Режисер Євген Худзик: Ми прагнемо напругу між богослов’ям і мистецтвом перетворити в гармонію

Сьогодні говоритимемо про театр. Театр незвичний – учнівський, шкільний. Хоча він зовсім не шкільний.

Наші сьогоднішні гості – Ольга Рибарук і Євген Худзик. 

Олю, ну вас я давно знаю, оскільки буваю в Криворівні, де ви народилися, де ваш батько служить священиком, де ви живете в будинку, завішаному купою меморіальних дошок – Івана Франка, Лесі Українки і багатьох інших славетних людей. Це тому ви вирішили зайнятися акторською майстерністю?

О.Р. Ні, я думаю, що меморіальні дошки тут зовсім ні до чого. Жодна з них на мою голову не впала.

А що ж впало на вашу голову? Я так зрозумів, що пан Євген?

О.Р. Ні. Я ще якось в дитинстві зрозуміла, що театр мені близький. Ще в школі я багато працювала для цього. Потім був доволі жорстокий відплив, але потім я опинилася у Львові, де театральне, мистецьке середовище дуже на мене вплинуло.

Я зрозуміла, що під час навчання в Українському католицькому університеті (УКУ), де нам, волонтерам пропонували вести якусь свою місію, з’явився шанс. І я сказала, що буду займатися театром. Я не знала, що буду робити, просто знала, що буду займатися театром. А потім вже сказали, що є Євген, який колись вже починав театр. І це дуже гарна нагода продовжити знову.

Але все ж таки. Ті місця, звідки ви, там теж був гуцульський театр, який Гнат Хоткевич створював, з яким Курбас ставив вистави. Навіть у багатьох довідниках написано, що такі видатні росіяни як Ольга Кніппер-Чехова і Немирович-Данченко теж туди приїжджали. Це якось це вплинуло на ваше захоплення, може на рівні підсвідомості?

О.Р. Насправді я дуже скептично ставилася до театру гуцулів, і не могла зрозуміти, що Гнат Хоткевич міг з ними робити, оскільки я гуцулка і трохи знаю наших людей. Так, гуцули – актори, навіть між собою, не на сцені, вони ще ті актори. Але те, що Хоткевич робив у нас, зовсім на мене не мало впливу. Я до цього ставилася дуже скептично.

Що зараз робить театр в УКУ? Як на мене, в цьому навіть є певний конфлікт, якщо брати католицизм. Ну ще вертеп є до певної міри театром з релігійними мотивами, але в усьому іншому лицедійство і релігія – абсолютно протилежні речі.

Я пам’ятаю, моя мама розповідала, що коли вона ще вчилась у школі, вона ходила в театральну студію в будинку піонерів на Личаківській, якою керував зовсім молодий Роман Віктюк, і бабця їй казала: ти не маєш туди ходити, бо порядна галицька дівчина має сидіти вдома і вишивати, а не туди ходити.

Так от театр і Католицький університет – що їх поєднує?

Є.Х. Як ми зауважили, наш театр називається Шкільний театр УКУ «На Симонових стовпах». І саме слово «шкільний» містить для мене два аспекти. Перший – що це все є таки школа. Тобто ми пробуємо і відпрацьовуємо якісь методики.

Другий – Шкільний театр як певний жанр. Це театр, який виник в Україні одним із перших. Це був цілий жанр з часів Сковороди. Це єзуїтські школи. У цьому богословському університетському середовищі вважали за необхідне мати театри, для яких писали викладачі, перекладали західні п’єси, грали вертепи, діалоги. Це була ціла лабораторія, яка пізніше була загублена.

І це, може, саме традиція української церкви, тому що в російській церкві, і навіть, я думаю, в римо-католицизмі інша все ж таки традиція.

Є.Х. Це західна традиція, яка прийшла від єзуїтів. Потім вже це було у братських школах. От ви запитували про конфлікт. Як мені здається, існує напруга, яку ми прагнемо переводити в гармонію – між богослов’ям, наукою і мистецтвом. І коли ці три сфери поєднуються на театрі – відбувається диво.

Мій намір – розробляти цю територію, де можуть поєднуватися ці сфери. І це можливо саме на базі УКУ, де є і наукове середовище, і богословське, і, я сподіваюся, створюється мистецьке.

Олю, от ви трошки молодші за Євгена і, я так зрозумів, така собі гуцулка-нігілістка. Ви згодні з Євгеном, що богослов’я і театр поєднуються в тому, що ви робите? Чи ви просто робите хороший театр там, де вчитеся?

О.Р. Звісно воно поєднується через ті тексти, які ми беремо. Навіть зараз у нас текст Григорія Сковороди – і філософський, і богословський, і з мораллю. І я думаю, що в УКУ саме й має бути такий театр, який говоритиме про людські цінності життя, про те, як жити угодно Богові і не відчувати при цьому тягар за собою.

