Утилізація Донбасу

Указ про спрощення процедури надання російського громадянства зрушив питання розв’язання конфлікту на Донбасі з мертвої точки, на якій воно досить безнадійно стояло практично з 2015 року.

Немає сумніву в тому, що долю окупованої частини Донбасу сьогодні вирішує Путін. Або інакше сформулюємо: Путін сьогодні вирішує долю окупованої частини Донбасу. Суть у тому, що ініціатор конфлікту грає білими, і його час на прийняття рішення закінчується. Чорні уникнули швидкого мату і закріпилися на оборонних рубежах. Білі все ще у наступі, але хорошої комбінації вже не видно, а в тилах починає потроху підгорати.

Від самого початку у війні на Донбасі Кремль розглядав три сценарії, які вважав для себе виграшними.

Перший – це перетворення Донбасу на імперський плацдарм всередині України, який мав у підсумку привести нашу державу до боснійського варіанту втрати суб’єктності. У цього плану були прихильники і зовні, і всередині України (зв’язка Сурков-Медведчук), але найбільше Путін сподівався на підтримку Заходу, передовсім Німеччини і Франції. По-перше, до цього спонукав боснійський прецедент, а по-друге, досвід 2008 року показував, що європейці готові підіграти російському агресору в реалізації його намірів.

Цей сценарій називається "Мінський процес", і протягом останніх двох років він перебуває в стані глибокої заморозки (завдяки політиці Петра Порошенка і непоступливості Америки).

Другий сценарій – невизнані «республіки», тобто аналог Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії. Протягом 2018 року в офіційній риториці російського МЗС і самого Путіна почали дедалі активніше вживатися терміни «невизнані республіки», а основною лінією російської дипломатії стало наполягання на суб’єктності ДНР-ЛНР. Перед тим своїм указом Путін визнав дійсними на території РФ транспортні номерні знаки та деякі інші документи, видані «республіками».

Цей варіант, який перейшов у практичну площину синхронно з відстороненням Суркова, є найбільш зрозумілий російському істеблішменту, особливо військовим, і неодноразово випробуваний на пострадянському просторі. Його реалізації нині перешкоджають суто внутрішньоросійські причини. Перше – це значні витрати з державного бюджету на утримання окупованих територій, які за обсягами неспівставні з абхазьким, південноосетинським та придністровським варіантами. Друге – проблеми з контролем маріонеткових режимів, які в чомусь ображені на російських кураторів (не пустили їх второваним кримським шляхом), але головним чином орієнтовані на кримінально-корупційне панування за рахунок Москви.

Путінський указ повертає нас до формулювання "окремі райони Донецької та Луганської областей", і це може свідчити про поворот до третього варіанту стратегії, який стихійним  чином і реалізовувався увесь цей час, поки йшли політичні торги та боролися між собою різні концепції. Недавні відставки відповідальних в апараті російського президента за «український напрямок» також підтверджують зміну пріоритетів.

Отже, третій варіант може бути означений як "утилізація Донбасу". Сутність його полягає в тому, щоб запобігти його силовій деокупації Києвом, але при цьому максимально зменшити відповідальність Москви і її витрати на утримання цієї території. Себто, фіксація окупованої частини Донбасу в статусі «сірої зони» безвідповідальності, з якої вилучаються більш-менш цінні ресурси та агрегати, а все інше приречене на остаточну деградацію і вимирання.

Стихійна утилізація почалася з мародерства місцевих бойовиків і російських найманців, потім була взята під контроль спецслужбами, російськими військовими та бізнес-акціонерами проекту «русская весна». На сьогодні найбільш дієздатні промислові потужності вивезено в Росію. Певний інтерес становлять лише залишки антрациту зі збиткових шахт і демографічний ресурс, який ще не повністю залишив окуповану територію.

Видачею російських паспортів Путін подає сигнал усім, хто хоче інтегруватися в РФ, що вони можуть це зробити в індивідуальному порядку і за тими правилами, які встановлює російська адміністрація. Таким чином імперія ніби виконує певний моральний обов’язок перед "своїми людьми", "забирає" їх до себе, а щодо території реалізовується принцип "так не достанься же ты никому".

Чому це сталося зараз, і як це пов’язано з українськими виборами?  

Ідея з паспортами не нова.  Її активно підтримували в російській Думі. Протягом 2017-2018 років були прийняті відповідні закони та нормативні акти, які дозволили лише у 2018 р. прийняти громадянство РФ більше 83 тис. вихідцям з України. Щоправда, раніше йшлося переважно про переселенців. Новий указ, як і закон від грудня 2018 року, запроваджує спрощену процедуру набуття російського громадянства вже безпосередньо для тих, хто залишається проживати в ОРДЛО. Підтвердженням того, що цей процес буде, за оцінками російської влади, масовим, є оперативне відкриття пунктів видачі паспортів у суміжних Воронезькій та Ростовській областях.

Результати українських виборів, очевидно, лише зміцнили намір Путіна зробити ставку на утилізацію Донбасу. Ніяких серйозних поступок нова влада в Києві робити йому не збирається, а навіть навпаки заявляє про намір розпочати "інформаційну війну" проти агресора. І в цій війні Путіну є чого остерігатися. Адже зробити з команди Зеленського пугало "фашистського режиму", образ "печерних націоналістів" вже дуже складно – як для внутрішньої російської аудиторії, так і для населення ОРДЛО. Тоді виникає питання: з ким воюємо? Наступне питання – за що? Для майбутніх російських громадян українського Донбасу таке питання буде вже ставити запізно.

Чи означає це, що війна ближчим часом закінчиться?

Ні. Путін свідомо залишає Донбас у стані нестабільності і конфліктності. Він не відмовився від основних своїх цілей в Україні. Боротьба триватиме і на лінії вогню і на дипломатичному та інформаційному фронтах. Але з деякими ілюзіями доведеться попрощатися багато кому.