Василь Шкляр: Хохли й малороси сторіччями пристосовувалися до мови імперії

Письменник та політичний діяч Василь Шкляр, романи якого завжди стають бестселерами, широко відомий в Україні та за її межами. Його твори перекладені англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською та іншими мовами. Тож особливо представляти його не потрібно.

В інтерв'ю сайту Еспресо.TV Василь Шкляр розповів про радянські міфи, що заважають розвиватись Україні, та боротьбу росіян з українською мовою.

Зараз література українською мовою та українська музика поступово стають популярнішими. Ви бачите в цьому позитивні тенденції чи поки що цього замало?

Справді, останнім часом серед читачів відбулися позитивні зрушення. Багато хто вже соромиться розгортати в метро дешеві книжечки Донцової чи Марініної. Люди тягнуться до свого. 

Наклади українських книжок зростають, незважаючи на відсутність сприятливого клімату у видавничій царині. Українська музика теж лунає частіше, але, на жаль, не з екранів провідних телеканалів.

Хіба ж це не катастрофа, що на українську пісню встановлюють квоти, фактично узаконюють обмеження, продовжуючи традицію імперських заборон. Такими "законами" спритно користується відступницька телевізія та всі ті радіостанції, що міцно застрягли в тенетах совкового балагану. Їхнє гасло "Єдина країна – единая страна" перефразоване з радянського "єдіний совєтскій народ". 

Не варто казати, що все це походить від дешевих смаків, культурної невибагливості чи проросійської інерції. Ні, за лаштунками цих явищ стоїть велика політика з бездонним грошовим мішком неукраїнського походження. Ця політика цинічна, нахабна, нахраписта. Ми за чверть сторіччя тільки підійшли до декомунізації України, а вони деукраїнізували Крим за тиждень.

Наша ж влада у своїй переважній більшості або ворожа, або в кращому разі байдужа до української справи. Тому ми ніколи не мали цілеспрямованої україноцентричної політики в гуманітарній сфері. Це, між іншим, стало й однією з причин нинішньої війни. 

Попри те що більшість українців вважають українську мову своєю рідною, двомовність досі побутує в нашому суспільстві. Чи є в цьому небезпека для держави в цілому?

Так, це одне з ментальних непорозумінь українців, яке дає право сусідам називати Україну недодержавою. Мільйони наших громадян пишуть в анкетах, що їхня рідна мова українська, а розмовляють російською. І їх не опритомнила навіть війна з московським загарбником.

Хохли й малороси упродовж сторіч пристосовувалися до мови імперії. Вони призвичаювалися до неї не тому, що любили цю мову, а через те, що без неї не можна було обійтися, якщо ти хотів робити кар’єру.

Звичка – другий характер, казали древні, і ця звичка в’їлася багатьом хохлам в печінки. Їм здавалося, що російська мова вища за їхню, що вона дає право на приналежність до вищої культури, до привілейованої касти. Українська класична література, до речі, всмак покепкувала над такими перевертнями.

За часів незалежності цих людей можна було привести до тями простим цивілізованим шляхом. Зробити так, щоб без державної мови притомний громадянин не міг обійтися. Якщо хочеш здобути освіту, якщо хочеш робити ту ж таки кар’єру – знай державну мову.

Тут немає нічого нав’язливого, нічого насильницького, бо це норма для всіх демократичних країн, де мова є фактором національної консолідації. Інакше навіщо тоді взагалі державна мова?

Але Україна під зовнішніми впливами та політиканською істерією п’ятої колони цивілізованим шляхом не пішла. Хоча суспільство до того було готове, про що свідчить і визнання більшістю громадян своєї приналежності до українства і його найбільшої цінності. 

А навіщо тратити сили? Люди побачили, що можна обіймати найвищі державні посади, не знаючи мови, що можна здобувати освіту без неї. Ще й сьогодні в Міносвіти точиться дискусія, чи залишити в силі фактично закон Колісніченка-Ківалова, чи зробити обов’язковим навчання державною мовою.

Певні зрушення у свідомості малоросів відбувалися під час останніх двох революцій, та потім знов усе пригасало. На вищих щаблях влади люди побачили не повстанських провідників, а російськомовних чиновників, знахабнілих іноземців, котрі кричали в обличчя українським патріотам, що вони "нє пазволят" розгул українського націоналізму.

Чи є в цій двомовності небезпека для держави? Звісно, що є. Як би там не характеризували "рускій мір" з погляду путінської політики, що б не говорили політологи про цивілізаційний розлом, але основою цього "міра" є російська мова.

Московський загарбник прийшов визволяти "своїх", і більшість обивателів на окупованих територіях справді виявилася їхньою. Я б не перебільшував тут вплив російської пропаганди, зомбування через засоби масової інформації, хоч це, звичайно, відіграло неабияку роль. Але ж радянська пропаганда ще більше опрацьовувала мізки українців, і що з того вийшло? Тому культивована двомовність завжди нестиме загрози для української держави. 

Українські телеканали через заборону російського контенту вимушені нарешті знімати свої серіали. Утім, ці фільми декому можуть лише здаватися українськими, а насправді їх знімають російською мовою, у них навіть простежуються антиукраїнські мотиви. Як тоді в Україні створити саме український телепростір?

Національний інформаційний простір твориться під опікою державних чинників та впливом громадськості. Мова не про цензурний тиск, брутальне втручання в політику телеканалів, а про законодавче сприяння інформаційному клімату.

А як це робиться в нас, ми добре бачили на прикладі голосування парламенту щодо заборони нашестя російських гастролерів. Це був лакмусовий папірець на духовне (чи бездуховне) зрощення наших обранців з "рускім міром". 