Сковорода – це зрозуміло. А у вас ще є вистава за творами Богдана Ігоря Антонича. Це випадковість, чи збіг, як і чому ви зупинилися саме на Антоничі? Чому саме він?

Є.Х. Ну, я благословляю такі випадковості. Є певна історія. Колись я дивився виставу в театрі Леся Курбаса «Молитва до зір» за поезією Антонича. Я був вражений розмовою митця про Бога – наскільки це було глибоко і вишукано. Це мене вразило, і я хотів вже на базі нашого театру дати життя цим унікальним поезіям, які так мало знають. Крім того, це великий вчитель, а мені подобається брати авторів, які вміють вчити.

Чому він вас навчив? Який найбільший урок Антонича?

Є.Х. Його розмова з Богом була чиста і нефальшива.

Олю, ви теж читали Антонича. Це людина, яка трагічно загинула в молоді роки, але ж це не сучасний поет. Для вас Антонич несе дух своєї епохи, чи він для вас сучасний?

О.Р. Полюбила я Антонича, напевно, після нашої першої вистави. Спочатку навіть важко було з тими віршами, які ми брали. Євген – прекрасний режисер, але ті вірші заскладні. А ми хочем грати про любов, про щастя. А для мене Антонич… дитина священика, що для мене дуже близько, і я спочатку саме через це його сприймала. Але вибір Антонича для вистави був саме Євгена.

Але ж у Криворівні ви сказали, що хочете читати саме Антонича. Отже вам хотілося показати цю виставу?

О.Р. Звичайно. Але це було вже коли той матеріал, який ти взяв, він увійшов у тебе. Була наша воля на те, які брати вірші. Євген сказав: виберіть вірші і будемо працювати.

То він вам став ближчий, чи ви й зараз хочете про любов, про сучасне життя.

О.Р. Я в тих віршах знайшла істину, життєву правду. Там вірші і про надію, і про любов.

То прочитайте якийсь шматочок з найулюбенішого.

О.Р. Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
прощається з сестрою, що у зореколі їй
не сяяти
      вже більш.
      Так ніч
блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Це мій улюблений вірш.

Він сучасний. Тобто, таке саме можна було б написати і зараз, правда? І з точки зору лексики, і з точки зору відчуттів, подій. Ви це не відчуваєте як написане давно?

О.Р. Ні.

А чого це ваш улюблений вірш?

О.Р. Бо там про любов, і про те, що «мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання». Тобто, що прекрасні герої нашого часу, в них ті зорі вже в кишенях, і можна не очікувати, що він буде летіти кудись за ними.

Це, мабуть, у вас був якийсь важкий період у житті, що ви так песимістично сприйняли Антонича. А у нього ж були такі часи, бо мав непросте життя.

О.Р. Ні. Можливо, я в цьому вірші не сприйняла Антонича, а сприйняла реальність, яка мене торкає в мої 20 років.

Дякую, Олю. Євгене, а ви ж і в театрі Курбаса працювали, і в театрі Лесі Українки ставили вистави. Є якась різниця в роботі з професійними акторами і в роботі в Шкільному театрі? Чому ви цим займаєтесь, і в чому ця різниця для вас?

Є.Х. Я і зараз працюю в театрі Леся Курбаса режисером. Звісно, різниця є. Мені подобається оцей момент експерименту, який є в роботі з молодими студійцями. Вони відкритіші, довірливіші, готові розкриватися.

Особливо приваблює бачити як вони ростуть, що це їм дає. Це найважливіший момент. І ще мене дуже тішить, що це люди, які здобувають іншу освіту, пробують досвід інших спеціальностей переносити на цю територію.

Ну ви теж пробували. Наскільки я знаю, у вас три освіти. Перша була економічна, потім театральна. А чого це вас так перенесло – від економіки до театру?

Є.Х. Я якось не готовий раціонально на це відповісти. Були певні обставини – і часові, і люди, яких я зустрічав. І це якось спонукало. І я потрапив у театр Леся Курбаса, де мене захопили певні процеси, які там відбувалися. І я зрозумів, що мені хотілося б цього досвіду набути. У кінці 90-х був такий час, коли хотілося знайти своє місце і в певному сенсі зберегти себе. І я знайшов себе там.

Олю, в інших виставах ви теж зайняті?

О.Р. У Сковороді.

От Сковороду ви теж зрозуміли після цієї вистави? Чи ви і раніше його знали, читали, цікавилися?

О.Р. Ні. У мене така історія кумедна: я в школі плутала Гоголя зі Сковородою. Для мене це була одна і та ж сама людина в різних інтерпретаціях.

Я розумію, вони нібито і схожі, бо обидвоє приблизно в одних регіонах України народились і жили, але ж писали зовсім різні речі.

