Ярослав Лодигін: Жадан дуже кінематографічний – з погляду персонажів, які хочеться побачити, діалогів, мови

Ярославе, ви досить молода людина, 31 рік. Ви вчилися десь кіно знімати?

Я вчився вдома, я вчився з друзями, вчився на майданчику, вчився на короткому метрі, вчився в роботі і з книжками, здебільшого американськими.

Я коли дивився ваш фільм – він справді дуже професійно знятий. Я бачу десь якісь вади сценарію, бачу щось, що мені нагадує Тарантіно або якісь інші американські фільми, якісь референси. Але загалом це дуже класний з режисерської точки зору фільм. І я дивуюся: звідки ви все це взяли і як навчилися це робити?

Ну, це не тільки моя заслуга. Це заслуга величезної команди, яка працювала над фільмом. І серед людей, які мають величезний досвід. Це і оператор-постановник Сергій Михальчук, художник-постановник Влад Одуденко, напевне найзатребуваніший на сьогодні художник-постановник у країні, академік Європейської кіноакадемії. І багато-багато людей, які працювали над фільмом. Тому мені було легше і моє завдання було просто поєднати їх так, щоб вони однаково розуміли те, що ми робимо і з однаковим задоволенням це робили. Не знаю, чи цьому можна навчитися, але такі методи творчого поєднання і творчої роботи я відпрацював і на радіо, і на інших проектах, якими займався. А кіно, мабуть, найкраще вчитися вже на майданчику.

Наскільки я знаю, ви перед тим зробили кілька фільмів короткого метру. Мабуть, там теж була якась школа?

Це доволі різні штуки. Короткий метр, особливо в наших умовах, знімається дуже швидко, за день-два. А такий фільм як "Дике поле", до якого готуєшся багато років, який знімається кілька місяців, а потім ще рік монтуєш – це трошки інша дистанція.

Як ви взагалі на це наважилися? Страху не було?

Нууу… Ні, не було. Правда. Завдяки продюсеру Володимирові Яценку я був оточений хорошими професіоналами. Страшно не було.

Я після вашої прем’єри підійшов до Жадана і він був задоволений фільмом. Сказав: "Мені сподобалося". І це, мабуть, була найкраща оцінка. Тим більш, що це була ризикована справа: знімати фільм за відомим романом одного з найкращих українських авторів. Чому ви саме його вибрали?

Мені він дуже сподобався. Я прочитав його одразу, як він вийшов. Мені здається, що Жадан дуже кінематографічний – з погляду персонажів, які хочеться побачити, діалогів, мови. Він дуже добре описує місця, декорації. І це все хочеться побачити, матеріалізувати. "Ворошиловград" у цьому плані дуже добре написаний, хоч і важкий для адаптації був роман, тому роботи тривали багато років. Я вже багато де говорив, що мене дуже зачепив головний герой. Він з тих самих країв, що і я, на перших сторінках роману проїжджає повз мій дім.

А де ваш дім?

У Харкові, на Московському проспекті. Це якраз шлях на Чугуїв, дорога на Старобільщину і далі на Донбас, яку описує Жадан. І він навчався в тому самому університеті, що і я, на тому самому факультеті. Тому я дуже швидко зачепився за нього, емоційно прив’язався, а згодом отримав дозвіл на роботу над сценарієм.

От якщо брати Жадана, інших, Марія Бурмака теж з Харкова – формується така собі харківська група в культурі. Ви – людина молода, виробили і зараз робите Радіо "Аристократи". Я – львів’янин і знаю Андрія Чемеса, який робить, скажімо, Радіо "Сковорода", інших молодих людей, які роблять медіа на Західній Україні. Вони відрізняються від вас – своїм світобаченням, світосприйняттям. Ви можете якось сформулювати оце "харківське" світосприйняття сучасної України? Я розумію, що воно вже не харківське, але воно було сформоване в Харкові.

