Оксана Старак-Повякель: Я – музейна дитина

У нас сьогодні незвичайний гість з надзвичайно красивого місця. Це місце називається Пирогово, а Оксана Старак-Повякель – виконуюча обов’язки генерального директора Національного музею народної архітектури та побуту України Пирогово.

Правильно все, що ви сказали, окрім "Пирогово". Треба казати "Пирогів". Село називається Пирогів, а в радянські часи назву було перекручено і раптом воно стало Пирогово.

Дуже цікаво. І ви зараз змінили цю назву?

А вона так і була завжди.

Маю на увазі – в назві музею.

А її в назві музею нема. Назва – Музей народної архітектури та побуту.

Це один з перших скансенів в Україні, хоча, здається, першим був музей у Переяславі-Хмельницькому. У чому взагалі особливість скансенів? Звідки ця традиція взялася? Хто це придумав?

Ну, по-перше, Скансен – це є власна назва. Це музей просто неба, який знаходиться у Швеції. У перекладі зі шведської скансен – це фортеця. І саме за цією назвою з часом ім’я власне перейшло в загальновживану назву і музеї просто неба називають скансенами.

Як так сталося, що ви пішли працювати керівником такого музею? Ви мріяли про це? Вам це було цікаво? Хотіли? Чи це випадковість і ваші мрії були в чомусь іншому?

Я – музейна дитина. Я виросла в сім’ї музейника. Моя мама в 1965 році прийшла працювати в музей Івана Франка у Львові, і це було єдине місце роботи, де вона працювала до 2010 року. Тобто, якщо інші діти у вихідні дні проводили час у розвагах, мама, оскільки вона була молодим науковим працівником і її постійно ставили на чергування у вихідні, брала мене з собою в музей. І для мене музей, по суті, став другим домом. Коли я у Львові закінчила художнє училище, хоч і була думка стати художником-кераміком, але я зрозуміла, що визначним художником я не стану. І пам’ятаючи стару істину, що з поганого вина завжди виходить добрий оцет, я вступила на факультет теорії та історії мистецтва Київського державного художнього інституту (тепер це Академія мистецтв). Це також був свідомий вибір, бо в наш час це, по суті, була єдина спеціальність, яка готувала музейників саме для мистецьких музеїв. Працювати в музеї – це, очевидно, була ота моя юнацька мрія. До речі, перший запис у моїй трудовій книжці зроблено рукою Бориса Григоровича Возницького. Тому що після училища я пішла працювати художником-реставратором у Львівську картинну галерею, після чого вже вступила до Києва. Тому слово "музей" – це для мене щось надзвичайне і таким залишається все життя.

Але, бачите, ви назвали кілька закладів та імен. І ці заклади та імена в музейній справі, як і в будь-якій іншій, залежать від особистості. Це як режисер знімає свій фільм. Один мій товариш любить говорити, що творення музею рівне написанню сценарію для фільму. Тому що людина, пересуваючись експозицією, має відчувати якісь емоції: десь їй захочеться посміятися, десь сльоза навернеться, десь вона буде переживати. І вона має витратити в музеї не менше часу, ніж переглядаючи хороший фільм. Так от, як у фільмі є режисер – так і в музеях є режисер. Ви назвали Бориса Возницького, якого, безумовно, асоціюють колись зі Львівською картинною галереєю. Ви назвали музей Франка, в якому зараз новий керівник – Богдан Духолоз, – який зробив з нього дім Франка, і це все оживає і має зовсім інші барви. До речі, треба віддати йому належне, що він дуже шанує тих людей, які працювали в музеї раніше, запрошує їх проводити якісь спеціальні екскурсії. Наскільки, на вашу думку, Пирогів має стати вашим відображенням, чи вашим проектом?

Я свої перші студентські практики, під час навчання в художньому інституті, мала саме в цьому музеї. Я була на відкритті цього музею в 1976 році. Я тоді ще вчилась у восьмому класі, і моя мама поїхала на його відкриття. Для мене цей музей відомий від його народження, буквально з перших хвилин створення. Це був музей, яким я дуже пишалася. Тому що в той час у ньому працювали люди, які заслуговують на повагу і визнання. Це - Світлана Щербань, Сергій Верговський, Микола Ходаківський, Лідія Орел (дружина Леопольда Ященка). Це люди, які цей музей створили. Ви акцентували на тому, що я – виконувач обов’язків. Чому виконувач обов’язків? Тому що міністр культури запросив мене на розмову і запросив на певний час очолити музей, який сьогодні став трошки незрозумілим явищем у нашому культурно-мистецькому житті.

Незрозумілим – це мається на увазі, що трошки не так розвивався. Не так, як мав би.

Там були постійні конфлікти, постійні скарги. Там була постійна колотнеча. І для того, щоб цю колотнечу якось, у першу чергу, зрозуміти, а потім усе це привести до ладу, мене Євген Миколайович (Нищук, міністр культури, – ред.) запросив .Щоб я розібралася з тією ситуацією. Тепер я дійсно хочу там працювати. Тепер я хочу там залишитися. Я хочу повернути музею те лице і зробити його таким, яким він задумувався, коли я була ще юною студенткою.