Що казати про відвертих провідників цього ворожого світу у Верховній Раді, якщо навіть колишні відомі журналісти грудьми стали на захист російської попси. Бо там, бачте, є Макаревич, Шевчук, яким небезпечно заявляти про те, що вони не схвалюють політику Кремля. 

Але, думаю, справа тут не в Макаревичі. Річ у тих настроях, що панують у головах, і тих, хто начебто взявся знімати українські серіали. Мова тут, за окремими винятками, звичайно, російська (страна-то единая!), трапляється для екзотики й один хохол, який часто з’являвся ще в радянських фільмах (або зрадник, або дурник), а якщо кіно про сучасну війну, то важко розібрати, де там наш, де сепар. У кожного своя правда. 

Ваш роман "Чорний Ворон" хочуть екранізувати. Ви берете участь у створенні сценарію?

Ні, я сценарій не пишу. Та й не зміг би різати себе по живому. Вичитаю остаточний варіант. Не думаю, що мені вдасться кардинально втручатися в творчий процес. Автором фільму є насамперед режисер, а не письменник і не сценарист. 

Війна досі, на жаль, залишається актуальною темою. Ви вірите, що в майбутньому можливе співіснування Донбасу та іншої частини України? Якщо уявити, що завтра закінчиться війна і анексований Крим повернеться, а окуповані території Донеччини та Луганщини будуть звільнені, то яким ви бачите спільне життя з ними?

Дуже складне запитання. Мені важко про це говорити. Гіпотетично таке могло б бути після справедливих покарань винуватців, убивць, запроданців. Але в українських реаліях, коли навіть тут, у Києві, вбивці легко вислизають із рук правосуддя, це видається примарним.

Я все-таки бачу стіну між тими територіями і великою Україною. Про це не мають права говорити політики, президент, як гарант територіальної цілісності держави. І штука в тому, що така позиція найбільше влаштовує і Путіна. Йому не потрібна стіна, яка нівелює фактор постійної дестабілізації в Україні. І він зробить усе для того, аби Донбас формально залишався у складі нашої держави. Але коли я кажу про стіну, то не бачу її вічною.

Міцна, заможна Україна в майбутньому зможе приєднати втрачені території, але вже на своїх твердих умовах. Не під диктовку загарбника. Історія дає нам яскраві приклади падіння таких стін. 

Як ви вважаєте, чи є сенс називати Крим "тимчасово окупованим" та наголошувати на приналежності цієї території Україні, якщо держава не може там контролювати ні дотримання елементарних прав людини, ні захищати своїх громадян, закони України там не діють?

Знову йдеться про штампи політичної риторики, від якої не можна відходити високим політикам. Крим Україна втратила. Хтось каже тимчасово, хтось каже назавжди.

Щодо вашого запитання, то правда у тому, що переважна більшість мешканців Криму не потребують ні захисту з боку України, ні її законів. Тим більше, що заздрити нам поки що немає підстав.

Кримчани щасливі, що живуть і помирають у Росії, вони любили і люблять цю країну. Людина – істота примхлива. Один мій знайомий мер відомого міста запропонував мешканцям незавидної вулички назвати їхню вулицю іменем українського героя, якого більшість тутешніх людей ще не сприймають як героя. 

Е ні, вперлися люди, ми хочемо, щоб наша вулиця називалася Щаслива. Добре, відповів міський голова, хай буде ваша вулиця Щаслива. І самі будьте щасливі, додав собі подумки, але асфальт покладемо в першу чергу на тій вулиці, яка носитиме ім’я героя. То я скажу так і про кримчан: хай поки що будуть щасливі, а там воно покаже.

З приводу фільму "Волинь". Зрозуміло, що боротися з антиукраїнською пропагандою в Польщі складно. А що робити з цим в Україні? Як розвінчувати радянські міфи про бандерівців?

Знову мусимо говорити про гуманітарну політику, про освіту. Є така книжка "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського про повстанський спротив комуно-московській владі на теренах центральної України у 1919-20 роках. На цій книжці виховалося ціле покоління вояків УПА. Якби її вивчали в наших школах з перших років незалежності, то вже завдяки цій одній книжці сьогодні Україна була б інакша.

Ми вже говорили про те, що дивляться наші люди по телевізору замість кінофільмів про своїх героїв, про драматичні події нашої історії. Хтось скаже, що не це головне. А я скажу, що один фільм "Хоробре серце" так збурив Шотландію, що вплинув під час виборів на політичний спектр її парламенту. 

Справді, нині в українського читача з’являється дедалі більше зацікавленості до своєї історії, до історичної літератури. Як ви гадаєте, це означає, що в Україні твориться нова нація, яку вже не задовольняють байки російської пропаганди?

Треба сподіватися, що саме так. Найбільший читацький попит сьогодні мають історичні романи. І тут є природне пояснення.

Українці ніколи не знали своєї справжньої історії, яку їм переписували московити ще з часів Катерини. Вони називали наших героїв бандитами, а зі своїх бандитів ліпили для нас героїв. Багато хто лише сьогодні дізнається правду, хоча й донині шкільні підручники засмічені радянськими перекрученнями. 

Та є в української нації найбільший герой, який зазнав найжорстокіших нападів і якого росіяни намагалися знищити в першу чергу, бо знали, що з ним ми нездоланні. Це – наша мова. 

У час великих повстань українців проти московської влади у 20-х роках минулого сторіччя відомий воєначальник Червоної Армії Михаїл Фрунзе сказав, що росіяни не здолають українців доти, поки не вирвуть у них наймогутнішу зброю – їхню мову. Не вдалося. Не вирвали. 

А якби так сталося, ми б згинули. Тому вони й досі не зреклися цієї мети. Тому війна точиться не лише на сході, а в кожній нашій оселі – на екрані телевізора, у свідомості кожного з нас.