Да… Харків дуже важко з себе витягнути. Навіть якщо одинадцять років живеш у Києві. Думаю, щоб зрозуміти харків’янина, треба вийти на площу Свободи, одну з найбільших у Європі.

Колишня площа Дзержинського, здається?

Так. Величезна площа, величезний простір і якийсь такий архітектурний шматок степу. Частиною якого Харків, напевно, є. І сприйняття оцього простору, в якому ми знаходимося з дитинства, дуже сильно впливає на людей, не тільки харківських, а взагалі зі Східної України. А Харків чимось схожий на Арабські Емірати. Знаєте, у них там усе найбільше – найбільший центр такий, найбільший центр такий… От і Харків страждає оцим "найбільшим, найкращим, найвеличнішим"… І це добре, бо дає якусь амбіцію.

У Донецьку нічого такого немає, хоча амбіцій у них колись було ще більше.

Так, там у Донецьку інші люди.

До речі, якщо говорити про Харків і про кіно. Для мене це була трохи прикра новина, хоча для когось може здатися інакше. Я зустрічався колись з продюсером фільмів Павліковського, великого польського режисера, який дістав найбільші нагороди. І от вони готувалися знімати фільм за книжкою про Лімонова, частина дії якого теж відбувалась у Харкові. От ми дивимося зараз на сучасну Україну. І Харків, де є той мер, якого люди люблять і кажуть, що чисте місто. Разом з тим ми пам’ятаємо як те керівництво вело себе до революції, пам’ятаємо того ж Жадана, якого побитого виводили з тамтешніх органів місцевого самоврядування, пам’ятаємо, яка йшла боротьба… Україна нібито рухається. Починають зніматися фільми, формується українська культура. А що відбувається на Сході? Що відбувається в Харкові? І наскільки ця частина України розуміє ті процеси, які відбуваються в Києві? Я навмисне ініціював показ вашого фільму на дуже далекому Заході – це українські Карпати: Верховина, Косів, Снятин. І я бачив у людей нерозуміння того, як там живуть люди. Те, що мені дуже подобалося, там люди лише відкривали для себе. Ми знаємо себе в різних регіонах зараз?

Думаю, зараз вже трошки більше, але недостатньо. Мені важко точно оцінити і описати те, що зараз відбувається в Харкові ментально. Я бачу, і мені розповідають друзі, батьки. Я бачу, що Харків дуже нерівномірно розуміє те, що відбувається, слідкує за тим, що відбувається. Це величезне місто, майже два мільйони людей. І, я думаю, розділене навпіл за своїми поглядами на те, що відбувається в Україні, що відбулося п’ять років тому. Але та половина, що розуміє і трошки дотична до цього, це мільйон людей, це дуже багато. Тому і тримається це місто в культурній і національній орбіті доволі впевнено. І в останній час я помітив, що більше стало української мови. Ще п’ять років тому цього не було. Ще дуже мало, особливо в побуті. І люди, які спілкуються українською, не наважуються виносити це в публічний простір. Але це зараз з’являється і це цікаво спостерігати. Я, коли приїжджаю в Харків, дуже багато спілкуюся російською, це моя перша мова, але мені дуже подобається там проводити ці мовні експерименти над собою і своїм оточенням там, де я живу. І я дуже часто отримую відповіді українською, і мені це дуже подобається.

А яка реакція людей, коли виговорите українською?

Абсолютно нормальна.

Чому в Харкові фактично програли національно-демократичні сили, які там колись з’являлися? Усе ж таки була якась конкуренція. А зараз, коли ми дивимося на політиків звідти, на тих, хто хоче там висуватися, таке враження, що Харків здали. Що ця половина населення не має свого представництва, своїх виборців. Чи може взагалі замало тих людей, які хотіли б якоїсь демократії, а там справді таке собі консервативне пострадянське середовище.

