Глава Держкіно Пилип Іллєнко: Український глядач не хоче купувати квитки на російські фільми

Все ж таки вийшло так, що до кіно ви прийшли. Бо починали ви з інших університетів, займалися юриспруденцією, але все одно опинились у кіно.

Ви коли створювали свою юридичну компанію, працювали в Мін’юсті, це ви умисно не хотіли йти в кіно, не хотіли мати з ним нічого спільного, а воно таки вас притягнуло? Чи так не виходило?

Ну, це була спроба все ж таки попрацювати не в кіно, а в якійсь новій для нашої родини сфері. Тому що всі мої родичі і наші знайомі, все коло спілкування – це були люди кіно, мистецтва, які тим чи іншим чином були пов’язані з кіно.

Але життя все одно виводило мене на кіно, і навіть як юрист я працював у галузі, пов’язаній з авторським правом, правовим забезпеченням діяльності кіновиробничих та телевізійних компаній. І з’ясувалося, що в кіно можна зайти в будь-якій професії.

А зрештою я думаю, що це було пов’язано з тим, що коли я мав обирати професію, український кінематограф опинився в жахливій кризі. І коли я вступав у 1994 році в університет, то міг, у принципі, поступити на режисуру до свого батька, але я просто не бачив – ким же я потім буду працювати? Йти на телебачення я не хотів, знімати російське кіно в Україні мені теж було нецікаво.

Тож чим активніше з’являлася перспектива в українського кіно, тим активніше я намагався з юриспруденції переходити в українські кінопроцеси, а виявилося, що юриспруденція – це непоганий старт для продюсера, для менеджера, в тому числі і державного.

Тому що це дуже пов’язано з процесами законодавчими. І ви чудово знаєте, за вашої активної участі ці процеси відбувалися, і вся ця складна дорога доведення до набуття чинності нового закону про державну підтримку кінематографії – виявилося, що все це легше робити, якщо ти є фахівцем у юриспруденції.

Ви працюєте на державній роботі. В Україні державна робота, – тим більше для людини творчої чи з творчого середовища, і для людини з бізнесового середовища, бо ви все ж таки займалися бізнесом, мали свою юридичну компанію, продюсували фільми – це завжди було невдячною справою.

От ви відчуваєте якусь свою місію? Чому ви на це погодилися? Чому ви цим займаєтеся? Може, при ваших талантах і активності, краще було б обслуговувати якісь великі західні компанії своєю юридичною компанією, чи навпаки – знімати якесь кіно і заробляти гроші як продюсер?

Я цього абсолютно не виключаю в майбутньому. Я не думаю, що на все життя прийшов на державну службу. Більше того, мені здається, що зараз треба завершити розпочаті реформи, дати сталий поступ започаткованим ініціативам, і очевидно, що після того як державний менеджмент галузі перейде з кризового менеджменту в прогнозовану системну роботу (а ми до цього впевнено рухаємося), то я б хотів спробувати себе в недержавній формі в кіновиробництві.

Але бачите, ми впевнено рухаємося, але мені часом здається, що наші політики, навіть ті, хто дуже люблять кіно, не в повній мірі усвідомлюють, яким чином воно повинно функціонувати. Бо є різні моделі.

Є модель американська, коли, фактично, ринок утримує кінематограф. І тоді зрозуміло, чому люди йдуть працювати в кіно: вони можуть і творчо реалізовуватися, і гроші заробляти. Є європейська модель, де, нібито, суспільство допомагає, але це якраз суспільство, а не держава. Тобто є відрахування від кінотеатрів (від збору фільмів), від телекомпаній, від лотерей. У кожній країні якась своя модель.

Але це, як правило, не гроші з бюджету. І це дає сталість розвитку. Тому що там можна спрогнозувати: скільки грошей зароблять кінотеатри, лотереї чи телекомпанії, отже скільки коштів отримають люди, які займаються кіно.

А у нас, навіть коли ми пробували цей закон зробити, це завжди наполегливо вихолощувалося. І завжди все зводиться до бюджету. І навіть не до сталої цифри з бюджету, а до того, що кожен раз і кожен рік уряд буде вирішувати: дати стільки чи дати стільки.

