Княжицький: У Раді дуже багато лобістів Росії, які не дозволяють ухвалити якісні закони

Сьогодні мій гість – Микола Княжицький. Голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

1. Микола Княжицький – один з корифеїв української журналістики періоду незалежної України. Кар’єру починав у 90-х роках спеціальним кореспондентом редакції інформації Держтелерадіо УРСР. Працював ведучим та кореспондентом Центрального телебачення України.

2. З 1994 по 1998 роки Микола Княжицький був президентом Міжнародного центру СТБ, очолював Державну компанію «Українське телебачення та радіомовлення» та Національну телекомпанію України. Деякий час був членом Нацради з питань телебачення та радіомовлення.

3. Засновник та натхненник кількох українських телеканалів. У 2008 році Княжицький з командою журналістів створив принципово новий для того часу проект – телеканал ТВі. У перші ж дні Революції Гідності в українському телепросторі з’явився новий мовник – телеканал «Еспресо».

4. У Верховну Раду Микола Княжицький балотувався тричі. 2012-го був обраний за списком Об’єднаної опозиції «Батьківщина». На позачергових парламентських виборах 2014 року став народним депутатом від «Народного фронту».

5. Микола Княжицький очолює Комітет ВР з питань духовності і культури. Він ініціатор і автор законопроектів про державну підтримку кінематографії України, а також щодо мови аудіовізуальних електронних засобів масової інформації. Неодноразово наголошував на необхідності обмеження використання медійної продукції держави-агресора російської Федерації.

Так усе ж таки, до літа ми дочекаємося набуття чинності Законом про використання української мови в телеефірі на 75%?

Я сподіваюся на це, хоча за моєю інформацією деякі політичні сили, зокрема Опозиційний блок поставив таку умову, що вони будуть підтримувати інші закони, якщо цей закон не ставитиметься на голосування. Але він уже пройшов слухання в Комітеті, і я сподіваюся, що нам удасться винести його в зал і проголосувати.

До нього з боку опозиційних сил є певні претензії, і я б хотіла їх нагадати зараз.

«Цей закон порушить права мільйонів громадян України, для яких російська мова є рідною. А також він порушить права інших носіїв регіональних мов, яких, крім російської, в Україні 17. Крім того, цей закон вносить розкол у суспільство, нагнітає і без того напружену ситуацію.

Ми сподіваємося, що депутати не ухвалять закон у другому читанні. Крім усього іншого, цей закон не сприяє розвитку українського телебачення. Навпаки, він завдасть серйозної шкоди. Неможливо створити в потрібному обсязі якісний контент українською мовою або в таких же обсягах зробити якісний дубляж – отже, погіршиться якість телепродукту українською мовою».

Це заява телеканалу «Інтер», і я думаю, що до вас, мабуть колеги з інших телеканалів, зверталися з подібними закидами.

Це дуже демократичний закон, який відповідає не лише європейській практиці, а й нашій практиці. Тому що у нас до 2006 року законодавство вимагало 100% української мови в ефірі, з 2006-го по 2012-й – 75%. І ми фактично повернули статус-кво до рівня, який був до прийняття закону Ківалова-Колесніченка.

Якось до 2012 року українське телебачення існувало, було багато якісних програм, і ніхто не жалівся, всі працювали. Тож думаю, що зараз теж можуть працювати. Просто зараз на такому каналі як «Інтер» менше 30% українською мовою.

Думаю, що це погано, тому що україномовні люди не відчувають себе і свої культурні потреби задоволеними, і фактично це є приниженням більшості населення України. Звісно, це потрібно припинити, але жодним чином не потрібно принижувати національні меншини.

І коли ми говоримо, що в цьому законі написано, що справді 75% має бути української мови на загальнонаціональних кагалах, то на регіональних каналах це 50%. Тому люди, які говорять іншими мовами, абсолютно спокійно зможуть отримати той продукт, який їм подобатиметься, і на загальнонаціональних, і на регіональних каналах.

Рік тому ви казали, що інформаційний простір України залишається окупованим. За рік щось змінилося?

