live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Ярослав Юрчишин: Генпрокурор Луценко запрошував мене стати його заступником, але я відмовився

Народний депутат України Ярослав Юрчишин - у програмі "Досьє" із Сергієм Руденком - про політику, корупцію і президентські амбіції Вакарчука

Наш сьогоднішній гість був просто приречений на участь у політичному житті. Останні 15 років він знаходився в орбіті політичного життя. Утім пік його політичної кар’єри прийшовся саме на 2019 рік, коли відбулися дочасні парламентські вибори. Наш гість – заступник голови партії "Голос", народний депутат України, перший заступник голови Комітету ВР по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією Ярослав Юрчишин. Розпочемо нашу розмову із бліцопитування. Короткі запитання – короткі відповіді. На кожну відповідь у вас буде десять секунд.

Отже, пане Ярославе, що ви вважаєте своїм найбільшим досягненням у житті?

Мою родину і моїх дітей.

Що ви вважаєте своєю найбільшою поразкою?

Напевно те, що не всі найбільші антикорупційні ініціативи вдалося втілити за допомогою Ради попереднього скликання.

Вам колись було соромно за свої дії в політиці? Якщо так, то за які?

Поки що ні.

Вам колись пропонували хабарі?

Так.

Великі суми?

Не дуже. І розмова практично закінчилася на самій спробі запропонувати.

Вам колись пропонували посади у владі, як хабарі?

Як хабарі – ні.

Ви колись пропонували комусь хабарі?

Ні.

І не давали навіть "побутових" хабарів?

Чесно кажучи, була колись історія у студентські роки, коли ми скидалися на "подяку" викладачу.

Це правда, що одним зі спонсорів вашої політичної партії є Віктор Пінчук?

Ні, це не відповідає дійсності.

Це правда, що до фінансування "Голосу" колись долучився Томаш Фіала?

Працівники Dragon Capital – так. Томаш Фіала прямо особисто, наскільки я знаю, – ні.

Що таке для вас політика?

Для мене політика – це можливість ефективно управляти державою і впливати на прийняття рішень, які сприяють розвитку суспільства.

Чи мрієте ви стати президентом України?

Я мрію бути корисним своїй державі на тій посаді, на якій я є зараз.

Чи мрієте ви, що наступним президентом нашої держави стане лідер вашої партії Святослав Вакарчук?

Я сподіваюся, що ми будемо пишатися будь-яким президентом України. Якщо народ визначить Святослава Вакарчука гідним цієї посади – чому б і ні?

Ким би ви себе хотіли бачити за 10 років?

Депутатом, який пішов з парламенту не через незадоволення суспільства, а через те, що ми виконали програму партії.

Дякую за бліцопитування. Переходимо до основної частини нашої програми.
Знаєте, у програмі мені нечасто доводиться спілкуватися з людьми, з якими я народився в один день. Ми з вами народилися в один день, 14 жовтня, лише з різницею в десять років, я старший за вас. Так от, хотів запитати вас як Терези Терезів: як вам вдається зберігати рівновагу в українські політиці?

Я батько трьох дітей. А перед тим довший час працював у скаутській організації "Пласт". Коли ви працюєте з дітьми, дуже важливо стримувати перші, імпульсивні, кроки, бо вони здебільшого неправильні. Робота з дорослими не набагато відрізняється від роботи з дітьми. Якщо навчитися тамувати імпульсивні кроки, з холодним розумом побачити адекватний вихід з ситуації набагато легше. Зрештою, це, напевне, і є перевага знаку Терезів.

За першою освітою ви історик-археолог. Я запитаю вас як історика, а не як археолога. Якщо б ви писали історію сучасної України і в ній статтю про політика Ярослава Юрчишина, що б ви написали?

Насправді в історії є правило писати про події як мінімум через 50 років після того, як вони відбулися, бо лише тоді можна оцінити їх вплив. Тому зараз писати про політика Ярослава Юрчишина було б, принаймні мені, егоїстично, а взагалі – дуже імпульсивно. Тому що ми зараз знаходимося в ситуації, коли кожен наш крок оцінюємо з погляду відчуттів, а не аналізу. Тож поки що про політика Ярослава Юрчишина писати зарано.