І це кожен рік треба просити. І чим має керуватися уряд – незрозуміло, і перспектив напланувати складно. Чи кіно може розвиватися з такою системою підтримки?

Я згоден, що, мабуть, фінальною стадією кінематографічної реформи є запровадження незалежних джерел фінансування. Дійсно, в різних країнах – це різні джерела. В Англії – це лотерея, в Польщі та Франції – збір від прокату іноземних фільмів. Це все дає можливість кінематографу існувати незалежно від волі чиновників.

Думаю, рано чи пізно і ми до цього прийдемо. Сьогодні наша система ще не готова до цього, бо завжди той бізнес, на який будуть покладатися функції цього «годування» кіно, та й культури загалом, проти. Завжди виникають запитання: а чому з нас, а не з горілки, чи азартних ігор…

Мені здається, що наше суспільство має трохи подорослішати, тому що в інших країнах вже є повне розуміння, що є певні речі, необхідні суспільству для його нормального функціонування, в тому числі креативні індустрії, без яких існування нормальної нації та держави не є можливим.

Наразі вже є певний консенсус щодо цих речей. Ми в новому законі серйозно відійшли від совкових традицій підтримки кіно: прибрали таке поняття, як «державне замовлення», багато інших речей, коли держава, фактично, купувала фільм. Права залишались у держави, а вона ж не є дистриб’юторською компанією, яка може ефективно ними розпоряджатися.

Це все в минулому, це все відкриває перспективу для переходу на інший рівень присутності українського кіно в культурному дискурсі. І чим більше його з’являтиметься, тим легше буде аргументувати необхідність створення таких незалежних джерел.

Я дивився на досвід поляків. У них також багато років зайняв шлях того переходу від підтримки фільмів з державного бюджету до безпосередньо фінансування від збору на розвиток кіно. Десь шість років роботи тільки над конкретним законом, наскільки я пам’ятаю.

Ми почали з іншого. У нас кіно, за невеличкими винятками, ніколи не підтримувалося з державного бюджету. Тому у нас відбувся розрив творчих поколінь, перестав передаватися досвід від майстра до учнів. Сьогодні молоді кінематографісти, які повертаються, або вперше входять у професію, здобувають знання практично самотужки, поруч нема майстра, який допоможе і навчить.

От фільми, що зараз знімаються. Який приблизно відсоток молодих авторів, а який досвідчених?

Якщо молодими вважати моїх однолітків, то більшість є молодими. А якась частина є зовсім молодими, тому що вони суттєво молодші за мене. Особливо ми активно підтримуємо дебюти, короткометражні, то там здебільшого двадцятилітні.

Загалом є лише кілька людей старшого покоління, які продовжують зараз знімати. Решта – це, умовно кажучи, молодь. Ну, якщо можна (а я думаю можна) вважати молодими Мирослава Слабошпицького, який зі своїм фільмом «Плем’я» дебютував у 40 років.

Ну, в кіно можна. Кіно, все ж таки, і мистецтво складне, бо треба мати кілька вимірів реальності, і певний життєвий досвід. Рідко в кіно 20-літні отримують «Оскара», хоч і таке буває.

А скільки фільмів знято минулого року, і скільки планується цього року?

Завершено виробництво було 36 фільмів повного і короткого метру. Але я б поки не говорив про статистику, тому що вона не є показовою. Адже в 2014-му і до кінця 2015-го нам фактично не вдалося запустити жодного нового фільму. Ми просто титанічними зусиллями намагалися врятувати зупинені виробництва. Хоч і зупинені з об’єктивних причин, тут ми не можемо нікому дорікнути, крім Російської Федерації.

Але вже з 2015 року вдалося відновити створення тих фільмів, що були законсервовані, і лише в кінці того року ми почали запускати нові фільми.

Важливішою може бути цифра, що у нас зараз у виробництві тільки за підтримки держави (бо вже з’являються і незалежні продакшени) близько 90 фільмів різних видів і жанрів. З них більше 50 – повнометражні ігрові та анімаційні стрічки, які зараз будуть активно виходити в прокат. З осені вже практично кожні два тижні буде виходити новий фільм.

Ви задоволені – і як глядач, і як фахівець – якістю нового українського кіно?

