якщо ще не сидить там) як беззаперечний факт.

"Волинь" не епатує ані кров’ю (хоча це й кривавий фільм) ані злочинами (хоч про злочини й іде мова). В ньому багато вмонтованих запобіжників (щоб не отримати слави антиукраїнського). Однією з перших показується сцена жорстокого вбивства поляками змішаної польсько-української родини. Зброя - сокири і вили (які однак ніхто не освячував – католицький ксьондз лише закликає до самооборони).

Це чиста помста – жахлива, але одинична – вона відбувається наче паралельно з основною розповіддю і є до болю нездатною протистояти навалі нелюдських діянь сп’янілого від сили й бажання реваншу українського тлуму.

На Волині – як можна уявити собі після фільму Смажовського – загинуло 60 тисяч поляків. Але українських жертв було кільканадцять тисяч. Кільканадцять тисяч - це чимале містечко – такий собі Піш, Ланьцут або Леба, помножені на чотири.

І двічі повторений фрагмент присяги УПА: "Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації" - восьмий пункт Декалогу націоналіста.

Згадаймо -  саме такою була позиція Конрада Валленрода – позитивного героя поеми Адама Міцкевича. Та в даному випадку, комплект був би повним, якщо б сюди додати ще й так звану "Присягу УПА" - фальшивку, яка гуляє в інтернеті: "Не вагатимусь здійснити найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро справи.. Обіцяю придушити в собі сумління і жаль, щоб бути здатним до вбивств, тортур, ґвалтування і знущання з усього, що живе і не говорить українською. Обіцяю красти, підпалювати і спустошувати, щоб від моїх ворогів не лишилося і сліду існування. Обіцяю брехати і кидати тінь на моїх ворогів, щоб світ визнав мою правоту а мене самого - героєм. Обіцяю схилятися перед кожним, хто сильніший за мене, заради жалюгідного збереження існування моєї нації і нищити все, що слабше за мене, задля брутального продовження існування моєї нації…"

"Не забуваймо, що волиняків вбито двічі, перший - сокирами, другий – мовчанням. Смажовський повернув їм гідність", - пише портал wPolityce.

"Волинь" розпочинається епіграфом в пам'ять про кресов'ян, який розповідає, що вони загинули два рази: спочатку від сокир сусідів, а потім від безпам'ятства - мовчання щодо їх страждань. 

"У того, хто візьме "Волинь" близько до серця, навіть, якщо прийде на фільм передусім з патріотичних почуттів, щоб заповнити одну з найбільших білих плям в нашій історіографії, відкриються очі на усі види замовчуваного зла", - це - "Gazeta Wyborcza".

"Войцех Смажовський описує різанину, яку деякі поляки і українці намагаються виштовхати з пам’яті заради поєднання", - так пише "Rzeczpospolita".

Важко знайти більшу неправду.

Книжки на тему Волині нараховують десятки, якщо не сотні томів. Існують окремі  видавництва, які публікують в основному назви про "польську мартирологію на Сході". Самих тільки позицій, в яких "Волинь" в назві сполучена зі словами "геноцид", "злочин", "різанина" - щонайменше кільканадцять. Книжки про Волинь отримували літературні нагороди. 

Одна з консультанток фільму, Єва Сємашко, написала "Український терор і злочини проти людяності, здійснені ОУН-УПА щодо польського народу на Волині в 1939-1945 рр" (Варшава, 1998), двотомний, відзначений Нагородою ім. Юзефа Мацкевича, "Геноцид, здійсенений українськими націоналістами проти польського населення Волині  1939-1945" (Варшава, 2000) або "Волинь наших предків. Слідами життя – час загибелі. Альбом до 60-ї річниці геноциду, здійсненого українськими націоналістами ОУН-УПА проти польського населення Волині" (Варшава, 2008).

Сємашко саме за свої волинські публікації отримала нагороду "Хранитель національної пам’яті", створену першим президентом польського Інституту Національної Пам’яті проф. Леоном Кєресом. Тобто, той, хто хотів, міг читати про Волинь останні щонайменше 18 років.

Формулювання "польська мартирологія" ("польське мучеництво" - пер.) тут незамінне. Доступні протягом десятиліть (так, так!) деякі книжки про Волинь ретельно описують історичні події, але є й такі, які брехливо рахують польські жертви у сотнях тисяч і палають від описів українських звірств. На жаль, саме ці другі продаються найкраще.  

