live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Орест Сліпак: Василь закінчив своє життя так, як він хотів

В гостях у Миколи Княжицького керівник хору "Дударик", продюсер та музикант Дмитро Кацал та брат Василя Сліпака, засновник фундації його пам'яті Орест Сліпак

W-life – це музичний маратон пам’яті Василя Сліпака, оперного співака, що загинув на Донбасі 29 червня 2016 року. Цьогоріч фестиваль пройде вдруге: розпочнеться 29 червня в Києві, а завершиться гала-концертом у Львові 1 липня. Про цю надзвичайно важливу подію говоримо з Дмитром Кацалом – продюсером, музикантом, знайомим нам як керівник хору "Дударик", і з братом Василя Сліпака, засновником фундації Василя Сліпака Орестом Сліпаком.

У чому суть цієї події? Ми, канал Еспресо, зацікавлені зробити все, щоб підтримати вас, і щоб память про Василя була вшанована – і як про героя, і як про великого митця.

Орест Сліпак: 29 червня - друга річниця загибелі Василя. Минулого року, коли ми наближалися також до річниці, ми десь за пару місяців з Дмитром та керівником Львівської філармонії Володимиром Сивохіпом думали, що роботи. Тому що ми знали, що хочуть приїхати до Львова його друзі - музиканти, композитори, диригенти. І ми вирішили, а чому ми не можемо організувати концерти? І минулого року вони відбулися дуже успішно. Було дуже багато людей. І такий спосіб вшанування пам’яті через це, чим займався Василь, свою роль зіграло. Цього року особливість маратону полягає в тому, що його відкриття буде в Києві, у великому залі консерваторії, яка носить ім’я Василя Сліпака зараз. Це буде дуже потужний концерт, будуть солісти з Франції, США. Також буде симфонічний оркестр Львівської філармонії, а також хор "Дударики" і хор "Глорія". І буде виконуватися  дуже унікальний твір, Дмитро може про нього більше розказати.

Дмитро Кацал: Твір Джоакінно Россіні "Маленька меса". Це  - остання декада творчості, фактично останній його ораторійний твір, фантастичний за розвитком фактури, за насиченістю сольних партій, за грою. За оркестровкою, - яка просто феноменальна. Він трошки піджартував, називаючи "Маленькою месою" цей твір на 1 год. 20 хв. повного звучання і з такими віртуозними аріями. Тобто все, що в нього було напрацьоване, я думаю, що він через свої внутрішні змісти це відцідив і залишив лише зерно. Колосальна робота і в технічному плані, і в змістовому плані. І нам дуже-дуже допоможе цей квартет солістів, це - перша полиця за якістю солістів. Це  і для киян і для нас буде феноменально. Крім того, це прем’єра, вона не звучала в Україні, в Києві, у Львові.

Як ви бачите цей маратон? Як ви його будуєте? Чого ви хочете досягти цим маратоном? Очевидно, що це памяті Василя зроблено, але і сам маратон ставить щось на меті. Як ви хочете, щоб про нього говорили потім?

Д.К.: Концепція маратонів: від друзів - другові. І коли ми думали, у нас був реальний карт-бланш. Василевих друзів - як цвіту по всьому світу. У абсолютно діаметрально протилежних суспільних зрізах: від митців, публіцистів, художників, композиторів. І кожен хотів би приїхати сюди і поспівпрацювати.

Звідки в нього стільки друзів?

О.С.:  Він був великий комунікатор. Володів кількома мовами, багато їздив. Куди б він їздив. Мені цікаво було спостерігати, коли він приходить у нову компанію, якийсь новий театр приїздить - і він у центрі уваги. Завжди і  постійно жарти, сміх, тобто він тягнув, і навіть зараз я приїжджаю і постійно зустрічаю нових цих людей.

А цих людей щось обєднує? Чи це випадкові люди, які з ним знайомилися?

О.С.:  Це не випадкові люди. Вони, як Василь, люди, які мають вогонь. Люди, які відкриті, цікаві, діяльні. Вони, що цікаво, по-різному мали справу з Василем. Зараз це велика проблема для мене. Тому що я його знав як оперного співака, але не знав його як воїна. Він не говорив, що він воює. Він говорив, що займається якимись волонтерськими проектами.