Не знаю чи здали, чи не здали. Просто треба розуміти, що в Харкові упродовж останніх десяти років майже не існує медіа. У Харкові немає радіостанції, яка б мовила про життя міста.

А чому?

У якийсь момент це просто було зачищено. Зараз усі телеканали, які є, окрім, хіба, Суспільного, це телеканали, які ніколи нікого не будуть критикувати, в чомусь розбиратися. Залишився "Медіапорт", який колись починав Зураб Аласанія, але ж зрозуміло, що це малобюджетне медіа, тобто хороше, але маловпливове. А радіостанцій немає вже десять років. Вже ніщо не мовить про Харків.

Це доволі небезпечна ситуація. Колись так було в Донецьку – Янукович усе зачищав.

А звідси – нема медіапростору, де можна було б обговорювати, чути, слухати, критикувати. Така собі трошки диктаторська модель у окремо взятому місті.

А яка була причина, що ви звідти поїхали?

По-перше, я закохався, а моя дівчина поїхала в Київ. Але на той час я вже попрацював трошки на радіо, стикнувся з харківським телебаченням. Мені дуже хотілося в цьому напрямі розвиватися. Я дуже швидко відчув оцю професійну стелю і зрозумів, що далі розвиватися можна тільки в Києві.

Повернімося до вашого фільму. От ця інакша Україна. Я вже казав, що ми показували його на Західній Україні, де зовсім інша ментальність. Ясно, що всі переживали дев’яності роки, але там це зовсім інакше виглядало, навіть бандити були інакші. Я пам’ятаю цю трохи гротескну сцену похорону, яка була у вашому фільмі, де якісь незрозумілі люди незрозумілих конфесій. "Штунди" і на Заході кажуть, але там штундами називають і традиційних протестантів. А тут це протестанти з якихось новостворених церков, які ще й себе десь шукають. Ми знаємо, до речі, що в Донецьку та Луганську вони дуже сильні і серйозно переслідуються окупаційною владою, знищуються і страждають ці люди. А от цей похорон у вас включає весь абсурд пострадянської системи, портрет радянської системи. Наскільки цих людей можна змінити і з ними побудувати європейську країну?

Це цікаве питання. Не думаю, що можна змінити. Люди взагалі не дуже міняються. Потрошки. Наступне покоління. Можливо, їхні діти.

А як тоді це зробити? Тому що, якщо ми хочемо, щоб у нас були європейські закони, щоб ми були членами Європейського Союзу, якось все це треба міняти. Тому що з таким суспільством нам не вдасться це побудувати, бо цінності у цього суспільства інші. Чи це помилка, чи не інші?

Я думаю, що величезна кількість людей, які живуть у нашій країні, просто не помітять, якщо Україна вступить у Європейський Союз. Тобто, вони помітять по новинах, вивісять якийсь прапорець, але в плані щоденного життя для них нічого не зміниться. Ці люди будуть жити в будь-якій країні, яка буде їх оточувати, величезна кількість людей. Я відчуваю це подорожуючи країною. Я цей фільм показував у Тернополі, дивився разом з залом. Для мене, показував я фільм у Харкові, чи Тернополі, чи Хмельницькому – різниця невелика в реакції.

А от на Донеччині чи Луганщині ви його показували?

На жаль, лише в Сєвєродонецьку. Тому що кінотеатрів немає. Наприклад, у Старобільську, хоч я і обіцяв, що там покажемо цей фільми чи не найперше, це неможливо зараз зробити технічно.

Ну, на Заході теж немає. Ми брали навіть орендували екран, хороший звук і ставили у шкільних залах.

Ми обов’язково це зробимо, але… Я знаю, що для переселенців з Донецької та Луганської області, які дивилися цей фільм, це було наче подорож у дитинство, у край, де вони вже ніколи не зможуть побувати. Для них це дуже точний опис того, що було.

Але оці люди, які звідти переїхали, вони дуже часто від цього тікали з різних причин. Цікаво, як би сприйняли фільм люди, які там залишилися.

