Соломія Чубай: КГБ переслідувало батька з юного віку, перший його допит був у 15 років

Несподіванки завжди бувають приємними. І для мене дуже приємною несподіванкою було, коли я побачив виступ Соломії на фестивалі "Віа Карпатія" – фантастичний виступ, який запалив усіх присутніх і мене в тому числі. Мені навіть довелося йти на сцену і танцювати.

Ви грали у нас відьму в гаївці.

Правильно. Соломіє, для того, щоб більше ще раз розказати про вас, поставлю запитання. Ви колись собі уявляли, що будете співати дитячі пісні? Це була дитяча мрія, чи так привів дитячий шлях?

Ну, я любила це з дитинства. Колись я була в інтернаті в Мюнхені і навіть працювала там в дитячому садочку. Мені було 11 років.

Як це працювала в 11 років?

Отак. Працювала. Мені постійно потрібні були кошти, бо мама виховувала нас сама, а гроші потрібні були, то я якось там підробляла. Правда, час від часу і нелегально. Але якщо казати про колискові, зокрема про альбом "Колискові для Олекси", то до цього мене вже підвів мій син, якому у два роки поставили діагноз аутизм. Це історія, яку я завжди розповідаю, тому що вона стала ключовою в проекті "Колискових для Олекси", проекті для дітей не лишень з особливими потребами. Коли Олексі було два роки, він дуже сильно кричав по кілька годин. І я просто не знала, що робити – не помагали ні іграшки, ні будь-що, він усе відкидав. Я взагалі не могла зрозуміти, що відбувається і що робити. І тоді, десь о четвертій ночі я просто стала і заспівала бабусину колискову: "Ой ходить сон біля вікон, а дрімота – коло плота…" Він стишився і сказав: "Мама, пай ще". І потім вже почався інклюзив і проект "Колискові для Олекси". Тому що коли він пішов у перший клас, а зі мною вже було багато інтерв’ю про аутизм, одна мама з нашої школи дізналася, що в Олекси аутизм і вона подумала, що це заразно. І вирішила зібрати підписи про виключення Олекси зі школи.

Це взагалі фантастично, що нам з таким доводиться стикатися. Ми мусимо сказати, що люди з аутизмом – це люди, які інакше сприймають оточуючий світ, але ж кожен з нас сприймає цей світ по-своєму. Серед таких людей дуже багато людей талановитих і навіть геніальних.

Ну, це і Стівен Спілберг, у якого синдром Аспергера – високофункціональний аутизм, як у мого Олекси, і Білл Гейтс теж має аутизм, і Ейнштейн теж його мав.

Просто такі люди, які дуже зосереджені на чомусь, інакше сприймають світ і часом ставляться до нього насторожено, заглиблені в себе, часто складно сприймаються іншими людьми в суспільстві, бо ми взагалі не вміємо сприймати інших.

Так, це таке певне сприйняття. І от коли ця мама почала збирати підписи, я не пішла на конфлікт. Цей конфлікт вирішила наша вчителька, якій я дуже вдячна. Вона заспокоїла батьків, а я зрозуміла, що про це треба говорити – ширше і більше. Що таке аутизм, хто такі ці діти. І приклад Олекси – це історія майже з хепі-ендом. Тому від дитини, яка сиділа в кутку, яка кричала, не давала до себе доторкнутися – він зараз вчиться в 4-му класі, має 2-ге місце з карате по Львівській області, він займається робототехнікою, вчить англійську, має свій відеоблог "Супер кід про". Він говорить японською, англійською і кличе мене, щоб допомогла з німецькою. Тобто він комунікує з цілим світом і для нього не існує бар’єрів. Він заводить друзів. Звісно, часом бувають проблеми у спілкуванні. У нього немає емпатії, він не розуміє певних емоцій, не розуміє багато чого. Але це дитина, яка реалізує себе і вийшла у цей світ. Тобто, він вже не сидить у кутку. І коли він раніше казав: "Я хочу весь цей світ полити водичкою і спалити". А зараз ви можете погуглити на Ютубі мультик про Олексу "Я з іншої планети Земля", де він розповідає, як він з космічним кораблем потрапив на цю планету Земля, і це теж цікаво.