Ви не знали про це взагалі?

О.С.:  Дізналися, коли загинув. Але при житті він цього не говорив. Він завжди зупинявся у мене в Києві перед поїздкою на фронт. Він говорив: ми веземо допомогу, ми хочемо концерти робити, хочемо зрозуміти, що потрібно на фронті. Але на моє пряме запитання: "Василю, а ти часом не воюєш?" він уникав відповіді. Ні батькам, ні мені цього не говорив ніколи. Це вже зараз, коли я спілкуюся з його побратимами, я вже це зрозумів.

Ви хочете, щоб цей маратон був разовим чи постійним? Щоб перетворився на конкурс чи фестиваль імені Василя?

Д.К.:  Ми продумали цю тему, для цього ми в Києві. Відкривається маратон цього разу в Києві. Наступного року він буде продовжено однозначно.

А цікаво, за які кошти?

Д.К.: Нам цього разу допоможе міська і обласна адміністрація - привезти музикантів до Києва. Це дуже великий шмат допомоги від них. Це ім’я - на вустах і вельмож, і політиків. Я думаю, що за словами підуть і дії. І ми хочемо, щоб цей маратон, зосередивши увагу на Василеві, щоб Василь був вістрям величезної проблеми, яка висить над Україною. Над безліччю тих бійців, які повертаються, можливо, і не повертаються. Тобто він - точка концентрації уваги. І в музичний спосіб ми будемо про це повідомляти.

О.С.:  Ви говорили про конкурс. В грудні 2017 року відбувся Перший всеукраїнський конкурс молодих вокалістів імені Василя Співака. Був дуже успішний, були з усієї країни учасники, міжнародне журі. Схвальні відгуки я отримав від фахівців, від конкурсантів. Цей конкурс буде відбуватися раз на два роки, і 2019 року він також буде в грудні. І буде мати статус міжнародного. Мені цей проект дуже близький, бо я пам’ятаю, як Василь пробивався на велику сцену. Можна довго розказувати про цю дорогу, але вона була дуже легкою.

Коли я дивився фільм "Міф" про Василя, то дізнавався дуже багато таких речей, яких я не знав. Як це відбувалося? Натомість були люди,наприклад, владика Борис Гудзяк, який згадував його ще у Львівській консерваторії, що він його знав, як він змінювався як людина. Потім він опиняється у Франції. Ви як його старший брат, коли спостерігали за всім цим, як Ви вважаєте, зараз для таких молодих людей, як він, створені умови для творчого росту тут?

О.С.: Я би сказав, що є прогрес, багато змін. Але ці зміни, коли ми говоримо про якісь ліфти для талантів, вони більше ідуть від приватних ініціатив. Може, іншими країнами. Хоча в Україні також уже є спроби підтримувати культурні проекти, але це ще ми йдемо до того. Хоча я впевнений, що в Україні є дуже багато талантів. Так сталося, що я в багатьох проектах задіяний, і в будь-яких галузях культури - фото, кіно, ілюстрації, веб-дизайн тощо – в топ-групах є українці. Ми маємо колосальний талант і мусимо про це думати на рівні держави. Тому що все-таки старий, радянський підхід зберігається. Конкурси навіть різні - часто це має формальний характер. Хоча все більше я бачу приватних ініціатив, які дозволяють молоді виходити на західний рівень і зовсім по іншому говорити про Україну. Є багато прикладів, коли це дуже успішно. Але у держави я не відчуваю, що це є пріоритет. Мусить більше фондів виділятися для підтримки талантів.

Пане Дмитре, Ви це відчуваєте, як ніхто. Ви працюєте з талановитими дітьми. Василь у "Дударику" співав?

О.С.: Вони разом співали, я їх ще пам’ятаю малими.

Розкажіть, як Василь потрапив у "Дударик"? Зараз це взагалі хор багатовіковий, прекрасний чоловічий хор, який виконує і народну, і класичну музику.