Я знаю відгуки, знаю про людей, які їздили дивитися цей фільм зі Старобільська, інших міст. Знаю хороші відгуки від них. Але знаю і проте, що чутки в Стробільську про те, що ми показали, які це дикі люди і зробили неправильну картину про них, зіпсували їхню репутацію. Але треба подивитися фільм. Мені здається, що там багато любові до цих людей і цих місць.

Це правда. І ці люди, починаючи з головного героя, героїні, вони всі – хороші люди. Ненависті я не бачу в цьому фільмі. Якщо говорити коротко про ваш інший проект – Радіо "Аристократ". Радіо в інтернеті. Це себе виправдало?

Нам менше ніж за місяць, у лютому буде п’ять років. Ми незалежна організація, яка фінансує сама себе з рекламних доходів. Не так багато в нашій країні медіа-організацій, які можуть самі себе фінансувати, не залежати від жодних політичних сил.

А чому рекламу вам несуть? Це ж, мабуть, не дуже велика аудиторія в інтернеті, менша, ніж у радіо, яке має передавачі.

Так, вона менша, близько мільйона людей на рік. Але це така аудиторія, яку дуже важко дістати рекламодавцям десь ще. Аудиторія, яка дууже ретельно відбирає те, що вона хоче слухати, чути, читати, з ким хоче спілкуватися.

Ваше радіо музичне чи розмовне?

Це вже більше, ніж радіо. Це і відео, це і три потоки стрімінгових аудіо: музичний, джазовий, музично-розмовний. Є програми на будь-яку тематику: і освітні, і політичні, і комедійні, і так далі, над якими працюють більше двадцяти авторів. Є відеоканал, є розгалужена система подкастів. Адже подкасти зараз зростають по всьому світу і для людей, які користуються смартфонами, у яких дуже мало часу, щоб навіть YouTube дивитися, для них набагато зручніше просто скачати собі щось в телефон і в пробці, або під час тренування, або перед сном послухати.

А де найбільше вас слухають? Це потокове аудіо, це подкасти, це якісь соціальні мережі?

Усього по трошки. Ми збираємо для себе великий мікс і намагаємося його монетизувати для рекламодавців. Ми навіть дозволяємо собі відмовляти рекламодавцям, які приходять, якщо розуміємо, що вони не підходять нашій аудиторії.

А яка реклама? Хто у вас головні рекламодавці?

Ми працюємо з величезним пулом рекламодавців, від найбільших міжнародних брендів, таких як  "Данон", Pepsi-Cola, Coca-Cola,  до крафтових компаній маленьких бізнесів, які відкриваються в Києві або в Україні. Від культурних центрів на кшталт Гете-інституту, майже з усіма національними інститутами, які представлені в Україні, до великих міжнародних організацій – як ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ.

А ви не хочете навмисне зв’язуватися з якимось розповсюдженням, яке потребує ліцензування, отримання частот, ліцензій? Чи це складно? Чи вам не потрібно і у вас є свобода в сучасних комунікаціях, тому ви не вбачаєте в цьому потреби?

Ми думали про те, щоб у якийсь момент розширити за допомогою ФМ-мовлення. Але ми все-таки маленька організація. Якби в нас було стільки доходів, що ми могли б собі дозволити це зробити, можливо, ми зробили б… Але ми розвиваємося з того, що маємо.

Тобто збільшення доходів не покрило би збільшення витрат, пов’язаних з цим?

Треба дивися і більше енергії витрачати на опанування цифрового світу. Бо, звичайно, інвестиції в трошки застарілі технології -  ми бачимо по Євросоюзу, по світу, що це все згортається. У Євросоюзі, здається, з 2020 року не буде ФМ-мовлення, всі переходять на цифровий формат.

Але це все-одно мовлення, яке можна всюди  слухати.