Збільшується кількість українських програм, але я як автор закону «Про прозорість медіаваласності», на жаль, змушений констатувати, що через поправки, запропоновані ВР, реалізувати цей закон повною мірою не вдається.

Ми досі не знаємо, хто насправді є власником дуже багатьох українських телеканалів, зокрема інформаційних, і фінансуються вони або людьми, які виїхали звідси і зараз перебувають у Москві, або безпосередньо росіянами через приховані схеми. Тому російський вплив на інформаційне поле дуже сильний. Фактично цей вплив є частиною гібридної війни, яку Росія веде проти України.

Не вистачає якихось важелів тиску, інструментів покарання? Чому не працює пряма норма закону?

Через те саме, чому не хочуть приймати закон про 75% української мови в ефірі. У Верховній Раді дуже багато лобістів Росії – країни, яка веде з нами війну, – і ці люди не дозволяють ані прийняти якісний закон, ані забезпечити якісне виконання інших законів.

На жаль, від їхніх голосів залежить дуже багато речей – не лише ті, про які ми зараз говоримо. Часом потрібні їхні голоси для підтримки того чи іншого закону.

От, наприклад, коли голосувався закон про ринок електроенергії, який, фактично, робить цей ринок прозорим, не вистачало голосів, тому що БЮТ категорично не хотів за це голосувати, хоча закон підтриманий багатьма європейськими організаціями. І от при такому голосуванні потрібні були голоси, зокрема, і Опозиційного блоку.

І вони за це голосували, але з умовою, що не голосуватиметься закон про українську мову. І таких прикладів дуже багато.

Є ініціатива взагалі ухвалити окремий закон про захист української мови. Чи ви вважаєте такий закон за потрібний і чи готовий зараз парламент до ухвалення такого закону?

Закон про захист української мови потрібен. Інша справа, що це можна робити одним великим законом, або окремими законодавчими актами, як ми це зараз робимо, захистивши українську мову на радіо, зараз захистивши її на телебаченні.

Я абсолютно переконаний, що зараз потрібні зміни до закону про захист прав споживачів, щодо використання української мови в закладах торгівлі та обслуговування. І так можна регулювати різні сфери.

Чи потрібен рамковий закон? Нічого поганого в тому не бачу. У нас зараз є три такі законопроекти. Але ми знаємо, що деякі положення з них викликали вже занепокоєння в Угорщині та Румунії. Були відповідні заяви у представників національних меншин. А ми ж не ставимо за мету образити національні меншини.

Наша мета – треба казати прямим текстом – захистити себе від русифікації. І над цими законами ми будемо працювати. Інша справа, що довкола цього є дуже багато спекуляцій. Наприклад, є люди, які б не хотіли мати закон про захист української мови, тому вони пишуть набагато радикальніші закони. Що, наприклад, не можуть взагалі видаватися газети іншими мовами. І тоді національні меншини обурюються, тоді Європарламент робить заяви, а Венеційська комісія це засуджує.

Таким чином вороги України дістають додаткові козирі. Тому ми маємо знайти спосіб зробити закон, який захищатиме українську мову, але не дасть підстав Москві, або комусь іншому блокувати і тиснути на президента, щоб він не підписував цей закон.

У нас, наприклад, є закон про скасування закону Колесніченка-Ківалова, який досі не підписав президент. І він же не просто так це зробив. От зараз, коли Тіллерсон приїздив до Москви і зустрічався з Путіним, то однією з тез росіян, чому вони продовжують воєнні дії на Донбасі, було, що утискаються мовні права людей, які там живуть. Очевидно, що це брудна брехня і маніпуляції, але ми повинні зробити все, щоб і законодавчо показати, що ми є демократичною країною, але захищаємо права української мови.

Ще один резонансний закон – про кінематографію – викликав суперечливі почуття. Зокрема правки, які стосуються авторських та суміжних прав. Тому що люди не дуже готові платити за перегляд фільмів, і є загроза, що його просто не будуть виконувати в антипіратській частині.

Це, найважливіша частина цього закону. Тому що, якщо ми не подолаємо піратство, то українські митці, режисери, сценаристи просто не будуть діставати гроші, отже не буде з’являтися український культурний продукт. А це означає, що російський культурний продукт і далі пануватиме на нашій території.

