Королівство Вінценза

30 листопада 1888 року в засніженому гуцульському селі Слобода Рунгурська в родині нащадка французьких імігрантів, підприємця Фелікса Вінценза та його дружини, польської шляхтянки Зоф'ї Пщибиловської, народився хлопчик-первісток, якого назвали Станіслав Андреас.  Згодом йому судилося стати видатним письменником і залишити серед іншого у своєму творчому спадку величний літературний пам'ятник, епічну тетралогію «На високій полонині», який сьогодні багато хто порівнює з Гомеровими «Іліадою» та «Одісеєю».

Завдяки цьому творінню Станіслава Вінценза Гуцульщина навічно залишиться на літературній мапі світу. Далеко не кожен народ має власну епічну літературу, що живиться його глибинною філософією та історичним досвідом життя багатьох його поколінь на батьківській землі. Але завдяки появі літературних творінь такого рівня народи є пізнаваними та незнищенними у мінливих світах. Ми знаємо і цінуємо давньогрецьку культуру, завдячуючи Гомерові. Італію пізнаємо через «Божественну комедію» Данте. Світобачення американських індіанців – через "Пісню про Гаявату" Лонгфелло. Гуцульщину світ пізнаватиме через Вінценза…

Він був сином цієї землі. Впродовж цілого його життя – у роки університетських студій, на Великій війні, в еміграції - цей край залишався його "малою Ітакою", сюди він прагнув повертатися і повертався. Але усі його дитячі роки минули саме тут: у Слободі Рунгурській, а також у Криворівні, де у той час був маєток дідуся по материнській лінії, Станіслава Пшибиловського. Ймовірно, саме дідусь першим помітив вразливу та вдумливу, творчу та незалежну натуру майбутнього "Гомера Гуцульщини". Це він навчав онука найважливішому на його переконання з мистецтв – мистецтву розмови з людиною, "бесіди щирої, або вже ніякої". Навчив повазі до людської гідності, що не залежить від походження та статків. І саме першому онукові дідусь Пшибиловьский заповів згодом свою розкішну бібліотеку.

А нянею малого панича Станіслава була проста гуцулка з Криворівні, колишня мамина годувальниця  Палагна Сліпенчук - Рибенчук. Тож першою мовою, якої він навчився, стала саме нянина мова, тобто гуцульський діалект української. Його дитячими казками були гуцульські легенди та бувальщини у няниному переказі. Палагна наставляла: "Колись будеш балакати різними «панськими» мовами, але дивися, щоби "людської" мови ніколи не забував". Він писав головний твір свого життя польською, але визнавав: "Мова мого дитинства не материнська, а «нянівська», тобто Палагни, українська. Коли якийсь внутрішній голос диктує мені, що я маю написати, то завжди няниною мовою".

Наприкінці ХІХ століття гуцули, що мешкали у верховинських селах, у більшості своїй були неписьменними. Їхня архаїчна культура, міфологія, традиції, вірування, цінності вільного життя у гармонії з Природою, пам’ять про героїчне минуле опришків, їхня візія світу - все це передавалося в усній традиції від діда-прадіда, "живим словом, що біжить від покоління до покоління, як кров". Тож оце живе людське слово вперше прийшло до  Станіслава Вінценза від няні Палагни – і проросло. Він роками продовжував шукати скарби отих живих людських слів, перекази-переспіви, передані і збережені від діда-прадіда. Шукав вже й після того, як відійшли у вічність: і дідусь Станіслав, і няня… Він зібрав увесь цей мовний скарб і потім, до кінця свого життя намагався записати. Так народжувалися чотири томи, чотири пасма епопеї "На високій полонині": "Я намагався тільки … сконцентрувати і скласти в цикли давній гуцульський епос, а також творити далі в його дусі, щоб відкрити світові барви й історію гуцульської Верховини… Епопея є власністю українського народу".

