МВФ не потрібна Україна. Чому ми повинні слухати кредиторів

Міжнародний валютний фонд. МВФ. Ми чуємо цю назву і цю абревіатуру дуже часто. Вона лунає з екранів телевізорів, кидається в очі зі шпальт газет, звучить рефреном у радіоновинах. Здається, в Україні саме "МВФ" стає найпопулярнішим словом із трьох літер, впевнено відсуваючи на задній план конкурентів.

Та й для більшості наших громадян "МВФ" звучить як лайка, адже:

МВФ вимагає підняти тарифи

МВФ вимагає збільшити пенсійний вік

МВФ проти підняття заробітних плат бюджетникам…

Виступи посадових осіб так само схожі на спробу перемогти жорсткого супротивника:

Ми домовилися з МВФ, що не підніматимемо пенсійний вік

Ми переконали МВФ, що зараз ця реформа неможлива

Петро Порошенко зателефонував Крістін Лагард, щоб пояснити…

Але давайте розберемося, що таке насправді Міжнародний валютний фонд і чому його робочу місію так часто можна побачити у нас в Україні. Для цього відкотимо колесо історії назад до середини минулого століття, коли народжувався МВФ.

Друга світова війна ще тривала, але вже тоді світлі голови думали над майбутньою світобудовою, яка по можливості мала б запобігти повторенню тих страхіть. Економічне підґрунтя часто стає тим спусковим гачком, через який руйнується злагода між людьми, родинами, країнами й цілими народами, тож надважливо було уявити майбутню світову фінансову систему.

На Бреттон-Вудській конференції в липні 1944 року з’явилася хартія МВФ, основну роль у формування якої внесли видатний британський економіст Джон Мейнард Кейнс (його ім’ям названо великий напрямок економічної думки – так зване "кейнсіанство") і високопоставлений співробітник Міністерства фінансів США Гаррі Декстер Уайт. Згодом наприкінці 1945 року було підписано остаточну угоду, що й стало офіційним народженням організації.

Ідеї Джона Мейнарда Кейнса полягали в тому, що колись світовій фінансовій системі знадобиться своєрідний "банк банків" із спеціальною валютою «банкор», завдяки якій здійснюватимуться міжнародні розрахунки.

"Спадкоємцем" цієї ідеї є нинішня розрахункова одиниця SDR (Спеціальні права запозичення) Міжнародного валютного фонду, що фактично прив’язана до кошика валют. Але оскільки ані банкорів, ані SDR-ів ви у своєму гаманці не знайдете, а розрахунки ними так само не здійснюєте, то очевидно, що так далеко ідея не пішла, тому міжнародні розрахунки на сьогодні переважно відбуваються у знайомих нам доларах та євро (близько 90% всіх міжнародних розрахунків), набирає ваги частка китайського юаня.

Які ключові цілі має МВФ? Спробуємо пояснити на прикладі

Україна закуповує ті товари, роботи й послуги, які не виробляються в нас або виробляються в недостатній кількості. Це нафта, газ, побутова техніка, автомобілі, багато іншого. Щоб купити все це, українські контрагенти мають для розрахунків придбати вищезгадані долари чи євро.

Натомість ми так само продаємо наші товари й послуги – чорні метали, продукцію хімічної промисловості, сільгосппродукцію, послуги IT-аутсорсерів, інше. За ті ж такі долари чи євро. Відповідно цю виручку наші експортери продають. Крім того, існують й інші потоки валюти – передають заробітчани, хтось навпаки забирає гроші та їде з країни, хтось продає долари в кіоску і багато інших подібних валютних операцій.

Загалом із купівлі  й продажу валюти складається платіжний баланс. Якщо він негативний, варто чекати девальвації валюти, про яку так добре знають українці. Аби не допустити надто стрімкої девальвації, центральний банк (в нашому випадку – Національний банк України) продає валюту з своїх резервів (золото-валютних).

А що як він має надто мало резервів? Тоді – пряма дорога до свого роду кредитора останньої надії, яким виступає МВФ. Але, як і будь-який кредитор МВФ просто так гроші не дасть, а змусить проводити певні реформи, які, на його думку, дозволять розраховувати на одужання економіки й повернути надані кредити.

Сьогоднішні методи Фонду дійсно не надто схожі на бачення його батька-засновника Кейнса. Нинішній МВФ виступає проти популізму, проти дефіциту бюджету, за свободу ринків, за лібералізацію ринку капіталів, за прозорі державні фінанси.

Інколи набір рекомендацій МВФ діє, інколи не спрацьовує, що породжує палку дискусію серед прихильників різних економічних течій.

Треба правильно розуміти – це не МВФ першим іде до нас, а саме ми до нього. Уявіть собі, що хтось прийшов до вам попросити грошей, а ви кажете "я дам, якщо…". Це право кредитора ставити вимоги, і це право боржника – погоджуватися на них чи ні.

В Україні МВФ часто виступає драйвером реформ, хоча в інших країнах він подекуди навпаки утримує уряди від надто різких кроків. Тому сьогодні ми стукаємо в ці двері, бо золотовалютні резерви нашого НБУ надто малі, аби контролювати курс гривні, для інвесторів та урядів інших країн співпраця з МВФ є лакмусовим папірцем того, що співпрацювати з Україною ще можна.

МВФ не фінансує наших вчителів, лікарів чи наше військо, він лише вимагає приводити видатки бюджету у відповідність до доходів. Кошти, що їх надає МВФ, поповнюють валютні резерви НБУ, що дозволяє бачити в обмінниках курс 26 гривень за долар, а не, наприклад, 30 чи 35, сподіватися, що надалі він не надто відхилиться від нинішньої позначки.

В країнах, де починалися радикальні економічні реформи, МВФ часто виступав в якості такої необхідної деталі автомобілю як гальмо, змушуючи автомобіль реформ плавно входити в небезпечні повороти. В Україні ж він навпаки зазвичай виступає тим, хто штовхає цей автомобіль ззаду, аби він хоч якось їхав.

Тож МВФ нічого не вимагає, можна хоч завтра сказати "Дякуємо, ми самі". Скоріше, МВФ задає правильні неприємні питання:

- що робити завтра з бюджетом країни, де частка людей похилого віку невпинно збільшується;

- хто насправді платить за низькі тарифи;

- чи може Україна бути соціально орієнтованою країною за нинішнього рівня економічного розвитку;

- чи є власником той, хто не може продати свій пай землі, та яка цінність такої власності;

- чи достатньо робиться для того, аби корупція перестала бути синонімом назви країни та звично-побутовим явищем.

МВФ не потрібна Україна, він працює з нами, бо ми є де факто, тож насправді відповіді на неприємні питання треба давати самим, не очікуючи підказок від чиновників МВФ.

Відповіді ці в принципі не можуть бути популярними, легкими і приємними. Шкода тільки, що голоси популістів звучать завжди солодко, обіцяючи, що шлях системних перетворень країни може бути пройдений без жертв.

Олексій Геращенко, автор книги "Економіка XXІ"