Я задоволений тим, що ця якість суттєво зростає. Я бачу це від фільму до фільму. Росте професійний рівень, росте розуміння того, що треба враховувати смаки аудиторії, творити не мистецтво для себе, автора, а розуміти, що кіно, тим більше підтримуване державою, має якісно, професійно і цікаво виконувати суспільну функцію.

Мені приємно було на прем’єрі фільму Ахтема Сеїтаблаєва «Чужа молитва» побачити овацію. Це вже говорить про те, що кіно в нашій країні є. Хоч є і багато викликів, які треба здолати. Я не вважаю, що це вже кінематограф того рівня, який може спочивати на лаврах.

Навпаки, чим більше ми робимо, тим більше бачимо недоліків, бачимо, чого ще бракує, чого треба ще навчитися і в творчому, і в технологічному плані. До речі, все більше говоримо про освіту.

Освіти бракує?

Так.

А чи є якісь плани по відбудові та реабілітації інституту Карпенка-Карого, чи по створенню нових кіношкіл?

Тут мені важко говорити, бо це не віднесено до компетенції Держкіно.

Добре чи погано, що не віднесено?

Насправді багато того, що стосується кіно, не віднесено до нашої компетенції. Думаю, якісь речі правильно, що не віднесено, а якісь, можливо, треба змінювати. І новим законом нам дається можливість реалізовувати таку форму держпідтримки, як підтримка досліджень в галузі кіно.

Ми зможемо фінансувати виробництво студентських фільмів, що дуже важливо, бо зараз ми цього законодавчо не можемо робити. І зможемо давати стипендії та гранти молодим людям для навчання та підвищення кваліфікації, в тому числі і за кордоном. Бо сьогодні кінематограф – це глобалізована індустрія. Для того, щоб бути успішним в кіно, треба бути інтегрованим у світові процеси.

Який фільм з українських зібрав найбільшу касу?

«Поводир».

«Поводир» і досі залишається лідером. А після «Поводиря»?

«Незламна».

Якщо рахувати збори і на міжнародному ринку, то там картина трохи інша, але для мене важливі саме показники від українського глядача. Тут лідирує «Поводир», потім йде «Незламна» і третє місце – мультфільм «Микита Кожум’яка». Це ми говоримо про фільми, які були підтримані державою.

Тому що є ще й інші фільми, зроблені в Україні, які мали кращі показники. Але є і тема для розмови: чи можна їх вважати українськими, чи це, скоріше, фільми, зроблені в Україні.

Оскільки є різні культурні маркери належності того чи іншого фільму – українське це кіно, чи російське. І один з них, це, звичайно, мова. Я впевнений, що мова є одним з ключових маркерів, за яким визначається належність фільму до культури тієї чи іншої країни.

У новому законі ми передбачили 100 % української мови для підтримки державою, для того, щоб цей фільм вважався українським.

І кримськотатарської.

І кримськотатарської, так. От  цього року 500 млн гривень було виділено на підтримку кінематографа. Оскільки немає незалежного процесу формування цих цифр, як це відбулося? Ви пішли когось переконали: прем’єр-міністра, міністра культури, президента – хто це рішення прийняв?

Чому саме така сума? Який був механізм прийняття цього рішення?

Я так розумію, що механізм був складним і довгим, бо перші цифри, які ми отримали у вигляді, скажімо, того, що на початку бюджетного процесу розсилає Міністерство фінансів, були зовсім інші, суттєво інші, я б так сказав, - у 5 разів менші.

Звичайно, це для нас означало не просто повернення на багато років назад, а зупинку знову багатьох проектів. Ми почали це аргументувати і публічно, і комунікуючи з різними відповідальними органами влади, і ми з Вами як з головою комітету про це спілкувалися.

І я думаю, що завдяки тому, що багато людей змогли об’єднати свої зусилля для  того, щоб всіх, кого треба, у цьому переконати (у тому числі, до речі, що нечасто в нашій історії траплялося, це стосується об’єднання кіноіндустрії всієї), змогли об’єднати зусилля свої з депутатами, з чиновниками, телеканалами, і між собою, між своїми різними кланами, групами, родинами, іншими внутрішніми, як-то кажуть, конфліктами і вже адвокувати необхідність захисту цієї бюджетної статті. 