Можливо, я думаю, в Україні цей процес затягнеться трошки довше. Але колись нам і 4G здавався фантастичним.

Ви як хочете себе реалізувати? Ви ж плани будуєте. У вас зараз, я думаю, успіх з останнім фільмом. Все відносно, звичайно. Я розумію, що хотілось би більших зборів, як з якихось комедійних фільмів, або  із західних, де є ширша дистрибуція. Але в принципі ви зробили дуже хороший фільм, це ваш перший великий фільм, який вийшов. Який вийшов хорошим. Ви хочете далі розвиватися як режисер? Чи ви хочете займатися медіа-менеджментом чи знову хочете змінити амплуа?

Для мене це – єдиний світ, єдиний спосіб реалізації: і радіо, і кіно – це сторітелінг – розповідання  історій. Думаю, це одна з найдавніших професій, і мені справді подобається це робити. І я робив це в різних  жанрах. І як стендап комік, і як телеведучий.

А ви працювали як стендап комік?

Ми з колегами були першими стендап коміками ще, здається, в 2011 році, коли цього ще не було.

А де це було?

У Києві був такий клуб "Толстой", і ми влаштували там першу стендап-вечірку. Я був першим чи другим коміком.

Тобто якби ви не розпилялися, а  займалися тільки тим, то зараз могли би балотуватися в президенти, як інший стендап комік?

Я знаю Володимира коміком, я думаю, він хороший КВН-щик перш за все. Якщо говорити про комедійні жанри. Мені хотілося б зняти ще фільми. І зараз думаємо із Сергієм Жаданом, як зняти "Інтернат". Є величезні проблеми.

Чому? Я знаю, що ви їздили вздовж лінії зіткнення, були в Широкино.

Так, ми підібрали якісь локації, тому що нам хочеться, щоб цей фільм був знятий на Донбасі, як і Дике Поле – в Старобільську, за 40 км від лінії фронту. Так і ще  більше. Бо це вже історія про війну, про момент, в якому опиняється головний герой під час Дебальцевського "котла", а історія розповідаю про російськомовного вчителя української мови, який опиняється посеред цієї  ситуації, не розуміючи, що відбувається, хто за це відповідає. У нього є просте завдання – забрати свого малого племінника з інтернату, який знаходиться на окупованій території. Він починає свій шлях дуже небезпечний туди і назад. Але поки що ми не дуже розуміємо разом з продюсерами і разом з Сергієм, як це зробити, бо розраховувати на підтримку держави нам тут не виходить.

Чому?

Бо фільм явно не зможе виконати мовні квоти, встановлені в законі. Ми з Жаданом не уявляємо, як може якийсь кубанський казак розмовляти українською мовою, або навіть сама ідея оповідання – це ж головна характеристика героя: його мовна характеристика.

Так, але якщо взяти американський фільм, приміром, ми пам’ятаємо "Червону спеку",  де говорили ламаною чи поганою російською. Але, як правило, якщо американський фільм – кого б і він не показував – то люди говорять англійською мовою. Де б ці події не відбувалися. Навіть якщо це відбувається десь на Сході, чи ще десь.

Дуже часто я чую, коли починається дискусія про мову в культурі, цей американський приклад. Але дуже багато речей треба мати на увазі. По-перше, американський - він абсолютно нерелевантний для українського досвіду. Це – величезний ринок, який може сам себе  окуповувати, і вони можуть зробити на ньому все, що завгодно, не враховуючи те, що будуть думати інші країни, люди тощо. А по-друге, у США мовне питання в культурі ніяк не регулюється. По-третє, зараз   там величезна кількість іспаномовних людей. І те, що ми зараз бачимо в культурній сфері США – серіали і фільми, які враховують цю двомовність. Навіть наркосеріал, який був знятий американцями в Колумбію про Америку, яка втручаються в наркосправи в Колумбії. Він знятий 50 на 50, й іспанська мова там не дублюється. І просто субтитрами робиться. Я думаю, що це – більш натуральний шлях. Але зараз нам, яким, з одного боку, держава підтримує кінематограф, і це – величезна справа, яку робить державу, бо без підтримки ця сфера ніяк не підніметься. Але ми в парадоксальній ситуації, де, приміром, фільм від Жадана про війну – думаю, це один з найсильніших текстів про війну – такий, що не реалізується.