І ще один аспект. Ми є лідерами в так званому піратському списку, який складає американська Ассоціація інтелектуальної власності. Якщо ми й далі очолюватимемо цей список як країна, де є найбільше піратства, то вже цього року США погрожують позбавити преференцій українські підприємства і українську економіку, яка виходить на американський ринок. Це додаткові втрати для нашої економіки.

Тому, хочемо ми чи ні, а з піратством треба боротися. Я борюся з піратством свідомо, бо, наприклад, дружина мого , на жаль, покійного товариша Андрія Кузьменка, Скрябіна, дістає копійки за виконання його пісень, які звучать на всіх радіостанціях.

Є й інший аспект. І в США мають теж розуміти, що їм не додасться за перегляд тих самих фільмів, які люди просто будуть скачувати з російського рунету. І в результаті це стане просто ще однією маленькою цеглинкою до того, щоб люди споживали російськомовний продукт.

Скажу вам сумну новину. Наше піратство теж було російськомовним, ніхто не перекладав крадені фільми українською, це по-перше. А по-друге, піратство в Росії існує, але воно є менше, ніж в Україні. Тому що Росія захищає принаймні авторські права своїх виробників.

І ми зараз підтримуємо кінематограф, виділяємо кошти. Але ви ніколи не повернете кошти від зйомок українського фільму, якщо він до того як потрапив у кінотеатри, є в інтернеті. Люди просто на нього не підуть, а це означає, що не буде українського кіно. А Росія свої фільми дотує. Для них залежність від ринку не така важлива, як для нас. Тому піратство, без сумніву, є засобом поширення російського продукту.

Останні два роки вже знімаються українські фільми. Які зараз показники їх перегляду в кінотеатрах?

Хороші показники. Я зараз не готовий їх цитувати, але знаю, що минулого року було знято понад 30 українських фільмів, тоді як раніше було 3-4. Тому ріст дуже великий, і люди з задоволення дивляться українські фільми в кіно. Принаймні, вони туди потрапляють. І це не тільки українські фільми, а й зарубіжні фільми про українську історію, як, наприклад, «Гіркі жнива».

Тож зараз, я думаю, у нас дуже позитивний процес. Інша справа, що у нас надзвичайно мало залів. І закон про кінематографію ще не продовжив плідно працювати тому, що не прийняті інші закони – зміни до Податкового кодексу, до Митного кодексу – для того, щоб кінотеатри могли нормально працювати, а ті, хто їх дублює, могли не платити за це додаткові податки, як це відбувається зараз.

Тож ми зараз ще на початку шляху підтримки українського кіно.

Ну і є ще закон про копродукцію, де мають повертатися якісь кошти

Це той самий закон. Він прийнятий Верховною Радою, президент наклав на нього вето і подав свої поправки, ми погодилися з тими поправками, прийняли закон з поправками президента і тепер чекаємо підписання.

Можливо, на момент виходу цієї передачі в ефір, закон вже буде підписаний президентом, у нас велика надія про це. І там є велика частина про так званий кеш-ріфаунд, про повернення коштів, які витрачалися під час спільного виробництва на зйомки, певної частини податків.

Це невеликі гроші, нижчий відсоток, ніж у більшості європейських країн, але таким чином ми зможемо залучати до нас іноземних виробників кіно, якщо вони пройдуть культурний тест, якщо в цих фільмах позитивно згадуватиметься Україна, її символи, природа. Вони зможуть повертати частину коштів, як це робиться в більшості країн, і це дуже позитивно.

Трошки інша тема. Вже обрано керівника Суспільного телебачення. Це людина, яка очолювала Національну телекомпанію, Зураб Аласанія. Які у вас очікування від початку роботи Суспільного телебачення?

У Зураба є один дуже великий плюс – він уміє бути незалежним. І він не тиснув на журналістів. І він транслював програми, які жорстко критикували і президента, і депутатів, і уряд, не боявся цього, хоча це, очевидно, викликало незадоволення дуже багатьох людей. Це великий плюс. І Суспільне телебачення теж виконуватиме ці функції.