Д.К.: Василю поталанило, він потрапив пізно, у років 12, на 6 років пізніше від норми, скажімо так. Бо в 10-12 років діти співають найскладніші твори, які є в репертуарі. І батько йому дав місяць, щоб він виправдав довіру.

Ваш батько, який на той час був художнім керівником

Д.К.: Він і засновник, і художник, і керівник.

О.С.: Я пам’ятаю, як мама  прийшла додому з Василем після зустрічі з Миколою Кацалом і каже мені: "Він сказав, що він у нас дуже дорослий. Я йому даю місяць. Якщо він увіллється в колектив, то я вас прийму".

Ваша мама чим займалася?

О.С.: Вона інженер. Батько теж інженер. Нас постійно водили в театри, виставки, ми були, скажімо, в культурному житті. У  нас не було співаків, музикантів. Хоча мамин батько - також Василь - кажуть, мав колосальний голос. Я його не застав, він працював на залізниці, але всі говорили, що в нього був унікальний голос. Василя назвали Василем на честь діда.

Коли Ви говорите про голос, у цьому фільмі є елементи з казки Джанні Родарі про чарівний голос. Розкажіть тепер, як це почалося.

Д.К.: Перше, він справдив довіру. Наступне - він вливається в колектив і опановує колектив дуже швидко. Він потрапив у дуже сильну команду на той час. Вливається в колектив, усе добре, минає якийсь час, стабілізується партія. Хлопці з партії відходять, він залишається в партії. В нього лишається контр-тенор. Батько звертає на це увагу, вже 15-16 років, голос не міняється, тільки красивішає. Він звертається разом з Василем до Марії Байко, - а це визнаний наш музичний авторитет, - щоб вона заопікувалася для вступу в консерваторію. Консерваторія хапається за голову, бо навіщо їй контр-тенор, вони не мають ані досвіду, ані практики. Є Англія, є Італія, прошу дуже.

О.С.: Взагалі життя Василя - це суцільні знаки, співпадіння, якісь люди - де він їх знаходив? Дуже різні! От сьогодні були в консерваторії, ректор розповідав цю історію. Василя три роки не беруть у Львівську консерваторію, бо нема місця для контр-тенора. Потім Василь потрапляє на КиївМузикФест з футуристичним твором Олександра Козаренка, і цей твір розриває всю музичну спільноту. І знайомиться під час концерту з ректором тодішнім Олегом Семеновичем Тимошенко. Я тоді пам’ятаю, ми включаємо новини - Василь у Києві. І ректор виступає в новинах УТ-1 і каже: "Я познайомився з Василем Сліпаком. Його у Львові не приймають у консерваторію. Це геній, я його сьогодні забираю". Сьогодні син цього Олега Тимошенка - виконуючий обов’язки ректора, йому було цікаво почути про свого батька.

І у Василя - постійно такі історії. Як він потрапив у Францію – цікава історія.

Франція, я, молодий лікар-кардіолог, їду на конгрес кардіологів у Францію. Це перший візит. Їду з другом, конгрес відбувається в Ніцці. Ми доїжджаємо до Страсбурга і розуміємо, що у нас закінчилися гроші. Потім ми знаходимо одного священника, він нас провадить до ще однієї людини. Потім ми опиняємося в Ярослава Муcяновича  - одного з лідерів Франції, який знав братів Люм’єрів, був великий лікар, філософ, діяч. Ми в нього тиждень живемо. У мене була касетка із Василевим записом. Він послухав, на другий день мені каже: мусиш піти до Маріана Кузана, також відомий композитор. Іду до нього, лишаю цю касету. Через 3 місяці дзвінок: "Тебе запрошують на конкурс у Париж", у 19 років він потрапляє в Париж. На конкурсі завойовує два гран-прі. Його беруть, дають найкращих педагогів, він опиняється в Гранд-Опера, проходить конкурс. І починається його кар’єра. Але це завжди дуже цікаво - як проходити через стільки людей, щоб досягати цілі. Це йому якось вдавалося, я би сказав, просто.