Я не зовсім з вами погоджуюся. Думаю, що й нові закони, які готуються, навіть ті  закони, які існують, градація балів, яка є в Держкіно фінансування – вона ж враховує не лише мовні квоти. Вона враховує й участь українських акторів, і багато інших параметрів, які дозволяють підтримувати фільми, де частина – іншою мовою. Хоча я тут не бачу великої проблеми, і якщо Жадан таку проблему бачить, то я думаю, що можна було би з ним знайти спосіб виходу з цієї ситуації.

Мені б дуже хотілося. Наприкінці місяця ми зустрічаємося -  наша міжнародні продюсерська група, і Жадан приїде. Ми будемо думати, що можна зробити, як можна творчо вийти з цієї ситуації. А якщо ні – то що ми будемо робити далі. Так, у мене є деякі проекти, якими я хотів би займатися, у тому числі міжнародні.

У кінематографі?

Так. І англійською мовою, бо розвивати український кінематограф – це добре, але треба ще й про себе думати.

А що значить про себе думати?

В українському кінематографі зараз особливо режисер – можу сказати за молодих режисерів, це люди, які заробляють найменше грошей. У нас авторське право не дуже працює, - те, що працює в інших розвинутих країнах. Я думаю, на інститут роялті зараз покластися не можна, юридична освіта творчих людей дуже погана.

Я думаю, що також ця ситуація зараз змінюється. В останньому законі про кіно захист авторського права, те, що стосується аудіовізуального продукту, я думаю, більш-менш якісно починає працювати. Принаймні щодо навіть вашого фільму – ви бачите багато піратських копій?

Немає.

Бачите, і навіть на тих заходах, що відбувалися, люди на телефони знімають, але інші їх кажуть: "Припини, не можна".

Так, багато що змінюється в цій справі, я з вами згоден. І я думаю, ще багато років  має пройти, щоб ми стали справжньою індустрією, але…

Хотів запитати, як ви себе сприймаєте? Як український режисер? Хотіли би сприймати. Як європейський режисер? Як світовий режисер? Як хтось, хто хоче вийти на американський ринок. Поїхати в Голівуд і знімати там? Як свого часу багато робило і поляків, і чехів.

Звичайно, перш за все, український режисер. Тому що я українець і зараз пишу, роблю для українців. Але я не хотів би себе обмежувати лише українськими темами і українськими кордонами в цьому плані. Я спокійно працюю англійською мовою, можу писати англійською мовою, розмовляти. Мені було б дуже цікаво попрацювати з іншими країнами, з іншими професіоналами. Зараз у нас в розробці є декілька ідей англійською мовою для міжнародних ринків. Приклад – з "Диким Полем", показували його в Естонії на  фестивалі.

Як сприйняли?

Естонія – дуже дивна країна, бо, по-перше, там нічого особливо не відбувається. Остання цікава річ, яка відбулася, це була "Бронзова ніч", 20 років тому, коли знімали пам’ятники солдатам радянським. З того часу нічого там цікавого не відбулося. В країні дуже багато росіян, ми тричі показали фільм, а лише раз бачив з глядачами. Половина залу розуміла російську мову і для них українська мова була доволі близька для вух. І їм було смішно. Потім ми показували фільм у Стокгольмі для аудиторії, в якій майже не розуміють російську й українську мову, які є у фільмі, там дуже багато було шведів. До мене підходив один данець і сказав, що це – дуже датський фільм. У нас в Данії, каже, така атмосфера, такий темп, у нас такі фільми знімають. Але все-таки вона дуже обмежена, бо люди не розуміють, що таке рейдерство, як це відбувається.