Але є ще одна функція суспільного телебачення – це власне зйомки фільмів та серіалів, показ концертів, підтримка української культури. Цього бракувало, коли Зураб очолював національне телебачення до відставки. Можливо, бракувало і через системне недофінансування, бо люди, від яких воно залежало, бачачи Зурабову «неслухняність», може й недодавали частину цих грошей.

Ну це певне лукавство – дати законодавчу базу і не дати бюджету

Ну я думаю, що зараз бюджет має бути наданий, тому що і закон набув чинності, і дуже велика увага наших західних партнерів до цього питання. І якщо буде бюджет, то у мене діже велике побажання до Аласанії – щоб канал був рупором української культури, по-перше, а по-друге, міг гідно конкурувати з великими каналами, які належать приватним власникам.

Це основна функція суспільного мовлення всюди – щоб його частка в ефірі була не 1%, а принаймні 5-10-15%, щоб він міг конкурувати з «Інтером», «Україною», «1+1» – з каналами, які належать великим приватним власникам.

Ви ж очолювали державну телекомпанію. Знаючи той бюджет, який зараз закладено для Суспільного телебачення – ви б зараз узялися б за цю роботу?

Це дуже цікава робота. Це дуже серйозний виклик. Бюджет, гарантований законом і бюджет, закладений у Бюджетний кодекс – часто різні речі. Часто буває, що записано певний відсоток від бюджету – 0,2% – це дуже великі гроші, а закладатиметься зовсім інша сума.

Побачимо, як буде прийнято Бюджетний кодекс на наступний рік, коли Суспільне телебачення запрацює, наскільки це буде відповідати іншим законам, прийнятим про Суспільне мовлення. Якщо це будуть серйозні кошти, то звичайно мені було б це дуже цікаво.

А ви будете це лобіювати?

Так. Тому що хто б не очолював Суспільне мовлення, я абсолютно переконаний, що має бути противага комерційним каналам.

А як би ви організували б роботу щодо створення цього контенту? Просто як побажання

Мають бути люди, які люблять українську музику, українське кіно. Які очолюють відповідні профільні напрямки, які шукають авторів, сценаристів, режисерів. Шукають партнерів, з якими можна було б працювати у спільному виробництві. І ці фільми – це не фільми, які виробляють комерційні канали. Тому що власне виробництво «Інтера» чи «України» і власне виробництво Суспільного мовлення – це не одне й те саме.

Якщо ми подивимося на польське телебачення, то найвідоміші серіали – довгі історії про життя простих поляків, про перипетії, з якими вони стикаються, – те, що дозволило підняти польську кіноіндустрію, народжувалося саме на їхньому суспільному телебаченні.

Якщо ми подивимося на ВВС – то воно є виробником або співвиробником найкращих англійських фільмів та серіалів.

Тому дуже важливо, щоб люди, які цим займатимуться, любили українське кіно. Те ж саме стосується і української музики, української культури, концертів, конкурсів – усього, що об’єднує українське суспільство. Є речі, в яких, можливо, важко конкурувати.

Але у нас законом передбачено ще й існування каналу «Культура», на якому добре було б бачити кращі зразки українського театрального мистецтва, класичної музики. Він не повинен боротися за рейтинги та, як це мав би робити перший канал суспільного мовлення, але повинен підтримувати українську культуру.

Як ви думаєте, зараз голова Суспільного телебачення захищений від тиску політиків?

Ніхто і ніколи не захищений від тиску політиків. Але я думаю, що Зурабу вистачить мудрості, щоб вистояти під цим тиском і реалізувати плани, які він озвучував. Інша справа, що навіть у його першу каденцію я не погоджувався з багатьма речами, які він озвучував.

Наприклад?

У нього були конфлікти за багатьма українськими виконавцями старшого покоління, які вважали, що українське телебачення навмисне їх не показує. Позиція Зураба була – що це шароварщина, музика, яка застаріла. А істина, на мій погляд, десь посередині.

