Кіно та Голодомор. Як розповісти світові про геноцид українців

Українсько-польсько-німецько-шотландсько-бельгійська робота розповідатиме про журналіста Гарета Джонса, який вперше почав писати правду про штучний голод в Україні. Шанси на успіх підвищує і те, що на головну роль вибрали Джеймса Нортона, популярність якого нині достатньо висока.

Ніщо так не допомагає народам розповісти свої історії, як масова культура. Якщо ми вже йдемо по трагедіях, то про Голокост більшість із нас знають саме з маскульту. А надто – з кіно. І тут треба віддати належне євреям – вони створили сотні різних фільмів, на різну аудиторію. Це документалістика, яка допомагає розібратися у фактах, арт-гаус, який дає змогу режисерам знову і знову переосмислювати цю подію, а є масові, популярні картини з відомими акторами та зняті визначними режисерами.

Вони отримали схвалення критиків, любов глядачів та різні приємні статуетки. Відтак, "Піаніста" Поланськи, "Списка Шиндлера" Спілберга та "Вибору Софі" Пакули цілком досить, аби не просто знати, але й бодай частково відчути, що відбувалося за Другої світової з єврейським народом.

Читайте також: Зірка серіалу "МакМафія" зіграє журналіста Гарета Джонса, який першим розповів світу про Голодомор в Україні

Нехай не так успішно, але вірмени теж використовують культуру для донесення до світу своїх бід. А хоч би й Кім Кардашян про це розповідала. Не кажу про учасників System Of A Down, які теж доволі активні у цьому питанні. Зрештою, усім їм добряче допоміг Орхан Памук – турецький письменник і лауреат Нобелівської премії, який мусив вшитися з рідної країни через свої вислови про геноцид вірмен у Туреччині. Звісно, це була скандальна історія, а що як не скандал приверне увагу до проблеми.

Давайте тепер розберемося, що коїться у нас із вами. Даруйте за цинічність, але Голодомор – це супервигідна тема для маскульту. Мало того, що вона драматична, трагічна, то вона ще і страшенно багатогранна. Тут вийде хоч мелодрама, а хоч і політичний трилер. Особливо політичний трилер, аби просто показати ці навдивовижу схожі моменти тодішньої історії з тим, що відбувається просто зараз.

Так от, як не прикро, але мусимо констатувати наступне – нічого у нас поки не виходить.

Усі спроби українських режисерів зацікавити міжнародну аудиторію темою Голодомору закінчилися абсолютно нічим. Світ навіть не почав слухати. А причина досить проста і очевидна – не вміємо розповідати. І, здається мені, вчитися не хочемо. Але давайте до прикладів.

Є багато документалістики про Голодомор, навіть дуже непоганої, але усе ж ставку треба робити на фільми ігрові. У нас їх за часи Незалежності назбиралося аж три. Що ж з ними не так?

"Голод-33" Олеся Янчука.

Стрічка побачила світ у 1991 році та стала першою ігровою роботою, яка взагалі торкнулася цього питання. Екранізація "Жовтого князя" Василя Барки була на тому рівні, який взагалі дозволяв тодішній стан українського кінематографу. Чорно-біла історія однієї сім'ї, застаріла як з технічного погляду, так і з точки зору кіномови. Фільм з явним поетичним присмаком, де картонні герої розмовляють книжною мовою та видають вимучені репліки.

Втім, у своєму "Голоді-33" режисер Олесь Янчук не вдався до нині доволі популярного прийому. У нього всі персонажі розмовляють українською – і жертви, і поганці. Зараз же негативні персонажі часто наділяються російськомовністю, що, в принципі, є досить суперечливим прийомом із багатьох точок зору. Ясна річ, на той час вихід такого фільму був дуже важливим, але у такій формі він сприйнявся лише частиною українців. А вже про міжнародну аудиторію годі казати – міжнародним хітом "Голодові-33" точно бути не судилося.

"Поводир" Олеся Саніна.

Велика спроба номер два з'явилася аж через 22 роки. Зазвичай розмови про цю стрічку вибухонебезпечні. Фанати і хейтери готові вести гарячі суперечки, ледь не проклинаючи одне одного. Для мене ж це кіно є ідеальною ілюстрацією приказки "що росіянину добре, то німцю смерть".