Свою політичну діяльність ви розпочинали з "Пласту". Це організація, з якої виросло ціле покоління українських політиків, громадських діячів, військових, учасників російсько-української війни. На сьогодні існує братерство "Пласту", до якого ви належите?

"Пласт" – організація виховна, а не політична. У нас навіть є певні параметри, які не дозволяють використовувати "Пласт" у політичних цілях. Ключовим завданням "Пласту" є формування ціннісний скелет людини. Тобто дати їй можливість самій чітко розбиратися що добре, а що – погано. Основні обов’язки пластуна – вірність Богові та Україні, допомога іншим, тобто соціальне служіння. Ми намагаємося прищеплювати вихованцям розуміння того, що ми не одні на цій планеті, є люди, які потребують нашої допомоги, природа, яка потребує нашого захисту. А третє – це дисципліна, послух пластовому проводу. Це дуже допомагає.
У нас справді існує пластове братерство з людьми, які виросли в організації. Я часто зустрічаю людей – представників громадськості, бізнесу – з якими не був особисто знайомий, але в ході розмови з’ясовується, що ми були у "Пласті". На сьогодні шість вихованців "Пласту" є народними депутатами. У фракції "Голосу" це Наталка Піпа, Роман Лозинський, Соломія Бобровська, я. з позафракційних – Ігор Гузь і з фракції " Батьківщини" – Іван Крулько. Є в "Слузі народу" Святослав Юраш, який свого часу виховувався у "Пласті", але дуже швидко залишив організацію.

Тобто, це покоління, народжене у 80-ті роки минулого століття. Тому що попереднє покоління було в піонерії і жовтенятах.

Я ще мав шанс потрапити в піонери, але оскільки вчився на Західній Україні, то такого не удостоївся. А решта – це вже люди, які виховувалися в незалежній Україні. Насправді, Роман Лозинський – один з наймолодших депутатів ВР, йому 25 років. До вступу в "Голос" він очолював Українську галицьку партію, був наймолодшим головою політичної сили в Україні. Для мене знаково, що покоління, яке виховувалось у "Пласті" починає активно заходити в політику. А в попередньому складі парламенту були люди, які активно сприяли відновленню "Пласту". Зокрема, Андрій Парубій, спікер попереднього скликання, який дуже допомагав у антикорупційній реформі, був на установчому з’їзді. А Ігор Гринів певний час був у керівних органах відновленого "Пласту".

Знаковим для вас був не лише "Пласт", а й прізвище Вакарчук. На початку двохтисячних ви вчились у Львівському університеті, ректором якого був Іван Вакарчук, тепер ви разом з його сином створюєте нову політичну силу. Скажіть, ви вірите в певні закономірності, а не випадковості в українській політиці?

Я - людина віруюча і тому бачу певні закономірності взагалі в людській долі. А з Вакарчуками – як зі старшим, так і з молодшим – нам довелося перетинатися неодноразово. Коли я працював помічником Лесі Оробець, ми допомагали впровадженню зовнішнього незалежного оцінювання, яке впровадив Іван Вакарчук. Я вважаю, що це була одна з найефективніших антикорупційних реформ, бо знизила корупцію на етапі вступу до вишів. Потім, вже перебуваючи в опозиції, ми тривалий час захищали цю реформу від сумнозвісного Дмитра Табачника. Зі Святославом я познайомився ще коли був студентом. Була кумедна ситуація. Я тоді, як стандартний представник молодого покоління, слухав "Територію А" – якісну попсу українського розливу.

Яку робила моя однокурсниця Анжеліка Рудницька.

