Вакарчук - президент, Зеленський - прем’єр. Чому це не дуже смішно

На початку грудня заявили про себе відразу дві фан-групи відомих представників української сцени - музиканта Святослава Вакарчука та коміка Володимира Зеленського.

Як повідомили представники одразу кількох соціологічних компаній, прихильників першого вже настільки багато, що вони роблять його безумовним учасником першої трійки ймовірних кандидатів у президенти-2019, де він нібито опинився поряд з Петром Порошенком та Юлією Тимошенко.

А юристи другого зареєстрували політичну партію "Слуга народу", тобто з такою самою назвою як і популярний серіал за участю цього комедійного актора.

Разом з тим, обидві новини не можна назвати неочікуваними. ЗМІ давно рясніли однотипними заголовками а-ля "Вакарчук може піти у президенти", "У Зеленського найвищий рейтинг" тощо. Про амбіції обох названих персонажів цілком серйозно говорили й у виборчих штабах та різних політичних середовищах.

"Я рейтинг Володимира Зеленського вимірюю. Після серіалу "Слуга народу" я вимірюю рейтинг Володі щомісяця", - зокрема, говорив у червні провідний політтехнолог БПП, тодішній голова однойменної парламентської фракції Ігор Гринів в інтерв’ю "Главкому". І цей рейтинг, за його словами, "буває і більшим, ніж у Слави Вакарчука, наприклад".

Також він повідомив те, що Зеленському надходила пропозиція долучитися до одного з партійний списків. Якого саме, щоправда, Гринів не уточнив.

А у листопаді гіпнотизер та консультант з проведення виборів з Новосибірська Олексій Сітніков, котрий, як він сам стверджує, вже протягом тривалого часу бере замовлення в Україні, в ефірі одного з новинних телеканалів взагалі видав сенсацію. Виявляється, це саме він нібито першим вклав у Вакарчука думку про його здатність стати політиком.

"Я дуже люблю його, як музиканта. Я сам є в минулому музикант, це раз. По-друге, я думаю, що це я колись в спілкуванні з ним зародив в ньому ідею, що з нього може вийти дуже непоганий політик. Я дуже люблю цю людину, і вважаю його не тільки приголомшливим музикантом. Я багато з ним спілкувався - це дуже внутрішньо чиста, чесна, широко ерудована та освічена людина", - зазначив Сітніков.

Що з поглядами: Вакарчук

Для того щоб проголосувати за того чи іншого кандидата на високу посаду потрібно знати його погляди. Й не лише артикульовані ним самим, а й ті, про які свідчить спосіб життя нашого кандидата, його вчинки.

Про Вакарчука ми знаємо, що він долучався до обох Майданів (2004, 2014), а у перервах між ними виступав із нейтрально забарвленими заявами ліберального спрямування про необхідність осучаснення України, про необхідність її розвитку тощо.

При цьому нескладно було помітити, що він не має певного набору думок, принципів, певної політичної програми. І як не дивно, на їхнє формування не вплинула навіть Революція гідності.

Наприклад, 23 серпня 2015 року, напередодні святкування Дня Незалежності, у претензійній колонці для видання "Новое время" фронт-мен "Океану Ельзи" повчав усіх нас наступними інтенціями:

"Чого Україна чекала від Майдану? Мені іноді здається, що головна проблема українців полягає у тому, що ми не можемо визначитися, яку державу ми хочемо побудувати, куди ми йдемо. Quo Vadis? Ми поки не дали собі відповідь на це питання".

Достатньо провокативний, оригінальний, але водночас дуже дивний висновок. Невже ті, хто гинули від куль "Беркуту", не знали, якої держави потребують? Чи ті студенти, які першим потрапили під кийки спецпризначенців, не знали, чого вони вимагають від влади?

Або ж це сам співак досі "не може визначитися" щодо Майдану, щодо Росії й не тільки?

Бо у тому ж матеріалі стверджує:

"Якби все було інакше, і демонстрація, яку розігнали, виступала проти євроінтеграції, я все одно вийшов би на Майдан. Якщо б прийшли поліцейські й побили невинних хлопців і дівчат, які виступали за зближення з Росією, палицями до крові під камери, я б вийшов точно так само. Я б стояв рівно стільки ж. Тому що справа не у тому, з ким ми будемо інтегруватися, справа у фундаментальних цінностях".

Усі ми теж за "фундаментальні цінності" і теж проти перевищення державними органами власних повноважень, але писати 2015 року про те, що байдуже "з ким інтегруватися", це вже занадто несерйозно.

І яку державу своєю чергою тоді збирається "побудувати", власне, Вакарчук? Ту, де реалізовуватиметься універсальне правило "за усе добре й проти усього поганого"?

Так за це вже виступали льотчиця Савченко - у "Батьківщині", співачка Повалій - у Партії регіонів, боксер Кличко - в "Ударі" чи футболіст Шевченко - в "Україна – вперед!".

Та й сам Вакарчук разом з Русланою свого часу у "Нашій Україні" (до речі, оскільки від депутатського мандату він через рік роботи у парламенті відмовився, виникає питання: від президентських повноважень теж потім відмовлятиметься). Усі ці гучні імена мали одноразове політтехнологічне призначення.

Якщо ж соліст ОЕ сподівається чогось більшого, його погляди мають бути змістовнішими й, взагалі, мають бути. Поки ж що їх немає.

Також йому хотілося б порадити бути обережнішим у підборі власного кола спілкування та іноземних радників. Чого, до прикладу, його зараз може навчити той самий Сітніков?

Людина, яка хизується тим, що "робила" успішну президентську кампанію для Єльцина (1996), не менш успішну парламентську для Путіна (1999), а на 4-му році російської збройної агресії проти України не вважає російського диктатора особисто винним у бійні на Донбасі.