У нас, звичайно, були зустрічі із керівництвом уряду, і з прем’єр-міністром, якому ми демонстрували і розповідали, який стан справ, так що я вдячний за те, що це було підтримано парламентом, зрештою, бо це процес, у якому задіяні майже всі гілки влади.

Ви з такої цікавої родини: окрім того, що вона кінематографічна, Ваш батько став дуже активним членом «Свободи». Потім ваш брат теж, вони займали таку жорстку проукраїнську позицію, відповідно до ідеології цієї партії.

На вас це якось відбивалося? Бо хоч вас «Свобода» рекомендувала на цю посаду, ще тоді, коли вони були в парламенті й боролися за вас, але ви себе, мені здається, більше позиціонуєте людиною політично незалежною. Це так чи ні?

Я також був уже долучений давно до діяльності ВО «Свобода», неформально, скажімо так, я щось робив ще практично одночасно з тим моментом, коли батько активно долучився до її діяльності і брат, просто я не був там аж настільки всезанурений, хоча насправді багато чого робив.

А після того, як вибори президента виграв Янукович, я вже навіть вступив у ВО «Свобода», тому що бачив уже необхідність того, що в такій ситуації не займатися політикою вже просто неправильно, оскільки треба щось робити для того, аби змінювати нашу країну і не дати їй повернутися назад до російської імперії.

Зараз, згідно із законом про державну службу, я не маю права займатися партійною діяльністю, але погляди мої - націоналістичні, патріотичні - вони нікуди не ділися і я залишаюся переконаним у тому, в чому був переконаний фактично все своє життя. Ще до того, як почув про саму партію, я вже, в принципі, був ідеологічно сформований як український націоналіст.

Так, але от, наприклад, Держкіно підтримало фільм, який називається «Моя бабуся Фані Каплан», який мені особисто сподобався – я був на прем’єрі – але критики було дуже багато: от чому Україна повинна знімати фільм там про якогось Леніна, «неукраїнська історія»?

Ну ви самі чули, мабуть, дуже багато такої різної критики?

Так, я чув багато. Я так скажу, що тут відповідь може бути хитра, а може бути пряма. Хитра полягає в тому, що це був той фільм, який, коли я прийшов на посаду, вже був у виробництві. Я якраз був один із тих, кого спіткала ця лиха доля. І тому просто, з одного боку, як колега авторів і продюсерів я розумів, наскільки їм важко, наскільки треба їм допомогти, наскільки це важливо.

А по-друге, якщо ми говоримо про зміст цього фільму, мені не те, що абсолютно не соромно за його зміст – я пишаюся тим, що мені вдалося долучитися, тому що фільм цей - суспільний акт декомунізації тотальної. Тому що декомунізація це не тільки формальна сторона питання – перейменування вулиць і прибирання пам’ятників, що також є надзвичайно важливим, абсолютно я тут підтримую все, що було зроблено з цього приводу.

А це ще й руйнування радянських міфів, які нас просто переслідують багато років - міфів, ідеологем, архетипів. Ми ж досі жартуємо цитатами з радянського кіно насправді, яке фінансували комуністи. Тому фільм «Фані Каплан» за своїм змістом є повним антиподом, є спробою деконструкції мистецької, художньої деконструкції радянської міфології.

І ще він здійснив один такий цікавий експеримент: дуже часто я чую критику, особливо щодо цього положення про стовідсоткову українську мову в кіно, що, мовляв, це не дає можливість реалістично підходити до вирішення якихось речей, що, мовляв, глядач не повірить, якщо ті чи інші персонажі, наприклад...

Німець, який говорить «хенде хох», буде говорити «руки догори».

Так от, у фільмі «Фані Каплан» українською мовою говорять люди, які очевидно завідомо ніколи у своєму житті не могли цю мову знати, не знали і тим більше не могли нею в побуті спілкуватися. Наприклад, родина Ульянових-Леніних.

І коли глядач приходить в кінотеатр, він це сприймає абсолютно органічно, бо кінематограф це умовна реальність, вона настільки умовна, наскільки автор її може створити переконливо й органічно. Авторам цієї стрічки це вдалося, і я можу сказати тільки «Браво».