Мені завжди дуже цікаво, чи змінюється наше суспільство у сприйнятті людей, які інакше думають, інакше говорять, інакше виглядають, але в принципі є такими ж самими людьми, як інші, просто відрізняються, як кожен з нас. Ви дуже багато зусиль для цього докладаєте. Складно в суспільстві з цим стикатися?

Знаєте, спочатку було складно. Я з Галичини і в нас у сім’ї є певні закони. Ти маєш чемно поводитися за столом, на свята – Коляда, Різдво, Великдень. Олекса їсть тільки три страви, і спочатку кожен хотів щось у нього увіпхнути. Він цього не розуміє. Він має сидіти за столом з усіма, а йому запах заважає і він не може… І мене навіть відсилали у монастир відмолювати гріхи і тавро у мене було поганої мами. Але я якось зібралася і почала проект "Колискові для Олекси". І завдяки цьому проекту, який триває вже два роки, ми зараз починаємо Школу батьківства з Центром для дітей з аутизмом, почалася співпраця з ООН, яка допомагає сім’ям. Відповідно, про цей проект дізналися ширше і більше людей. І за два роки дуже змінилася ситуація – як у моїй родині, де люди почали розуміти, що це таке, так і взагалі в суспільстві – почали більше сприймати. Я нещодавно мала зустріч з учителями з усієї України щодо питань інклюзії.

Що таке інклюзія? Дуже популярне зараз слово.

Я дуже просто скажу, на мій хлопський розум, як у нас говорять, – це коли дитина з особливими потребами пішла вчитись у клас, де вчаться, як це говорять, діти нормальні, тобто такі, яким жодних синдромів не поставили. І вони починають перебувати в просторі з такими, як ми називаємо, нейротиповими дітьми. Оця їхня комунікація – прийняття чи неприйняття. Це і є інклюзія.

Зараз у нас закони приймаються, які трохи іншого стосуються, наприклад, закон про булінг, коли діти та підлітки переслідують когось. І це часто стосується не дітей хворих, а просто таких, які відрізняються від інших. Але мені здається, що вже й діти, молоде суспільство до цього інакше ставиться, ніж у радянській системі.

Тому що все це залежить від сім’ї. Усі корені ростуть від сім’ї. Якщо тато-мама, бабусі-дідусі цілком нормально сприймають це і говорять дитині, що треба толерантно до цього ставитися, то коли дитина з цієї сім’ї йде в соціум, вона несе в соціум те, що взяла з сім’ї. Це дуже просто. І якщо ми закриємо це питання в нас самих, у наших сім’ях, то і в соціумі ні булінгу, ні знущання не буде. У мене на Фейсбуці нещодавно була дискусія щодо булінгу. Батьки не розуміють того, що булінг теж починається з того, що дитина, яка агресує до іншої дитини, - теж не має уваги в сім’ї, недолюблена, бачить жорстокість у своїй сім’ї і на неї теж треба звернути увагу, з’ясувати, чому вона це робить, а не карати за те.

Ми бачимо ці приклади дитячої та підліткової жорстокості, навіть відео, коли збирається натовп. А діти дуже часто не бачать різниці між дружбою і натовпом.

Але це теж питання телебачення. Що є модним по телевізору. Діти мають неконтрольований батьками доступ до телебачення та інтернету, бо батьки зараз дуже зайняті, як і завжди були.

До речі, про доступ до інтернету. Є питання, яке турбує багатьох батьків, як, мабуть, і вас. Дуже багато дітей зараз постійно знаходяться в інтернеті і часом говорять, що це впливає на їхню психіку. Ви стикалися з цим? Діти з особливими потребами теж так на це реагують? Можливо, вони ще й більше на це реагують, бо вони ізольовані від світу?

Це - правда.

Але, з іншого боку, це може розвивати якісь інші особливості. І те ж саме стосується і дітей нейротипових, як ви кажете. Бо вони ведуть себе так само, різниці немає – вони просто закриваються в цьому.