Тобто не було зрозуміло це людям?

Не всім.

Дивно. Ми таки дійсно живемо в якомусь іншому світі. Треба, може, лібрето перед тим роздавати.

У цьому є маленьке упущення. Треба було більше дати контексту для міжнародної аудиторії.

Але що було цікаво, коли ви показували цей фільм на Заході. Там є росіянин, який скуповує ці землі, заправки, який розповідає цим людям, що ви не розумієте, ви могли би все продати. І от для людей, які живуть на Заході, Україна не ділиться на Захід, Схід, там можуть бути росіяни, тут можуть бути свої. Але ці ось базові проблеми "Хто я є на цій землі" - однаково близькі і також, що мені дуже сподобалося в цьому фільмі, що вони однаково близькі для Сходу і Заходу.

Так ми коли почали працювати, і коли Жадан написав і там було угруповання так званих фермерів, контрабандистів, які мочать інших контрабандистів на кордоні і живуть на закинутій фермі. І це був який сюр, хто ці фермери, байкери озброєні тощо? А в цьому році ми бачимо, скільки у нас рейдерських захоплень аграрних бізнесів. Я читаю новини – у Вінницькій чи десь у Хмельницькій області фермери озброюються, беруть на охорону ветеранів АТО. Ми живемо в країні з озброєними фермерами, і це не тільки Сходу стосується. Ви сказали, що він росіянин, але ніде не сказано, що він росіянин. Він говорить російською мовою, просить Германа перейти на російську.

Цікаво. У мене образ був складений такий.

Людину, яку ми туди додавали, яка нас надихала, це був Сергій Курченко наприклад. Він же не росіянин, він в Росії живе.

Він харків’янин, тому він для вас зрозумілий з цієї точки зору. Хто вас, до речі, з акторів у цьому фільмі приємно здивував? Я розумію, що це складно виділити, та все ж що для вас було відкриттям?

У принципі українські актори. Бо є такий стереотип, що в нас їх дуже мало, що вони не вміють, що вони дуже театральні, в кіно не зможуть. Справді, у нас було дуже мало досвіду до цього періоду, коли в нас дуже багато нових фільмів, нових прем’єр, нових акторських робіт. Вони всім мене дуже сильно здивували. Ми їх знайшли, вони є, вони вміють, вони хочуть, їм вдається. Дуже багато в нас любителів були – зі Старобільщини, ті, що ми бачимо на другому плані. Вони також мене дуже здивували. Але серед усіх акторських робіт моя улюблена в цьому фільмі, хоча це дійсно вийшов ансамбль, і цього ми добивалися, щоб це була єдина команда. Мені дивно, що Володимир Ямненко так мало знімається в українському кіно.

Він колись знімався більше, в гумористичних програмах і фільмах.

Це – актор міжнародного рівня, актор, якого колись запрошували і в Голівуд зніматися, актор, який закоханий у кінематограф.

Ви його ще раз так відкрили українським глядачам. Я бачив у сценарії декілька прізвищ. Там було прізвище Жадана і, наприклад, Наталі Ворожбит, ще одне і ви. Це складно втрьох було писати сценарій?

Там, ми його писали майже 6 років. Складно було не тому, що втрьох. Наталка дуже нам допомогла в якийсь момент, коли ми з Жаданом зайшли в глухий кут, уже не бачати базових драматургічних проблем. Наталка допомогла вирішити цю структурну проблему. Складно було писати не втрьох, а просто в Україні, коли ти дебютант.

Навіть на Заході, коли пишуть, відправляють сценарному лікарю сценарій, який потім допомагає.

У нас був такий лікар, ми їздили в Іспанію.

Дякую вам! Сподіваюся, що будемо дивитися і наступні ваші фільми і слухати Радіо "Аристократи".