Ми слідкуємо за своїми улюбленими авторами. Наприклад, в американському кінематографі або навіть колись ще в радянському, коли ми були в тому просторі, ми ж чекали всі фільми одного чи іншого автора або режисера.

Або так само навіть, як у вашого батька виходив наступний фільм, який він ставив або до якого був причетний в якійсь іншій ролі, і люди чекали: ага, це фільм Іллєнка, там, це фільм Тарантіно. От, один фільм Тарантіно, другий фільм Тарантіно, третій фільм Тарантіно, цей фільм Ельдара Рязанова був покійного – перший фільм, другий, третій фільм.

От у нас з’явилися фільми, перші, які вибухнули в цей уже останній новітній час, це «Поводир» і фільм Слабошпицького. А продовження буде? Ці режисери щось продовжують знімати чи вони на якийсь час відходять?

Грошей не так багато, і я так розумію, що, з однієї сторони, вам потрібно давати можливість новим людям, щоб нові люди теж мали шанс, і їх підтримувати. А з іншої, все ж таки, глядачі хочуть мати своїх кумирів, до чогось звикають, як у телебаченні, теж має бути якась постійність, бо це ніби розвиває успіх творчої особистості.

Ми маємо обидва підходи. Звичайно, важливо, щоб з’являлися і нові імена режисерів, і нові продакшни, які працюють з нами. З іншого боку, звичайно, якщо люди вже продемонстрували свою здатність робити крутий продукт, то було би просто недолугим їх не підтримувати далі.

Як із Ахтемом, наприклад?

Абсолютно. Ахтем зараз уже закінчив знімальний період «Кіборгів», до речі, теж за державної підтримки, тож у нього, очевидно, буде дві прем’єри цього року (треба плюнути через ліве плече і побажати успіху). Санін зняв документальний фільм, як відомо, дуже складна і велика була робота.

Він цим був зайнятий, він його зняв, незалежно від державних коштів. І зараз, я знаю, що в нього є в розробці цікавий проект, як-то кажуть, якщо він захоче, то сам про це розкаже в той момент, коли буде вважати це за потрібне.

Щодо Мирослава Слабошпицького, то він отримав державну підтримку на свій наступний проект, ми продовжуємо його підтримувати. Проект дуже серйозний, дуже амбіційний. Дійсно, його потенціал такий, що це може бути наступна, ще вища сходинка, ніж «Плем’я», а «Плем’я» поставило дуже високу планку.

І ми зараз відслідковуємо це, він працює, дуже багато йому треба долати складнощів. Постійно проект обростає різними перспективними ідеями, різними речами, які ще ускладнюють його. І мене радує, що за нього взялася міжнародна команда – це серйозна європейська копродукція.

Зараз знову трошки це затримується, оскільки весь фільм має бути знятий узимку, ми чекаємо на те, щоб майстер, скажімо так, попрацював і дав той результат, який від нього всі очікують. Я думаю, що неправильно смикати, відволікати, підштовхувати.

Головне тут якість, головне дати можливість митцю, який продемонстрував те, що він може робити, зреалізувати себе максимально.

Ви кажете, що в нас у минулому році знімалося 36 фільмів, але це не є показово, зараз в запуску 90. А яка взагалі статистика в сусідніх країнах – в Росії, в Польщі?

Скільки фільмів у рік приблизно в інших країнах, можливо, ви знаєте, знімається? І теж, яка статистика з кінозалами, з кількістю залів? Як це співвідноситься по відношенню до кількості населення в нас і у наших сусідів?

Я не знаю статистики по кількості фільмів, але я знаю якраз, що у зв’язку з тим, що зовсім інша ситуація в кінопрокаті. В тій же Польщі і Росії є чимало компаній, які знімають кіно незалежно від держави, абсолютно самостійно, на комерційних засадах.

Тому що є ринок, який може дати можливість цим фільмам бути окупленими. У Польщі кількість кінозалів приблизно у три-чотири рази більша, ніж у нас, і квиток суттєво дорожчий, в середньому вартість квитка десь у 2,5 раза вища, ніж у нас. І також ще суттєво більша середня кількість відвідувань на рік однією людиною.