У нас є ця проблема з Олексою велика. Тому що він іноді 80% свого часу, особливо на вихідні, проводить зі своїм комп’ютером. Але я почала виокремлювати з цього позитив. Скажімо, ми дивилися якийсь фільм про Єгипет і він нам повністю все розповів про Єгипет. Кажемо: "Олексо, звідки ти все це знаєш?" А він відповідає: "Мамо, тато, а навіщо нам Ютуб?" Тобто, я бачу, що він дивиться, а він відфільтровує якісь певні речі. Звісно, є щось, що мені не подобається. Ми тоді з ним сідаємо і говоримо, чому це не потрібно. Скажімо, у нас є домовленість: коли він тиждень у школі, він взагалі з 9-ої ранку до 8-9-ої вечора не має доступу до гаджетів. Хоча зараз у школі зараз їм дозволили користуватися, але я – проти. З цим проблема є, коли вони занурюються в цей світ. Але все одно їм потрібна комунікація, вони мають виходити до дітей. Але у нас є велика проблема: коли діти приходять на день народження, вони всі сидять у своїх телефонах, вони не вміють між собою бавитися. Я думаю, що скоро це стане дуже великим питанням.

Я сам весь час у гаджетах і розучився бавитися, в тому числі з дітьми, які теж сидять у гаджетах. Але зараз я хотів би поговорити про вашого батька. Ви сказали, що виросли без батька. Але ж був такий, на мій погляд, геніальний поет Грицько Чубай, який помер, чи був убитий, чи загинув за якихось дивних обставин у радянські часи. Навколо якого гуртувалося дуже багато творчих молодих людей, таких як Віктор Морозов, Олег Лишега, Василь Стус.

І Микола Вінграновський, і Сергій Параджанов з ним дружили.

Так. То що ж сталося?

Він помер у 1982 році. В принципі, начебто своєю смертю. Згідно з паперами все ок – пієлонефрит, хвороба нирок. Але історія була, оскільки КГБ його переслідувало, а перший допит його був у 15 років. І КГБ прекрасно знало, що нирки – його слабке місце, і на допитах били саме туди. Ну, і, звичайно ж, нищили його психологічно. Він практично перестав писати, коли приїхав до Львова. Я це дослідила, коли працювала на проектом "П’ятикнижжя". Я видала його книжку, яка взяла гран-прі Форуму видавців 2013 року. Було багато пов’язаних з батьком проектів. Я дослідила, що він перестав писати десь у 1971-72 році.

Скільки йому було років, коли він писав?

Ну, наприклад, відомий його "Вертеп" – "А світ – вертеп,/Кажу я з гіркотою,/Цей світ – вертеп/Цей світ – вертеп./І, що найважче:/Залишатися у нім/Самим собою." – він це написав у 18 років, цілу поему "Вертеп". "Коли до губ твоїх" він взагалі написав у 14-15 років. Практично всі свої геніальні твори він написав до 20 років. І тому є феномен Грицька Чубая. Феномен Грицька Чубая полягає в тому, що він знав, що десь його не буде фізично, але буде продовження в майбутньому, казав, що він завжди воскресне. І воно вже сталося дякуючи пісням Тараса Чубая, дякуючи тому, що я роблю проекти про батька. І зараз у Львові – йому якраз виповнилося 23 січня 70 років і весь рік буде присвячено Грицьку Чубаю – прийшло дуже багато молоді.

А помер він у 1982-му. Зараз він був би ще людиною немолодою, але яка може насолоджуватися життям. І скільки він ще міг би зробити за цей час з таким талантом..

Так. Він мріяв видавати власний україномовний журнал, де б друкувались українські поети, українська проза. Він мріяв, щоб українська пісня звучала в сучасних аранжуваннях – це те, що зараз нарешті є модним.

Батько справді дуже талановитий поет і цікава людина. А от це коло людей…Ми з вами говорили, що люди, які гуртувалися навколо нього, це не були дисиденти старшого покоління, такі як Лк’яненко, Калинці.

Ну, насправді, коли він приїхав до Львова, він був з Калинцями, жив у них. І він багато був з Чорноволом. Практично, вони взяли молодого поета, який приїхав з села Березини. Тобто, він починав свій шлях у Львові від них. Вони чітко розуміли хто він і що він і вони були в захваті. Вже потім, так склалися обставини, а я думаю, що спрацювало КГБ, яке вміло розсварити людей, що психологічно набагато легше… А в цьому гурті був і Василь Стус, і Іван Дзюба, вони всі спілкувалися між собою. а вже потім були і Костик Москалець, і Влодко Кауфман, і Юрко Кох, і Микола Рябчук, Олег Лишега, Віктор Морозов. Це були його однолітки, або молодші на десять років.