Тож епічне творіння Вінценза органічно постає з мови народу, як його пісня. З величної природи Гуцульщини – як гірське пасмо Чорногори, побачене з висоти пташиного польоту. Із споконвічної праці верховинських пастирів - як повновагомий "будз" доброго овечого сиру...

Окрім прийнятої у дитинстві, як своєї рідної,  мови няні Палагни, залишилося з Вінцензом ще й нянине пророцтво. Мудра і любляча жінка вочевидь відчувала, що доля готує її вихованцеві якесь особливе призначення. Вразливий хлопчина запам'ятав на ціле життя її Велике Слово: "Будеш Королем, донику…" І повірив він тому напутньому слову. І став він Королем…

Він створив як художній образ, оте "Королівство Гуцульщину" - край вільний, мудрий і добрий, безпечно віддалений "на високій полонині" від усіх примх суєтного світу, революцій та палацових переворотів.

Про таку країну мріяли багато поколінь людей, котрі селилися над Черемошем і Прутом, випасали свої отари на полонинах, відвойованих у незайманої лісової пущі, прокладали торгові стежки через Чорногірські перевали.  Мешканці цього королівства є носіями прадавньої пастирської цивілізації, яка споконвіку спиралася на прагнення свободи, миру у собі між людьми, на праці у гармонії з Природою та усвідомленням власного скромного місця у ній. Теплий вітер з півдня доносить до цього краю голоси  аргонавтів, свіжий сіверко – ясні хмари з казкової країни Калева: "На Чорногорі ніхто не поважає границь. Тільки про одну границю відомо напевно – що дерева не ростуть до неба і що людина не завоює світу, бо не дасть йому раду. Головний закон звучить так: "Спинися, чоловіче! Світу не перейдеш".

Вінцензом даровано «громадянство» у своєму королівстві усім його мешканцям, незалежно від того якого вони роду, якою мовою розмовляють і яким богам вклоняються: гуцульським пастухам, співцям та опришкам, хасидським мудрецям, польським шляхтичам, вірменським купцям… Тут усі – на своїй землі. Тут усіх побачено, оспівано й оплакано. Одна із Вінцензових етичних заповідей, його «правд старовіку» – це духовний заповіт людського братерства та ненасильства:  "Колись, дуже давно - так переказують старші - люди вклонялися громам, падали долілиць перед блискавкою, мали її за Бога. Але освітлені небесним світлом вітці наші навчили нас віддавна, що не насильству потрібно поклонятися. Отак… від співаків Божих маємо цей заповіт, що краще дати себе розбити блискавкам, ніж вклонитися темному насильству. Такий наш закон верховинський, така правда старовіку".

Вінценз був свідком зникнення тієї гармонійної пастирської цивілізації, і тужив за нею. Їй на зміну приходила інша цивілізація, "лісорубська", з її жадобою, суєтністю та нігілізмом: "Із вирубками лісів починається нова епоха. Ніщо так не змінило вигляду краю і його краєвидів, ніщо так не змінило його колишньої недоступності, а також… всього характеру життя населення, ніщо так не переорало гуцульської окремішності й самобутності, як ці промислові вирубки".

Але він був переконаний, що рано чи пізно стомлене безупинним бігом по урбанізованому мурашнику людство згадає про раніше зневажений ними добрий, мудрий і працьовитий світ. Нехай його Королівство існує як символічна реальність, ген десь за хмарами, але до нього належить наполегливо сходити, долаючи невігластво і забуття: "… Будинки перетворюються в прах, а те, що людське залишається і тримає майбутнє в своїх обіймах”.

До 130-ї річниці від народження"Гомера Гуцульщини" маємо гарну новину – у видавництві "Лілея НВ" вийшов новий наклад першого тому тетралогії "На високій полонині", "Правди старовіку" у перекладі Тараса Прохаська. Це варто читати, якщо ми прагнемо, щоб "очі бачили, мізки думали, а не лічили".