А це диво зі зміною голосу, як це можна пояснити? Ви музикант, лікар, що це відбулося? Глядачі, може, не всі знають, тим, хто не знає, раджу подивитися чудовий фільм про Василя Сліпака "Міф". Вражає те, як у людини з таким високим голосом раптом зявляється низький.

Д.К.: Я так зараз дивлюся і бачу певну закономірність: відбулася певна трансформація не тільки фізіологічна, вокальна (тобто він змінив голосові зв'язки на грубші), але й внутрішня. І ендо-, і екзоскелет з'явився такий на людині. Тобто від нас він поїхав у 19 років худорлявим, високим, з такими невиправдано довгими кінцівками, тобто П'єро. Від нас він поїхав П'єро, може, там 70 кілограмів, і кантор-тенором. А ми його зустрічаємо через 5 років - того ж зросту, може, трошки більшого, тільки 120 кілограмів абсолютно живої м'язової ваги. Якщо він тоді був лояльний до компанії, багато жартів таких, бездумних якихось, можливо, такі юнацькі речі якісь. То тут вже зовсім інакша людина. І я навіть не знав, що ж відбувається. Питаюся за голос, він каже: "Ти знаєш, я вже не співаю, і кантор-тенором трошки мені вже тяжко. В мене останній запис, до речі, єврейську молитву записали таку, зберігся. Остання його лебедина пісня кантор-тенором. І збираємося разом з ним заспівати "Реквієм" Моцарта на запрошення Жана-П'єра Лоре, його тамтешнього наставника. І він має бути в ролі баса. Ми його знаємо кантор-тенором і ще трошки підсміюємося, але вже приймаємо те, що бачимо. А з тим вже з ним ради не даси.

О.С.: Ви його організовуєте, ми більше допомагаємо, цей концерт.

Д.К.: Ось і доходить до "Туба мірум", він відкриває рот, і оцей 150-метровий римської забудови храм на 2000 місць в секунду наливається такою кількістю звуку, що ми 45 хор і 45 оркестр заледве досягали.

А це взагалі так часто буває? Я пам'ятаю, коли вчився в школі, у нас були такі хлопчики, які мали блискучі голоси до дорослішання, до зміни зв'язок. А потім я когось із них зустрічаю, кажу: "Ну як ти, що?". Він каже: "Ну, вже все, виріс". Часто буває таке, що люди з такими блискучими дитячими голосами в дорослому віці отримують такий цікавий дорослий голос?

Д.К.: Це є унікальні речі. Щоб ми розуміли, якої якості ця людина. Це є Марія Каллас, Соломія Крушельницька, Карузо, Шаляпін. Оце є цього класу.

Але чому нічого в Україні особливого про нього не було відомо?

О.С.: В Україні десь навіть до його загибелі ми мало знали українських вокалістів, які дуже відомі на Заході. Наприклад, коли Ви дивитеся в афішу "Метрополітен-Опера" в Нью-Йорку, там майже в кожній виставі задіяні якісь люди, яких ми не знаємо.

З України.

О.С.: З України – Одеса, Кіровоград.

Д.К.: Дніпро, Харків.

О.С.: І в кожному театрі таке. І тільки зараз ми побачили, що вже почали запрошувати наших відомих, скажімо, солістів сюди: чи в Київ, чи у Львів, чи в Харків, чи в Одесу. Раніше чомусь такого тренду не було. Василь, я знаю, завжди хотів співати чи у Львові, чи в Києві, але не було такої потреби в цьому.

Д.К.: Якось все вирішувалося, знаєте, містечково і локально, в своєму королівстві. Оперний театр такий має забезпечений. Тобто не було такої практики. Зараз відбуваються опен-ейр фестивалі у нас - у Львові і в Києві. І дивлюся зараз в Тульчині недавно був, і чи MozArt чи щось подібного штибу. І приїздять як наші диригенти основних театрів, так само і з вокалістами.І це є подекуди відкриття. Благо, що зростає як кількість, так і якість наших вокалістів, так само і слухацька аудиторія вже зросла до тої міри, що починає потребувати реально цього.