І я дуже вдячний, бо молодь Західної України росла на українській популярній музиці, а не на російській.
Моя старша сестра тоді працювала в ботанічному саду, куди Святослав час від часу приходив пограти на гітарі (тоді саме починався гурт "Океан Ельзи"). У молодіжній субкультурі Львівщини він вже вважався зіркою, але для молоді, яка слухала популярну музику, його не існувало. І сестра мене з ним познайомила. Я їй саме допомагав, коли прийшов якийсь дивний хлопець – весь у чорному, з довгим чорним волоссям… Для людини, яка слухала попсу, це було вкрай дивним. Але він взяв гітару, заграв, і все… Насправді, ти починаєш зовсім по-іншому сприймати людину, розумієш, що перша оцінка може бути хибною. Потім ми зустрічалися на революціях – Помаранчевій, Гідності. А зараз ми почали активно співпрацювати у процесі адвокації створення Вищого антикорупційного суду. Це маловідомий факт, але Святослав тоді залучив, зокрема, і церковних діячів, моральних авторитетів до зустрічей з Петром Олексійовичем (Порошенком, – ред.), аби переконати, що нам така інституція потрібна. А вже потім, коли Святослав почав серйозно говорити про політичну кар’єру, він запросив мене у свою команду. Я не прихильник вождистських партій, але переконаний, що в політичній силі має бути лідер, який втілює цінності, що їх несе ця політична сила.

В Україні всі політичні партії є не вождистськими, але лідерськими.

Частина, на жаль, вождистські.

Маєте на увазі "Слугу народу"?

Так, "Слуга народу" є вождистською партією, але я переконаний, що в процесі парламентської роботи вона перетвориться на лідерську структуру, де лідер, у даному випадку президент, втілює цінності, але не є єдиним центром прийняття рішень.

Можливо, "Слуга народу" не буде вождистською партією після того, як Володимир Зеленський вже не буде президентом України.

Сподіваюся, що це станеться раніше. Тобто, переорієнтація в класичну партію з ідеологією і програмою. В Україні лише відбувається процес формування реальних політичних сил – з регіональною структурою, з мережею прихильників, які, можливо, не є членами партії, але допомагають у певних експертних напрямках, важливих для суспільства.

Я б хотів запитати вас про Віктора Ющенка. Тому що ви довгий час працювали з "Нашою Україною", спостерігали, що відбувалося в цій політичній силі. 15 років тому Ющенко переміг на президентських виборах. У нього був великий кредит довіри від громадян, тому що була Помаранчева революція, був третій тур президентських виборів. Для України відкривалося вікно можливостей. На вашу думку, чому Вікторові Ющенку не вдалося це вікно відчинити?

Я дуже часто про це думаю. Є багато факторів, але я спробую виділити головні. Мені здається, що Віктор Ющенко, у своїй демократичній манері, трохи випереджав свою команду, яка в переважній більшості була вихідцем з часів Кучми, які звикли працювати не в парадигмі партнерства, де я тобі вірю і делегую частину повноважень, а в парадигмі боротьби за владу. Коли почалася боротьба між Порошенком і Тимошенко, Віктор Ющенко, як лідер руху, був змушений зайняти чиюсь позицію. Ця внутрішня боротьба підірвала довіру, спроможність робити якісь системні речі, а відповідно – полегшила олігархічним силам шлях до руйнування команди і зупинки будь-яких позитивних зрушень та реформ. Об’єктивно – вплинула хвороба. Отруєння Ющенка, його стан здоров’я не дозволяв бути настільки активним і включеним, як це було раніше. Суб’єктивно – негативний вплив оточення. Оце бронебійне оточення, коли найближчі друзі відривають тебе від реальності, дуже негативно впливає. І не лише на Віктора Ющенка, а практично на всіх політичних лідерів – коли негатив від тебе відбивається заради того, щоб ти міг і далі робити свою справу. А люди мають бути в реальності. Віктора Ющенка на певний час з реальності його оточення витягло. Можливо, я зараз буду непопулярним, але відповідальність за те, що не вдалося, варто покладати не тільки на Віктора Андрійовича, а й на суспільство, яке після Помаранчевої революції, на відміну від Революції Гідності, навіть не сформувало програму дій – чого воно вимагає від влади. Фактично привели до влади Ющенка і пішли додому чекати, що завтра ми прокинемось і Європі. На жаль, так ніколи не буває, навіть при таких лідерах як Вацлав Гавел, чи Томаш Масарик, чи Вінстон Черчилль, суспільство має величезну вагу, мусить бути активним учасником цих дій, розуміти, принаймні на якомусь загальному рівні, що треба робити, активно шукати механізми контролю влади. Початковий етам створення "Нашої України" – це було таке моральне піднесення. Люди по всій країні позбулися ненависті до політичних сил і готові були вступати в партію, яка вперше після РУХу могла стати масовою, могла стати основою для перетворень. Але тоді почалася ця внутрішня боротьба за владу, вибудовування структури… І за всієї моєї поваги до Романа Безсмертного, який тоді очолював виконком, і якого я вважаю одним зі своїх вчителів у структурності, були намагання збалансувати інтереси великих гравців, а не створити механізми політичного росту прихильників, тобто баланс інтересів верхів і активу не було дотримано. Але період Ющенка для нас – велика наука, якщо ми його правильно проаналізуємо. Це той період, який вже не політики, а суспільні діячі мають аналізувати.