"Поводир" вийшов у прокат в 2014 році і досі тримає звання однієї з найбільш касових вітчизняних стрічок. Успіх був неймовірним: зали забиті вщент, тисячі позитивних відгуків, сльози, емоції, люди ходили на сеанси не один раз. Щоправда, критики якось не у захваті були, навіть сварилися дуже. Фільм, мовляв, сентиментальний, непристойно пафосний, нелогічний, не сучасний, половина акторів дерев'яні, сценарій примітивний – ну десь приблизно таке писали.

Їх усіх, звісно, одразу поставили на місце. Наприклад, продюсер Ігор Савиченко про свій фільм в інтерв'ю Радіо Свободі сказав наступне: "Якщо ти українець – він тебе чіпляє. Якщо ти не українець, або критично ставишся до всього українського – то він тебе не чіпляє".

Ось така чудова логіка, яку, до речі, підтримало безліч шанувальників цієї історії. Не подобається наш фільм – так ви ж тоді і не українці зовсім, а то і українофоби якісь взагалі. Можна було б посміятися, якби не історія з Оскаром. Нагадаю, у категорію "Кращий фільм іноземною мовою" тоді відправили саме "Поводиря". І тут знову вийшли кінокритики зі своїми протестами. Мовляв, що ж ви робите, американські кіноакадеміки швидше оцінять "Плем'я", у "Поводиря" шансів нуль. Але ні.

Результат: стрічка Саніна вивалюється на першому ж колі оскарівської гонки, а стрічка Слабошпицького отримує приз європейських кіноакадеміків за найкращий дебют. Ось така неприємна ситуація. І найцікавіше – продюсер же правий був, бодай частково. Фільм для українців, точніше, лише для українців, та й то не усіх. Чудово, що так добре вдалося достукатися до своєї аудиторії, але завдання "розповісти світові про трагедію українців" "Поводир" просто не міг потягнути.

Це ми тут ладні пробачати своїм стрічкам недоліки, бо хочемо підтримати своє, бо тема близька, бо менталітет у нас сентиментальний і на локальному ринку ця історія зіграла. Світова публіка недоліків не пробачатиме, їй не цікаве, от просто не цікаве таке кіно. Крапка. І проти фактів не підеш – у "Поводиря" не було ані успішного світового прокату, ані вагомих нагород, ані резонансу.

Можливо, частину кінематографістів цей випадок навчив, що весь сир в один вареник пхати не варто. Втім, наша діаспора, на жаль, припустилася точно такої ж помилки.

"Гіркі жнива" Джона Менделюка.

Якщо автори "Поводиря" не надто часто говорили про міжнародну історію свого дітища, то канадські колеги сказали це на самому початку – ми хочемо розповісти про Голодомор світові. Попри те, що ця спроба із тріском провалилася, вона була досить благородною. Продюсер Ян Ігнатович та режисер Джордж Менделюк – обидва канадці українського походження.

Перший вклав свої 20 мільйонів доларів на зйомки, другий – довго хотів зробити таке кіно, бо ж і його мати колись пережила голод у Харкові. Авторам сценарію допомагав історик Орест Субтельний. В результаті, за словами продюсера, прокат вдалося влаштувати у понад сорока країнах. Прем'єра відбулася рівно торік. Результат: по усьому світу "Гіркі жнива" зібрали менше одного мільйона. І це, звісно, провал. Світові знову нічого розповісти не вдалося.

Проте українці кіно оцінили. Ні, це не був фурор, але майже 9 мільйонів гривень фільм зібрав. Достатньо середній результат, але свої шанувальники теж знайшлися. Вочевидь, це консервативні люди і лише на локальному українському ринку. Складалось враження, що у авторів в уяві була якась міфічна Україна з віночками, співами і танцями на полі, вишитими сорочками та полотняними штанями. Такий собі сільський вандерленд, до якого приходять злії люде, аби цей рай зруйнувати.

• Особисто я припускаю, що про Голодомор може з'явитися непогана авторська стрічка, яка б могла взяти участь у якомусь із міжнародних фестивалів і частково зацікавити українців. Бо ж практика показує, що дуже мало наших співвітчизників є фанатами арт-гаузу. А тим часом усі великі сподівання мусимо пов'язати з Агешкою Голланд.