Пане Оресте, а як відбувалося це з Василем? Що з ним таке відбулося, що він з такого худенького хлопчика П'єро перетворився на такого мужнього бійця, такого сильного чоловіка - з іншою вагою, іншим голосом?

О.С.: Це, знаєте, є багато питань в житті Василя, які я зараз пробую собі пояснити і я не можу пояснити. У нього було багато таких виразних динамік, змін у житті. Наприклад, коли він переїхав у Францію, я до нього приїжджаю - він чистий француз. Не було абсолютно ніякої потреби адаптації, він зразу влився у французьке оце середовище і був як у своїй тарілці. Тобто потім у нього почалося оце його велике кохання, у нього там було таке дуже серйозне. Він закохувався серйозно і все робив, щоб те кохання квітло.

Те кохання заважало творчості?

О.С.: Ні, думаю, що ні. Хоча саме таке цікаве було кохання, коли в нього була солістка також опери. Вона, до речі, також буде в Києві. Це була дуже цікава історія, дуже довга, але потім, на жаль, вона закінчилася.

Це була солістка французької опери, француженка?

О.С.: Так, Перін Медоф, француженка. У нього взагалі більшість жінок була, скажімо, неукраїнок. Остання любов була українка. Це така цікава річ. Але ці зміни постійно відбувалися в нього. Наприклад, він у якийсь час вирішив, що хоче рок співати. У нього був період, коли він навіть записав диски, відео. З рок-групою він працював там півроку.

У Франції?

О.С.: Так, це все було у Франції. Тут він тільки один раз виступив, я його зняв на телефон, з "Дудариком" біля пам'ятника Шевченка.

Д.К.: 24 серпня.

О.С.: Це єдиний був його публічний виступ тут вже як відомого, скажімо, співака. І потім останні 3 роки, коли він уже був волонтером, коли він, як ми розуміємо, брав участь у бойових діях, в нього кар'єра пішла просто нереально. Тобто в нього маса контрактів, у нього купа роботи, а він все одно їхав туди. Але вже останній період мені було страшно. Тому що я бачив, що людина вже повністю живе, хоча ніби там перебуває, там працює, але всі його розмови, всі його контакти були пов'язані з Україною. Тобто якщо раніше я приїжджав, то в нього оточення було французьке. Він по телефону завжди по-французьки говорив. Потім чомусь так сталося останній рік перед загибеллю, я до нього дуже багато їздив - я в нього був майже кожних два тижні. Тоді найбільше мене насторожило, що всі його розмови були українською мовою, тобто що він вже повністю переключився на Україну, хоча ще перебував у Франції.

Значить, ця країна з її фронтом, з її всім для нього стала важливішим у житті ніж опера, естетика, Європа і все інше?

О.С.: Абсолютно. Таке відбулося, і у нас було багато дискусій, тому що він багато міг робити як волонтер, він був відомий, міг впливати на політиків і на зовсім різні середовища. І зараз з цими середовищами знайомимося, і вони мені розказують такі речі, що я ніколи не міг собі подумати, що Василь тим займався. Але він дуже так дозував інформацію, він давав тільки те, що кому треба. Тобто він з кожною людиною чи з групою людей робив якісь спеціальні речі і це було дуже, як виявилося, ефективно. Але я в одному впевнений, що якщо би він подивився на своє життя, як воно закінчилося, він так хотів, це був його свідомий вибір, це не була якась помилка, це не було якесь таке, знаєте, якась "хвороба" чи що. Це був свідомий вибір людини, він вибрав, він закінчив своє життя так, як він хотів.

Дякую. Нагадаю лише, що 29, 30 червня і 1 липня в Україні відбуватиметься маратон пам'яті Василя Сліпака. Це буде в Києві і у Львові. Ми запрошуємо вас на ці концерти, куди приїдуть друзі Василя з різних країн - з України і з Європи.

новини партнерів

25 вересня, 2018 вівторок

24 вересня, 2018 понеділок

25 вересня, 2018 вівторок

24 вересня, 2018 понеділок

23 вересня, 2018 неділя

Відео

Введіть слово, щоб почати