Закон є. Чи буде мова?

У 1989 році я зробив свого першого синьо-жовтого значка. На той час я був національно свідомим студентом Київського університету імені Тараса Шевченка, тож прийняття Закону "Про мови в Українській РСР" у жовтні 1989-го сприймав як ключову подію національного самовизначення. Тоді парламент радянської республіки, складений за партійними рознарядками з трактористів, ланкових-колгоспниць, військових, директорів і партійних керівників, зумів прийняти мовну норму, яка забезпечила достатньо безконфліктне та успішне становлення молодої держави.

На депутатів тиснула своїм авторитетом Спілка письменників України, ентузіасти національного відродження об’єдналися в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка. Але ключову роль в прийнятті політичного рішення про мовну автономізацію України (а цим законом встановлювався державний статус української мови) відіграв тодішній завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ Леонід Кравчук, якого, ймовірно, під цю функцію саме в жовтні 1989 року підвищили до статусу секретаря ЦК КПУ.

Майже через 23 роки після цієї справді історичної події мені випало представляти Національний інститут стратегічних досліджень в спеціальній комісії, яка працювала над змінами до скандального закону Ківалова-Колесніченка. Комісію очолював Леонід Макарович Кравчук.

Час, що проліг між цими датами, був сповнений різних подій історичної ваги, і мовне питання не раз поставало дуже гостро на політичному порядку денному. Надання російській мові статусу державної було одним з потужних стимулів підтримки кандидата в президенти Леоніда Кучми в 1994 році. Мовний статус кво піддавався атакам як з боку проросійських сил, так і з боку радикальних українізаторів. Постійно намагалася розіграти в Україні мовну карту Москва, яка побачила саме в цьому питанні можливість розколоти українське суспільство (за прикладом балтійських держав). Але політичному класу України увесь час становлення державності вдавалося зберігати мудрість та не ламати хисткої рівноваги, що встановилася у мовній сфері. Поступово переходила на українську мову система освіти, наука, українська стала домінувати в адміністративній і правовій сфері. Але при цьому носії російської у побуті не відчували надмірного тиску чи дискримінації.

Звісно, той статус кво не міг задовольнити вповні жодну зі сторін мовного конфлікту. Російськомовна партія була, вочевидь, більш активною і наступальною. Значна частина громадян і політиків, що спиралися на їхню підтримку, хотіли в будь-який спосіб добитися офіційного статусу російської мови в Україні. На ділі це означало лише одне – права не знати, не володіти і не чути української мови. Оскільки достойних аргументів для цього не знаходилося, то в діло йшли страшні історії про неможливість зрозуміти інструкцію до ліків і подібне.

Втім, не менш категоричними були вимоги й протилежної сторони. Знаю багатьох людей, які сприймають російськомовне оточення в тому ж таки Києві як особисту трагедію. У 1996 році мав у складі групи творчої молоді з України зустрічі з українськими громадами Америки. Діаспоряни підходили і щиро обурювалися: Україна вже 5 років як незалежна, а в Києві досі звучить російська мова.

Словом, емоцій з обох боків завжди вистачало. Але політика має керуватися раціональними підходами і тверезою оцінкою реальності, якщо вона, звичайно, є відповідальною та орієнтованою на національні інтереси.

Зламати ситуацію вдалося лише у 2012 році. Прийняття закону Ківалова-Колесніченка означало для мене, по-перше, ставку команди Януковича на громадянський конфлікт, і, по-друге, втрату суб’єктності української влади, яка повністю перейшла на виконання інструкцій з Кремля.

Втім, аналіз того закону показував, що виконати його неможливо. Окремі положення, в разі своєї імплементації, привнесли б такий хаос, наприклад, у сферу освіти, в адміністративний процес, вимагали б такої кількості додаткових коштів (зокрема, на переклад нормативних актів, супровід адміністративних і юридичних процесів), що це наводило на думку про виключно декларативний і символічний характер закону. І він дав свій політичний результат, не лише у вигляді додаткових кількох процентів за Партію Регіонів, але і в доведенні ситуації в країні до кризи 2014 року (згадаймо, що скасування закону було використано як стимул до сепаратизму в Криму та на Донбасі).

Отже, повертаючись до мовного питання в сучасних умовах, коли багато що вже стало зрозумілим і є можливість аналізувати попередній досвід, слід винести кілька уроків, які дозволять не лише прийняти мудру законодавчу норму, але й належними чином її запровадити на практиці.