Я саме про це хотів сказати, що в цей період, після Помаранчевої революції, почало формуватися громадянське суспільство, про яке ми з вами будемо говорити далі. Ви довгий час займалися громадською діяльністю, а останні п’ять років – антикорупційною діяльністю. Про таких, як ви колишній генпрокурор Юрій Луценко говорив, що ви є скунсами. Цитую: "Цікаво, чи вибачиться хоч один скунс, який волав про зраду", – сказав Луценко на брифінгу 30 липня, оголошуючи інформацію про повістки про підозру у справі суддів Окружного адміністративного суду Києва. Звідки така нелюбов Луценка до вас і ваших колег?

Насправді, я не можу пояснити це нічим, крім почуття нездорової конкуренції. У нас з Юрієм Віталійовичем доволі цікаві відносини. Був сюжет, коли він мене запрошував заступником з питань реформ прокуратури. Але, оскільки я не маю юридичної освіти, а це дуже специфічна юридична сфера і при реформуванні треба до деталей у ній розбиратися, я сказав, що готовий допомогти, увійшов до комісії, що відбирала Голову генеральної інспекції, яка тимчасово мала замінити Кваліфікаційну дисциплінарну комісію. Але в процесі у нас виникли доволі жорсткі дискусії щодо системи роботи.
Проблема взаємовідносин влади і громадянського суспільства, яку ми ще не змогли до кінця подолати, хоча після 2014 року зробили величезний крок уперед, це не обов’язково конкуренція. Можна з різних сторін робити спільну справу. Коли є синергія, як, наприклад, у процесі створення того ж Антикорупційного суду, це дає дуже непоганий результат. Чи в процесі децентралізації, коли громадські активісти фактично включені в роботу міністерства, але мають менш забюрократизований побут, щоб бачити і чути виклики і пропонувати шляхи вирішення.

Але коли він називав вас скунсами, він же не хотів з вами співпрацювати. Тому що після таких публічних образ ви могли б йому відповісти щось про його інші пристрасті. Але ж ви цього не робили.

У суперечці хтось завжди має…

Бути розумнішим.

Виявити більшу, я б сказав, дорослість. Ну що змінилось, коли він назвав нас скунсами? Чи ми змінили діяльність? Так, почалися якісь переслідування активістів. І це дуже прикро, тому що коли на національному рівні робляться такі заяви, то в регіонах гинуть активісти, як загинула Катерина Гандзюк. Коли на національному рівні показують, що ось він – ворог, то в регіонах ті, хто заважають красти з місцевих бюджетів, стають просто об’єктами знищення. Згадаємо ножові поранення Віталія Устименка в Одесі.

Чи Сергія Стерненка.

Так, замахи на Сергія Стерненка. Я просто дякую Богові, що він досі живий. А зараз, коли на нього особисто оголосив полювання Портнов, як виглядає, тіньовий радник чинної влади, Сергій постійно під загрозою і це велика проблема. Не можна рвати суспільну тканину. Її розірвати дуже легко, але ми пам’ятаємо, що ми – країна, у якої окупована частина території, на кордоні якої з’явився ворог. Умовно кажучи, назвав генпрокурор когось скунсом. Завтра когось із цих "скунсів" знаходять з простреленою головою. Скоріш за все, це зробили російські аґенти, але ніхто про це не подумає. Подумають що? Правильно, що українська генпрокуратура почала чистки. Такого не можна робити. Це – свідомість. Чому я говорив про політиків кучмівського розливу? Тому що отакі емоційні заяви призвели до справи Гонгадзе.