На польському ринку преси немає газети, яка б не бралася за Волинь. Велика волинська дискусія – кількадесят томів різних авторів – відбулася в "Виборчій" вже в 1995-му. Та й пізніше текстів на цю тему було більше, ніж достатньо. Тож принаймні "Виборча" сьогодні могла б не писати про Волинь, як про білу пляму. Бо це ані біла, ані пляма.

"Волинь" - це фільм про польську самотність, - написала "Виборча". Дійсно – Польща і поляки під час Другої Світової Війни і на Волині були самотніми. Але до самотності українців – під час війни, на Волині, при Совку, та й зараз – цій Польщі немає справи.

Дружній нам український письменник Юрій Андрухович любить повторювати, що коли поляки скаржаться, в наскільки великій дупі вони опинилися (в війну, сьогодні, будь-коли), йому здається, що в порівнянні з українцями ми не маємо поняття, що таке взагалі є дупа. На щастя для поляків, це правда.

Войцех Смажовський відчуває потребу роз’яснення "Волині". Він повторює в інтерв’ю, що його фільм не є "антиукраїнським", а роботу над ним він розпочав в іншій політичній ситуації – до Майдану і російською агресією в Криму та на Донбасі. "Нам потрібні добрі відносини з українцями, а українцям – з нами. Коли мине час, цей фільм працюватиме на очищення цих стосунків", - пояснює він.

І ще: "В кожній країні завжди знайдеться група, зацікавлена в провокаціях. Вони потребують претексту і завжди знаходять його, незалежно від того, це фільм, ювілей чи матч. Цей фільм скерований проти крайнього націоналізму. Він зроблений з великою вірою в людину. Я вірю в глядача і вірю, що людей, які захочуть використати цей фільм проти його меседжу, буде менше, або не буде зовсім".

Я вірю в добрі наміри Смажовського охоче і без іронії, попри те, що в глядача я вірю дещо менше. От тільки в голові крутиться вираз: "Не можна досягнути примирення, ховаючи правду під килим".

Хай "Волинь" - це правдивий фільм, але хто тоді хоче приховати правду? Український президент ставав на коліна перед пам’ятником польських жертв волинської різанини напевно не з метою її приховування.

Коли Смажовський проанонсував, що зніме "Волинь" - усі сполотніли від страху. Одні були переконані, що як в "Весіллі" чи "Домі злим" він візьметься за "поляцтво", зображуване ним у мало приємний спосіб. Інші – що у своєму стилі він зніме надзвичайно жорстокий фільм, який неможливо буде дивитися.

Ще інші боялися, що фільм "прислужиться злій справі, розкриє злочини з поганими намірами проти когось – зашкодить крихким польсько-українським стосункам, підтримає польський націоналізм або пункт бачення Росії".

Тим часом Смажовський зробив фільм помірковано, як на себе, кривавим, з прекрасними зйомками, чудовою музикою, до того ж – архипольський (так само, як "Мисливець на оленів" - це до болю американський фільм), бо містить історично-ідеологічні кліше, які – можливо – з його допомогою невдовзі перетворяться на беззаперечну правду, "бо в кіно показували".

"Для української сторони фільм, який правдиво відображав би історію, мав би бути чимсь на зразок "Джанго" Квентіна Тарантіно, де упівці – це невільники, що беруться до помсти", - сказав без злих намірів проф.Гжегож Мотика, який займається волинським конфліктом і є одним з консультантів фільму.

Якщо ми так будемо розмовляти – "пани проти невільників" – ми не домовимося ніколи.

Коли в серпні Сейм Речі Посполитої прийняв волинську резолюцію, яка ставить під загрозу польсько-українську дружбу і містить категоричні твердження про "волинський геноцид", її зміст був настільки ж архипольським, як і фільм Смажовського: ми можемо розмовляти, але на наших умовах.

За неї голосували і ті депутати, які охоче посилаються на політичну спадщину Єжи Гедройця. Не було жодного відважного, хто був би проти, хоча більшість знає - діалог не може бути розмовою панів з невільниками.

Гедройць – поляк, яких мало - ніколи не був архипольським. Та у наші часи, як пишуть деякі заголовки в пресі, спадщина Гедройця – це лише небезпечна, помилкова фантазія…

Джерело: Павел Смоленський, "Газета Виборча", 1.10.2016

Переклад: Марія Гурська