У нас сьогодні середня кількість відвідувань одна з найнижчих у Європі і вона складає 0,5 відвідування на рік, тобто одна людина ходить в кіно на рік пів раза, грубо кажучи. Це дуже мало, і це викликано тим, що проникнення кінотеатральної мережі надзвичайно слабке.

На всю країну у нас є 489  чи 486 залів, я зараз точно не пам’ятаю, у 162 кінотеатрах. Тобто це говорить про те, що більшість населених пунктів України, особливо малих та райцентрів, узагалі не мають кінотеатра сучасного чи чогось, що схоже було б на сучасний кінотеатр.

Тому люди теоретично не можуть туди піти. Через процвітання піратства спочатку на відеокасетах, потім на дисках, потім в інтернеті, фактично повністю була знищена така традиція соціального дозвілля як похід в кінотеатр, тому що, нащо це робити, коли все, що треба, все, що зараз іде в кіно, в трьох кліках від тебе лежить в інтернеті.

Ну, до речі, в інтернеті - це не обов’язково піратським способом, це можна і офіційно придбати і подивитися.

От, як правило, ті фільми, які ще знаходяться в кінотеатральному прокаті, вони не доступні в інтернеті. Потім, так, абсолютно, це зараз нормальний цивілізований ринок, який розвивається. Він уже випередив по кількості доходів для кіно ринок телевізійний ринок, і, може, скоро перевищить кінотеатральний.

Але похід в кіно як форма, по-перше, соціалізації, а по-друге, як атракціон, як задоволення від чудового зображення на величезному екрані з якісним звуком, я думаю, що він нікуди не дінеться. Звичайно, ті фільми, які призначені для кінотеатрів, до них є більше вимог, щоб вони були видовищними і більш розважальними, але це закон жанру і нікуди від цього не дінешся.

До речі, ще хотів би прокоментувати, що є такий бік справи, пов’язаний із забороною російських соцмереж, про який мало говорять, але який надзвичайно важливий для нашої індустрії. Сайт Вконтакте, крім того всього негативу, який він мав, ідеологічного і просто контролю з боку ФСБ, це ще був найбільший аудіовізуальний пірат в Україні – не Fc.to, не ex.ua, а от саме Вконтакте, бо контрафактного контенту там було найбільше.

І це просто важко собі уявити, оскільки правовласники втрачали кошти на тому, що там відбувалося.

Якщо ми вже торкнулися цієї теми - як відбилася на розвитку українського кіно заборона прокату на телебаченні сучасних російських фільмів?

І, до речі, ця заборона частково стосується і прокату в кінотеатрах, що також важливо. Просто там трошки більш ліберальні умови, але так само заборонені фільми.

Ми говоримо про військові фільми чи про ті, які пропагують армію агресора - звичайно, вони заборонені всюди. Але на телебаченні були заборонені і нові фільми, просто незалежно від тематики. В кіно поки що вони не є заборонені. І от питання: може, їх треба заборонити і в кінематографі?

Я думаю, що ми б не постраждали, якби їх заборонили в кінотеатрах, хоча в кінотеатрах склався цікавий парадокс – їх заборонили українські глядачі, які перестали купувати на них квитки.

Не купуються квитки на російські фільми?

Доля Box office російського кіно в українському прокаті на порядок впала. Вона складала в різні роки від 15% до 20 %, що немало, а зараз вона впала до 2%-3%. Більше того, дистриб’ютори не дуже хочуть брати ці фільми. Нещодавно одини дистриб’ютор змушений був показати цей фільм, очевидно тому, що цей фільм прокатувався мейджором і продавався в пакетах, але він взяв його і переклав українською мовою, що говорить про те, що українська мова, з його точки зору, могла дати більшу перспективу. Тут усе просто - глядач має купити квиток, він не хоче вже купувати квиток на російське кіно.

А який це фільм був?

Це фільм був Мізгирьова «Дуелянт». Там ідеологічно шкідливого нічого не було, тому ми не могли його заборонити. Але, бачте, парадокси такі, які ми ще не могли уявити пару років назад, що глядач зробив свій вибір. На жаль, телевізійний глядач трошки є менш динамічним, там ще  не все так просто.

А що складно?