А от цікаво: його треба робити таким, яким він задумувався, чи він має враховувати якісь сучасні аспекти?

Безумовно!

Адже багато киян і гостей Києва, України, їздили туди просто відпочивати, тому що там прекрасна природа. Але коли вони бачили ту природу, вони, безумовно, звертали увагу і на чудові експонати, що показують, як жили українців різні часи і в різних регіонах України. Такі музеї завжди були до певної міри інтерактивними, тому що це не просто полотна чи якісь мертві експонати. Кожна хата, кожна будівля – це живий експонат. От що має змінитися в музеї, що б ви там змінили?

Насамперед треба привести до ладу те, що там є, а це останні тридцять років не робилося. Музей є дуже занехаяний і занедбаний. За цей рік ми вже дуже багато зробили. Ми перекрили всі хати, які були в аварійному стані – зараз там вже зовсім інша картинка, і люди, які до нас приходять, бачать справжні акуратні, такі як були, стріхи. Друге. У назві ж є, крім архітектури, ще одне слово – побуту. А побут – дуже широке поняття. Це і одяг, і традиції українського обрядового року, і традиції готування та вживання їжі. Це - дійсно дуже широке поняття і от саме те слово, яке ви назвали – інтерактив – ми зараз втілюємо постійно. Дуже хочу, щоб музей був сучасним, щоб у нього ввійшло справжнє життя. Але, щоб у той же час він не втратив своєї автентичності, яка задумувалась. Я веду до того, що зовсім недавно ми відзначали День свободи і гідності, який, власне, визначає, що свободною і гідною може бути тільки та людина, яка самоідентифікувалася. А самоідентифікація починається з того, ким себе людина вважає і відчуває. Оце, на мою думку, є найважливішим моментом. І якщо вона відчує себе громадянином цієї держави… Недаремно ж люди кажуть: "там закопана моя пуповина", звідкись же вона пішла, ота пуповинка закопана… Через те дуже часто люди, які прийшли байдужими в музей, виходять зовсім іншими, переповненими емоціями. І ми зараз почали навчати людей тому, ким вони є. Часто говорять про малу батьківщину. А ми минулого року впровадили перший фестиваль, і ми його будемо продовжувати – "Гражда Фест" (фестиваль гуцульської культури, – ред.) Цього року ми продовжуємо. На 14 вересня у нас заплановано новий проект – "Лемко Фест". Для багатьох лемківська культура є дивною і незнаною, але вона дуже цікава і самобутня.

На жаль, через переселення лемків ця культура знищувалася. Гуцульська, дякувати Богу, незважаючи на теж дуже важкі часи, які Гуцульщина пережила, витримала, бо гуцули жили на своїх землях, а лемки були виселені взагалі зі своїх земель.

Так. Власне тому ми вирішили займатися донесенням до наших відвідувачів нової цікавої для них інформації саме через такі фестивалі.

Як люди ставляться до цих хаток, до цього побуту. Адже можна по різному до цього підходити. У радянські часи побутувала така теорія, що міські мешканці їхали дивитися на архаїчне відстале село, як воно колись виглядало. Зараз ми зовсім інакше сприймаємо все, що відбувалося, розуміємо, що село було для українців колискою і ця різноманітність українців, які жили в різних регіонах і те спільне, що їх об’єднувало – це величезне культурне багатство, якого не має жоден інший народ. І це завжди залишається сучасним і глибоким. Ви відчуваєте у відвідувачів цю зміну в підходах? Люди змінюють свій світогляд, чи ще цього не відбулося?

Більше того, не просто змінюють. Вони приходять, просять дозволу пофотографувати, питають про технологію виготовлення. І дуже багато хто з них вже використовує у своєму побуті чи при будівництві свого індивідуального житла і ті технології, і ті декори, які побачили. У мене нещодавно була навіть дискусія з певними людьми. Я пробувала їм пояснити: для вас це – вишивана сорочка, а для мене це – з якого вона регіону, якого часу, яка техніка використовувалася, яке полотно… Так от. Воно вже не тільки для мене. Це вже стає цікаво нашим відвідувачам. І воно буде дедалі більше набирати цих обертів. Тому що зникає байдужість і останні події, які відбулись у нашій країні змінюють світогляд людей. У мене таке враження, що вони вже зараз приходять надихатися. Я сама часом дивуюся: де їх стільки в ту неділю взялося? І не просто прийти там посидіти та кави випити, ні, вони йдуть саме в експозиції, дивляться, розпитують. У мене це викликає приплив чудових емоцій, бо насправді у нас дуже цікавий народ, зовсім не байдужий, як це стараються подати.

Крім того, що ви відбудовуєте те, що було занехаяно останнім часом, воюєте з містом і тими людьми, які зазіхають на землі музею, чи мрієте ви зробити там щось нове? Крім того, що там є, чого ще бракує музею на вашу думку?