О.Р. Хай мені пробачить моя улюблена вчителька української мови і літератури, але так склалося. Я їх плутала. Для мене ключовим було, коли я у друзів питала: хто написав «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»? вони мені казали, і тоді я вже казала хто написав оте, що ми зараз читаємо.

А зараз я побачила глибину тих текстів, які ми взяли в «Убогому жайворонку». І коли мої друзі, які не в театрі, кажуть: ой, та шо ви там таке робите, нащо, чого, воно так важко. А ти вже котрий місяць з тими текстами працюєш і проговорюєш, то розумієш, які вони близькі до життя.

Що там таке практичне до життя? Розкажіть глядачам нашим.

О.Р. Там про те, що все від серця залежить, що корінь усякої справи – у серці людини. Якщо ти до того корня доберешся, зумієш його добути, побачити істину і правду, побачити наслідки – тоді ти ідентифікуєш правду, добре воно чи зле. Тільки людське серце робить погоду.

А може Сковорода помилявся? Він так писав, але хто сказав, що це так і є?

О.Р. Думаю, що Сковорода не помилявся, бо я вже пробувала на власному житті долізти до кореня. І на мою думку він не помилявся. Зрештою, ми довіряємо Євгенові як режисеру.

Євгене, а ви обирали Сковороду саме для Шкільного театру, чи ви б могли його обрати і для постановки в якомусь іншому театрі? І чому саме Сковороду ви обрали?

Є.Х. Напевно, що мені було б цікаво з цим автором працювати в різних театрах. Просто у мене була така думка, що в богословському середовищі є більш адекватний і вдячний ґрунт. Хоча насправді все залежить від людей, які відкриваються на це. Це і сучасний, і глибокий, і важливий автор, якого, на жаль хрестоматія ховає під тим пилом хрестоматійним. Він непростий на відкриття, але він щедрий для тих, хто пробує це робити.

Ну от ваш Шкільний театр. Він може професіоналізуватися, чи ви закінчите своє навчання в УКУ і підете далі, а до театру прийдуть нові студенти, а ви будете шукати для себе професійні театри? Як ви бачите розвиток цього театру?

Є.Х. Я б дуже хотів його зростання і його стабільності. Я вже робив у католицькому університеті кілька проектів, але недолік був у тому, що дуже великий енергозатратний процес і все ж таки проектний характер – закінчився і наче немає продовження.

Минулого року ми спробували зробити певну плинність, коли були щотижневі тренінги. Тобто зробити базу для того, щоб створився цей Шкільний театр, і він мав би свою історію. І я дуже сподіваюсь, що він буде рости.

Можливо буде змінюватися, бо ж є плинність студентів – і це боляче, з одного боку, бо ж вкладаєш своє життя, але разом з тим я радий, бо ж вони беруть стільки, скільки вважають за важливе особисто для себе. І лишаються ті, хто хоче ще поглиблювати якісь речі. І оця якась певна свобода, вона дає добру атмосферу і добру дорогу. Ми йдемо з тими, хто хоче йти, а досвід пройденого показує, що відбувається розвиток. І я буду дуже старатися, щоб він продовжувався. Дасть Бог – стане і професійним.

Олю, от ви завершите навчання, і що буде далі? Намагатиметеся займатися театром?

О.Р. Наразі маю за мету займатися театром, акторством.

То це треба ще йти десь вчитися, чи ви збираєтеся одразу працювати?

О.Р. Я думаю, що для того, аби бути в контексті, володіти майстерністю і почуватися вільно, треба вчитися, шукати педагогів добрих і набиратися того.

Тож Євген підступну роль виконує: богословів колишніх витягає і направляє їх на іншу стезю.

О.Р. Я думаю, що Євген виконує роль того, хто показує людям чого вони істинно хочуть. Я зрозуміла, що дійсно мої дитячі, шкільні думки були правдиві. Можливо, треба було одразу, але все, що робиться, робиться на краще. І я вдячна УКУ, що там є театр, є Євген. Бо я більш ніж впевнена, що і без УКУ це б було, але невідомо, чи вже зараз я б мала можливість брати участь у виставах. Тож у моїх планах – професійне акторство, а там буде видно.

«Великий льох». Це вистава про що?

Є.Х. «Великий льох» – це вистава про справу людини. Про браму до того Раю, яка у кожного своя. Своя брама, своя справа, свій льох, який треба розкопати. І десь про ту дорогу – як її намацати, про сродну працю Сковородинівську, тут якийсь перегук Сковороди і Шевченка в цьому плані. Власне про те, що це нелегкий пошук – цієї праці, цієї дороги, цього льоху. І через цю виставу ми пробуємо знайти якісь інструменти і місце, де треба копати, де той Великий льох знаходиться.