Нічого, в принципі, складного немає, але мені здається, що, скажімо так, різниця в глядацькій аудиторії – це складне. Все-таки глядацька аудиторія кінотеатру – це зовсім молоді люди, це покоління, яке виросло вже після Радянського Союзу, це люди, які вже часто-густо народилися навіть у новому тисячолітті, бо це глядачі, яким від 14 до 25 років.

Вони не прив’язані якимись культурними контактами, зв’язками до всього цього спадку Радянського союзу. А все-таки глядачі телеканалів – це суттєво старше покоління, це 35-40 плюс.

Я не хочу нікого образити, але так склалося, що їхні смаки трохи більш направлені в бік російського серіального продукту, до якого їх багато років, власне кажучи, привчали. Це не їхня вина: якщо це було єдине, що показували по телебаченню, то, звичайно, вони стали це дивитися.

Відповідаючи на ваше запитання, що і як вплинуло, ця заборона, очевидно, її мета була основна – це в першу чергу захист інформаційного простору, і вона була виконана. А виник побічний ефект дуже позитивний по необхідності заповнити вакуум, який утворився, створенням власного продукту. На жаль, дуже часто ще це намагаються робити також із залученням російських акторів чи російських продюсерів.

А чому? Це певна меншовартісність чи неусвідомлення менеджерів телевізійних каналів, чи це суспільна потреба?

Я вважаю, що це намагання, скажімо так, якось економічно отримати вигоду, тому що зараз, фактично, ті пропозиції фінансові, які надходять виробникам серіального контенту від українських каналів, не дозволяють виробляти продукт, за ті гроші, за які він вироблявся раніше.

Суттєво ця купівельна спроможність впала, і тим більше якщо ти продаєш на інший ринок цей продукт, то ти взагалі суттєво обмежений у виробничих можливостях.

Тому намагаються залучити російських акторів, щоб потім це знімати російською мовою і т.д., щоб потім це все продати в Росію і, так би мовити, відбити інвестиції.

Але Росія, мені здається, теж зараз не дуже охоче купує український продукт. Чи їм все одно?

Ну, очевидно, ще купує. Слава Богу, рівень цієї співпраці суттєво зменшився і можна говорити про це скоріш вже як про винятки, ніж регулярну справу, але ми постійно відслідковуємо спроби тим чи іншим чином об’їхати це обмеження на якійсь кривій козі, намагання видати російський продукт за копродукційний чи ще щось.

І з цим насправді вже дуже важко боротися, тому що, об’єктивно кажучи, коли вироблялася система того, як мають видаватися прокатні посвідчення, ніхто не думав, що це мало бути якимось інструментом контролю.

Тому дуже часто правовласники подають формально якісь документи, за якими все виглядає абсолютно правильно, і декілька разів нам доводилося вже просто проводити детективні розслідування, в тому числі просити додаткові документи, дзвонити просто знайомим кінематографістам і питати: ти там працював, там не працював.

Навіть скоро будемо виїжджати на місце зйомок уже, я думаю. Цього не хотілося б, тому що, чесно кажучи, ми все-таки сподіваємося, що всі гравці ринку будуть цивілізовано працювати, ведемо з ними постійну роз’яснювальну роботу.

Чи є у вас якась така творча мрія, яку по завершенню чиновницької роботи – якщо ви її колись завершите, може, ви ще багато що зробите і все життя будете працювати чиновником – але деколи буває таке, що ви прокидаєтеся і кажете «А от хотілось би щось таке зробити...» Що би вам хотілося зробити?

Ви знаєте, хотілося б зняти чи долучитися до зйомок в якості продюсера чи може в якійсь іншій український фільм для масового глядача українського - у мене є різні ідеї в різних формах і їх усвідомлення, але, я думаю, про це ще рано говорити - але як така мета реалізації цих ідей, хотілося б зробити фільм, цитатами з якого люди почнуть спілкуватися, як мемами, тому що практично нам бракує такого кіно.

Ну я сподіваюсь, що це буде зроблено вже ось найближчим часом авторами тих фільмів, які зараз робляться. Але це ж безперервний процес, і можна повторювати і повторювати. Мені хочеться, щоб українське кіно дійсно отримало таке ж визнання власного глядача, як українська музика зараз отримала визнання від власної аудиторії. І це цілком можливо, мені здається. Як-то кажуть, ми вже майже досягли цієї точки, де це станеться.