Й наполягає на тому, що господар Кремля не здатен зупинити цю страхітливу війну, навіть якби дуже того захотів, і, більше того, він у ній майже не зацікавлений.

"Я гадаю, ні. Інтересантів і в Росії, і в Україні, гравців, які грають у цю війну, набагато більше (ніж один Путін. - Ред.)", - заявляв він.

Що з поглядами: Зеленський

Якщо у випадку з Вакарчуком ми маємо справу з непослідовністю, ідеологічною пустопорожністю та політичною нерозбірливістю, то Зеленський завжди відрізнявся відвертим пристосуванством з певним антиукраїнським ухилом.

Ось один красномовний випадок. Восени 2008 року в палаці "Україна" каналом "Інтер" записувався концерт до 70-річчя Леоніда Кучми. На вході Даниловича і тих, хто з різних причин вирішив навідатися на те дійство, зустрічали величезні портрети Георгія Гонгадзе, "двічі самозастреленого" Юрія Кравчена, виготовлена у вигляді великого транспаранту передсмертна записка останнього, а також майор Мельниченко та ветерани УНСО.

Всередині ж гостей розважали Малінін, Доліна, Кобзон, Ротару, Білик, Ані Лорак, Вірка Сердючка, Наталя Могилевська та інші.

"Я хачу ісполніть пєсню "Kiss, please", що в перекладі значить, "Батьку, вертайтеся", - заявляла Сердючка.

"Леонид Данилович, я Ваша - Могилевская Наташа", - не могла себе стримати ще одна виконавиця.

Проте приз №1 за найбільше підлабузництво вечора, якби такий існував, безумовно, отримав би Зеленський. Він на пару з Марією Єфросиніною був ведучим й десь під кінець заходу ошелешив усіх присутніх. Далі цитата мовою оригіналу: "Спасибо Богу и слава Леониду Даниловичу! …(далі невеличка пауза) Точнее давайте скажем так: "Спасибо и слава богу Леониду Даниловичу! ".

Переважна більшість глядацької зали зустріла таку ініціативу оплесками. На це, певно, і був розрахунок.

З остаточної версії концертного вечора ці дифірамби повирізали. Однак, автор цих рядків відповідає за достовірність цих реплік, позаяк перебував тоді в одному з перших рядів.

За рік-другий організатор й незмінний керівник "95 кварталу" знайшов собі нового "бога". "Квартальники" стали постійними учасниками корпоративів у родині Януковича, що за кілька років підтвердили у відповідь на пряме запитання телеведучої Катерини Осадчої.

У 2010-2013 роках в їхніх виступах "діставалося" і владі, і опозиції. При цьому непропорційно більше, звісно ж, тодішній опозиції. Й майже ніколи кому-небудь з олігархів. "Що ж, - скажете Ви. - Інакше вони не могли. Треба було пристосовуватися".

Не без того, публічні особи мусять десь якось пристосуватися. Але завжди є теми, щодо яких межу переступати ніколи не можна. А у "Кварталу" й особисто Зеленського з цим інколи виникають проблеми. Можливо, вони надто молоді й недосвідчені. А можливо, деколи не можуть приховувати власне оригінальне бачення деяких питань.

Ще починаючи з Януковича колишня команда КВК з Кривого Рогу, яка вже давно вийшла на всеукраїнський рівень, обстоює тезу про рівноправність російської мови в Україні, поряд із державною. Та й сама Україна у їхньому сприйнятті виглядає теж досить своєрідно.

2016-го на російському гумористичному фестивалі у Юрмалі (Латвія) Зеленський, виступаючи на тему відносин Києва з європейськими кредиторами, порівняв свою Батьківщину із "акторкою з німецьких фільмів для дорослих".

 "Тобто, є готовою прийняти у будь-якій кількості з будь-якого боку", - намагався пожартувати комік.

Попереду нові жарти

Якщо Вакарчука чи Зеленського, або ж відразу обох із них, зареєструють кандидатами у президенти-2019, чинний гарант Конституції зможе спокійно керувати до 2024-го.

Такий кандидат повторить трюк з Симоненком у 1999 році, за рахунок котрого цей "голова" вже неіснуючою партії на цілі десятиріччя вперед забезпечив чималі статки для своїх дітей та онуків.

Не виключено, що одночасно вони займатимуться й власними парламентськими проектами. Однак, як свідчать подібні приклади з нещодавнього європейського минулого (виборчі ініціативи рокера Павла Кукіза у Польщі чи ще одного коміка на ім’я Беппе Ґрілло в Італії).

Як і у випадку з президентськими виборами, ці напівфейкові об’єднання заздалегідь приречені відтягувати голоси від реальних партій і рухів, себто виконувати роль "спойлерів".

"А як же випадок Рональда Рейгана?", - заперечите Ви.

"Ронні" був цілісною особистістю, й насамперед патріотом. Під час Другої світової він воював проти гітлерівців, а не "молов" казна що про свою країну перед ворогами. Тому після війни переважно грав ролі рядових, офіцерів, або ж детективів. Він не був комедійним актором, як Зеленський. І ніколи не ставив питання в стилі "Хто ми такі?" та "Куди ми йдемо?" як Вакарчук.

Щоразу - й під час губернаторських виборів, й під час президентських - за ним стояла потужна партійна машина республіканців, чиї погляди він послідовно сповідував.

Зверніть також увагу на те, в якому віці Рейган зайняв обидві посади: у 56 років - очолив штат Каліфорнія, в 70 років - обрався 40-им президентом Сполучених Штатів.

Точка зору редакції Еспресо.TV може не збігатися з точкою зору авторської колонки. Еспресо не впливає на зміст авторських колонок і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють в них.