Чи був закон 1989 року перемогою національних сил і курсу на незалежність? Так, це очевидно. Чи був він при цьому компромісним і враховував інтереси різних сторін? Безперечно, так. Таке рішення має бути для нас позитивним прикладом і сьогодні. А для цього треба визначитися, у чому конкретно полягає перемога нового закону, прийнятого ВР у 2019 році, і в чому полягає суспільний компроміс, що з ним пов’язаний.

Отже, пропоную кілька тез, які окреслюють відповідь на ці питання.

Утвердження державного статусу української мови є політичною і юридичною необхідністю. Вона випливає не з "відновлення історичної справедливості", і не з "повернення до джерел духовності рідного народу", а з гострої потреби держави мати комунікативну, технологічну, термінологічну основу для своєї діяльності. Усвідомлена таким чином потреба державної мови має стати елементом громадянського консенсусу (нового суспільного договору), що не повинен переглядатися під впливом політичної кон’юнктури.

Українська мова – це наш код доступу до сфери державного управління, публічної політики, вітчизняної правової системи, вітчизняних освітніх і наукових галузей. І слово код я вживаю не в міфо-поетичному сенсі, а за аналогією з методами програмування. І всі громадяни України, незважаючи на те, яка мова для них є рідною, зацікавлені в тому, щоб на цей код ми мали монополію. Тому єдина державна мова – це національна безпека, захист ринків, соціальна справедливість і внутрішня консолідація.

Ілюзія про те, що дві чи більше державних мов спрощують комусь життя чи гармонізують суспільні відносини розбивається як звичайними логічними аргументами, так і прикладом переважної більшості успішних країн світу, які, незважаючи на внутрішню багатокультурність, функціонують як держави на основі однієї мови. Для когось у цьому може бути переконливим приклад закону про статус російської мови у Російській Федерації.  Офіційна двомовність чи багатомовність – це розкіш, яка має свою ціну і в грошовому еквіваленті, і в додатковому навантаженні на всі функції держави.

Російська мова – це не мова ворога, і не мова окупації. Це рідна мова значного числа мешканців нашої країни, яким це не перешкоджає бути ані рівноправними громадянами, ані патріотами України. Просто серед їхніх життєвих завдань, що обумовлені об’єктивними обставинами проживання в нашій країні та фактом її громадянства, є одне додаткове – опанувати українську мову. На тому рівні і в тому обсязі, який необхідний їм для спілкування з державою, участі в суспільно-політичних процесах, повноцінної інтеграції в культурний та інформаційний простір України. Вважаю таку постановку питання справедливою і вичерпною.

Незнання мови не може вважатися провиною чи особливою громадянською позицією людини. Таке незнання є функціональним обмеженням, яке в одних випадках компенсовується коштом платників податків, а в інших залишається у сфері відповідальності самої людини (маю на увазі оплату послуг перекладача).

Українська мова живе у кількох вимірах – побутовому, художньому, духовному, медійному тощо. Державне регулювання має стосуватися тих сфер, які держава насправді здатна контролювати і повинна це робити. Тому державне унормування використання мови повинно мати чіткі рамки і не менш чіткі інструменти впливу на ситуацію. Не треба законом примушувати любити чи поважати мову. Законом треба врегульовувати ситуації, що вимагають прийняття формальних рішень.

Нормативна форма української мови повинна бути максимально чіткою, функціональною та універсальною. Вона має бути орієнтована не на "повернення до витоків", а на відповідність реаліям сьогодення. Слід рішуче відмовитися від принципу "аби не так, як у російській". Підкреслюю, що говорю про нормативно затверджену форму української мови. А для художнього самовираження і реалізації невичерпного духовного потенціалу є відповідні жанри і види діяльності.

Зробити українську мову в Україні популярною і престижною не може жоден закон. Це можуть зробити лише носії цієї мови, у разі якщо вони будуть інтелектуально і духовно розвинутими особистостями, творитимуть цією мовою нові художні вартості, будуть висловлювати нею значущі для нації думки та ідеї, а їхнє середовище спілкування буде привабливим з моральної точки зору, даватиме суспільству зразки соціальної та професійної компетентності. Власне, таким шляхом українська мова і збирала собі прихильників через історично несприятливі періоди.

Не маю сумнівів, що до мовного питання ми в Україні ще будемо повертатися не раз. Тому що прийнятий закон не зняв усіх питань і досить суперечливо сприймається в суспільстві. А також тому, що існує надто велика спокуса знову і знову використати мовну карту в боротьбі за владу. Тому, незважаючи на те, чи буде йтися про законодавчі зміни, нові нормативні акти, чи лише про практику їх застосування, важливо тримати в фокусі вірні орієнтири і пріоритети.

Для цього їх треба вчасно усвідомити, обговорити і узгодити на громадянському рівні.