Музею бракує фестивальної зони. Я дуже хочу зробити там фестивальну зону, тим більш, що ми маємо достатньо площі для цього. Тому що музей – це є музей. І оскільки це під відкритим небом – він не може працювати вночі. Я кожен раз страшенно переживаю, коли у нас там якийсь захід уночі, наприклад Івана Купала. Тому що це дерев’яна архітектура і її можна пошкодити, чи, боронь Боже, хтось неакуратно поведеться з вогнем. А фестивальна зона – це і виставковий центр, і місце для проведення потужних фестивалів. Наприклад, у нас знову Олег Скрипка просить провести "Країну мрій". І мені дуже шкода йому відмовляти, а дозволити я не можу. Тому що він проходить в основному у вечірній час, велика кількість людей… І от уявіть собі, яку я маю мужність, коли відмовляю Скрипці у проведенні "Країни мрій". А от коли буде ця фестивальна зона, де ми зможемо ставити багато площадок, це обов’язково буде. Ще одна дуже серйозна проблема – ми не маємо нормального фондосховища. Ми над цим зараз працюємо. І, Миколо Леонідовичу, можна я скористаюся нагодою, що я у вас, і вас як керівника Комітету ВР з питань духовності та культури проситиму про допомогу. Ми наступного року маємо 50-річчя нашого музею. І ми б просили, щоб до цього ювілею уряд України і Верховна Рада, керівництво держави серйозно допомогли нам з головними питаннями: з фондосховищем, з виділенням коштів на фестивальну зону тощо. Хоча ми цього року вже почали виходити на самоокупність, що мене дуже тішить.

Музей був збитковим?

По суті – так. Ну як – збитковим? Ми – бюджетна організація. Але ті кошти, які виділяються на заробітну плату і на утримання музею, вони не покривалися тим, що приносив музей. А цього року вперше музей перекриває коштами, які ми заробили, ті кошти, які на нас витратила держава. І я впевнена, що він може бути дуже успішним і в сенсі заробляння сам на себе.

Скільки людей відвідують музей протягом року?

Цифри різні. Мені важко назвати кількість людей, тому що ми останніми роками проводимо багато безкоштовних екскурсій. Але зараз скажу. Наприклад, на Покрову цього року у нас було дев’ять чи десять тисяч відвідувачів. Це за три вихідні, що були. Це хороші показники, яких раніше не було.

А звідки беруться всі ці хатки? Колись, я так розумію, були кошти, щоб їх купувати, а як це зараз відбувається? Ви зараз якимось чином поповнюєте фонди, дістаєте нові експонати?

За рахунок наших експедицій. Наші науковці їздять в експедиції і збирають ці експонати. Але. Є ще один цікавий момент. Люди приносять нам. Дуже часто люди, які тримали дома сорочку в пам’ять про бабусю, коралі, якісь предмети побуту – вони приносять до нас. От зараз у нас з’явився дуже цікавий експонат, дякувати Тарасу Довгому, який оплатив перенесення і монтаж – Миколаївська церква села Городище Менського району. Це є козацька церква 1723 року. Святійший патріарх Філарет освятив місце закладення і банні хрести, і ця церква вже перевезена до нас. Це є перший  архітектурний експонат за 27 років незалежності України. Решта – це те, що було за радянських часів зібрано.

Хочу вас запитати. Ви ж спілкуєтеся в музейних колах. За час після Майдану музейна сфера українська змінилася? Люди, які цим займаються, змінилися? На краще, на гірше. Чи ви не відчуваєте таких змін?

Ну, я б не дуже пов’язувала це з Майданом. Знаєте, трошки сховалися і прикрили голову ті, хто шкодили Україні. Оце, слава Богу, є. тому що трагічним для української культури був час з 2011 по 2013 рік. Ви пам’ятаєте всю цю зміну-заміну директорів усіх великих музеїв – і Софії Київської, і Лаври, і нашого музею. Коли туди прийшли люди, які не мають жодного стосунку до музейної сфери і ці об’єкти розглядалися тільки як для заробляння грошей, чи, як у нашому випадку, для заволодіння таким ласим шматком землі в 130 гектарів з усіма комунікаціями. Звісно, воно комусь дуже муляло. І я навіть чула, що музей почали потихеньку палити, нищити, з тим, щоб з часом вивезти його кудись подалі за місто, а цю землю віддати забудовникам. Музей, окрім тих 130, має ще майже 280 гектарів охоронних земель навколо, за які зараз ми постійно боремося. Це теж дуже серйозне питання. Окрім того зараз дуже серйозне питання кадрів. І слава Богу, за останні два-три роки до нас пішли молоді люди. До нас за минулий рік прийшли двоє молодих кандидатів наук. І я щиро подивована, коли в наш доволі цинічний і прагматичний час люди ідуть на такі спеціальності, як естетика чи історія, захищають дисертації і щиро працюють у цій царині.