Ясно, що телебачення має бути сучасним, але українська культура розрахована для всіх людей – ті, кому за 50, теж мають право почути хорошу українську пісню, яку вони люблять.

Тим більше на каналі, який йде на всю Україну

Так, на каналі, який має найбільше покриття. Хоча я розумію позицію Зураба, але в цьому питанні я її не підтримував і не підтримую зараз. Сподіваюся, вона в нього зміниться. Вже після його відставки ми зустрічалися, і він говорив, що якісь речі він, можливо, зараз робив би інакше.

Наприкінці розмови, хотіла б запитати про ваше ставлення до україно-польських відносин. Знаю, що ви багато часу віддаєте для їх налагодження.

Послухаємо вашу цитату і продовжимо:

«У Польщі дійсно є багато антиукраїнських політиків, або політиків, які будують зараз свою кар’єру на тому, щоб розвивати конфлікт з Україною. І Росія таким чином може навіть не напряму їх підтримувати. Вона досягає мети теж частково, тому що не обов’язково це робив якийсь росіянин, який приїхав звідти.

Це може бути підкуплений, засланий чи в добровольчі батальйони, чи в якусь іншу українську праву організацію громадянин, якого навіть можуть знайти, а він доказуватиме, що це робили не росіяни, а робив він».

До речі, маєте якусь інформацію про цей інцидент у Луцьку з пострілами в консульство?

Чекаємо на результати, розуміємо як складно цього досягти. Я ще до цього звертався до відповідних органів з проханням посилити охорону диппредставництв сусідів, бо знав, що таке буде. Разом з колегою Юринець, з якою разом очолюємо українсько-польську міжпарламентську групу, чекаємо результатів розслідування. Сподіваємося, що більше таке не повториться.

А які перспективи зараз мають проросійські політики в Польщі?

Це не обов’язково проросійські політики.

Ну добре, антиукраїнські політики, давайте так сформулюємо.

Дивіться, є дуже багато людей, які намагаються об’єднати народ, шукаючи спільного ворога. Деколи це буває історична правда, на підставі якої об’єднується народ, а люди об’єднуються навколо якогось спільного горя. Наприклад, євреї об’єдналися довкола Голокосту. Українці об’єднувалися довкола Голодомору. Це величезна трагедія, і держава робить усе, щоб цю трагедію не забути, щоб захистити свій народ.

Бо коли був Голокост, держави Ізраїль не було, а сьогодні держава Ізраїль захищає євреїв. Коли був Голодомор – не було держави Україна, ми були колонізовані. І те, що ми пам’ятаємо всі жертви Голодомору, саме закликає до того, щоб сучасна держава захищала кожного українця, і це об’єднує людей.

А полякам теж потрібно якимось чином об’єднати людей, і коли гинули поляки, то це було після знищення польської держави німцями під час Другої світової війни, а потім радянським окупантом. Так от від рук фашистів загинуло набагато більше поляків, аніж від рук українців, які теж були.

Тому що українці справді вбивали поляків і мирне населення, і ми засуджуємо ці вбивства. Але ми не можемо забути ті вбивства мирних українців, які чинили поляки, коли вони мали свою державу, на території своєї держави і своєї країни. І це були трагічні сторінки в нашій історії.

Тому Папа Римський закликав, а українські і польські очільники потім прийняли цю формулу, що просимо прощення і прощаємо. І ми жили з цією формулою. Але зрозуміло, що росіяни, які всюди підтримують ультраправі рухи, вирішили цю формулу знищити. І ці ультраправі рухи почали казати: а поляків загинуло набагато більше, а чому ми повинні прощати, а українці нас вбивали. І піднімати цю карту, намагаючись об’єднати суспільство навколо цього.

Інші польські праві, які не є ультра, а просто праві, почали розуміти, що вони втрачають електорат, і теж почали розігрувати українську карту.

Я абсолютно переконаний, що це шлях в нікуди. Але треба віддати належне польським політикам, зокрема тим, хто зараз при владі. Навіть ті з них, хто почав це робити, на якомусь етапі зупинилися і зрозуміли, що в боротьбі з сучасним російським агресором все одно Україна і Польща приречені бути союзниками.