Але це були люди, які тоді були дуже молодими.

Дуже молодими. 20-літні хлопчаки. І коли Юрко Винничук пише у своїх блогах про Грицька Чубая, ти бачиш хлопчика, який дурачиться, робить чортзна шо. І як вони розважаються – це все дуже смішно. Адже ти сприймаєш його як великого поета, а потім дивишся на вік – 22-23 роки. А що ми у 22-23 роки робили? Теж вар’ятували, дуріли і розважалися.

Ці люди в радянській системі, мені здається, вже розуміли, що цієї системи не буде. Було в них таке розуміння?

Я питалася. Я їжджу до нього в село, за 30 кілометрів від Берестечка, яке досі поділене на Гетьманів і на Чубаїв, завжди є таке враження, що оцей маленький хлопчик стоїть серед поля, піднявши руки і має зв’язок з космосом. До речі, він ще й геніально малював, я так вважаю, що це практично другий Шевченко. Тобто, як він отримував інформацію… Коли ти читаєш "Вертеп" – там оці цивілізації, персони, парсуни… Написано у 18 років хлопчиком, який практично нікуди майже не виїжджав, якому було заборонено виїзд за кордон, який не мав доступу до інтернету… Звідки він це знав? Звідки він знав цю всесвітню цивілізацію? Коли читаю татові твори, досі не можу збагнути звідки він брав інформацію. Він знав про всіх відомих художників, мав велику фонотеку, був обізнаний у сучасній музиці. Його друзі кажуть, що він знав про всіх тодішніх письменників, просто казав: почитай того, почитай сього. Тобто він постійно намагався бути вчителем, і це при тому, що помер у 33 роки всього. Я вже його набагато переросла.

Розкажіть про цей проект, який ви готуєте.

Проект називається "Чубай. Україна. Любов". Власне, ми показуємо там Грицька Чубая як юнака. Чубай – як поет і як художник. Україна – тому, що є його відомий вірш, написаний у 13 років: "Ти синім небом дивишся на мене,/Щоб я бува душею не зачах", це вірш Україні. І Любов – це те, що всіх нас об’єднує. Але буде один нюанс. Це буде не лише поезія мого батька. Це буде поезія і Василя Стуса, і Миколи Вінграновського, і Павла Тичини. Це будуть поети, які вплинули на батька, на його формування як особистості і як поета. І це будуть поети, на яких вплинув Грицько Чубай – і Юрко Іздрик, і Іван Малкович, і Сергій Жадан, і Костик Москалець. Ми зробимо музичний проект, де будемо співати пісні на їхні вірші з симфонічним оркестром, і де вони читатимуть вірші Грицька Чубая, і випустимо альбом з цим і з книжкою, щоб люди могли почути і прочитати ці вірші. Ми будемо випускати з Видавництвом Старого Лева книжку дитячих віршів, які батько написав мені – це окремий проект. І, звісно, буде великий фільм про батька, який ми робитимемо з Михайлом Крупієвським. Я знайшла вже дуже багато листів, фактів про допити в КГБ, плюс період Літературного інституту – як його сприймали в Москві.

А як його сприймали?

Він був для них геній. Вони на нього молилися, і це правда, це всі кажуть. Я зараз не назву поіменно людей, але за два тижні ми маємо отримати документи, які стосуються цього періоду.

Музей, який ви хочете зробити. Що це?

Про музей я думаю вже чотири роки. Я хочу, щоб це був інтерактивний музей, який має захоплювати це покоління. Я завжди кажу: люди, цінуйте те, що ви маєте, бо покоління наших батьків, які жили в радянські часи, заплатили за це дуже велику ціну за те, щоб ми сьогодні мали незалежну Україну. І в музей мають приїздити з усього світу і розуміти, що наші батьки жили в повністю закритій радянській системі. І це феномен цього покоління – як вони впливали один на одного і як сьогодні вплинули на світ.