Ми вже говорили про непрості стосунки з колишнім генпрокурором Юрієм Луценком. А я хотів би спитати про таке. Чи вас колись шантажували спецслужби? І якщо так, то за що?

Ні, шантажу не було. Були погрози. Вперше, коли я був дуже активним учасником студентського руху "За правду", який був частиною протесту "Україна без Кучми". Ми тоді у Львові зірвали з лекцій студентів усіх вишів і проводили акції. Тоді до моєї мам підходили люди в цивільному і радили, аби син припинив займатися непотрібними справами. Це неетично, ти починаєш думати не про себе. Мені тоді було 19 років. І коли ти приходиш додому, а мати в сльозах, і сестра розповідає про цей випадок, я зрозумів, що так не може бути. Можливо, це був один з поштовхів. Кажуть, що у істориків два шляхи: досліджувати історію, або її творити. Я далекий від того, щоб вважати себе творцем історії, але бути учасником окремих подій мені довелося. А другий момент – це вже під час антикорупційної діяльності. Були натяки від представників великих промислових груп, у чиї інтереси, завдяки введенню системи ProZorro, чи створенню НАБУ ми, на їхню думку, залазили, що ти, мовляв, подумай, ти подумай. Але, слава Богу, у мене не було таких випадків, як у Устименка чи Стерненка, які постраждали.

Ви вже згадали про антикорупційне законодавство. В Україні воно одним з найкращих у Європі. Створено НАЗК, НАБУ, Антикорупційний суд, ДБР. Усе прекрасно. Але. Чому впродовж останніх років ми не відчували наслідків дії цього антикорупційного законодавства і антикорупційних органів?

Можу сказати тільки власну позицію. 2014 року ми визнали своєю найбільшою проблемою корупцію. Це було логічно. Бо люди побачили цю Хонку, золотий батон, дачу Пшонки… Це було неправильно, коли люди живуть небагато, навіть бідно, а еліта наживається. Але найбільшою проблемою, в результаті руйнування Портновим і Януковичем судової системи, була відсутність правосуддя. Ми пам’ятаємо про роль судової системи в Помаранчевій революції. Тоді суд прийняв рішення проти рекету. І коли Янукович повернувся, перше, що він зробив – фактично нівелював незалежність суду і передав його в руки так званим судовим баронам. І люди Ківалова, Портнова просто розставляли своїх людей по судовій системі. Як наслідок – було відчуття несправедливості, яке найкраще візуалізувалось у цій корупції. Але насправді – найбільша проблема була в суді. Ми поставили воза перед конем. Ми зробили дуже хорошу антикорупційну інфраструктуру, але НАБУ чи САП почали нести справи до нереформованих судів, які, на жаль, не позбавилися отих "судових баронів". У результаті вироки не виносяться, справи затягуються, немає кінцевих рішень. Я не говорю про вироки, бо у нас завжди кажуть, що фінал боротьби з корупцією – це вирок. Не обов’язково. Тому зараз говорити про ефективність структури не варто. Я дуже сподіваюсь, що з повноцінним запуском 5 вересня Вищого антикорупційного суду ми нарешті створимо закритий цикл запобігання корупції. Бо в боротьбі з корупцією важлива не кількість вироків, а система покарання, яка б домокловим мечем висіла над корупціонерами.

Я хотів би ще згадати про громадських діячів-антикорупціонерів. 2018 року парламент намагався змусити вас подавати електронні декларації. Ви тоді сказали, що активісти – не мішені. Не поділяла тоді і не поділяє зараз таку позицію колишній народний депутат України Тетяна Чорновол, каже, що це антикорупційні діячі намагалися зробити мішень з народних обранців і називає вас "сектою". То кажіть всю правду.

Ну, це право Тетяни Чорновол давати таку оцінку. А насправді різниця між громадськими активістами і народними депутатами в одному: громадські активісти не утримуються з бюджету держави і тому за всіма міжнародними законами не зобов’язані декларувати свої статки. Але, оскільки такий закон було прийнято, я весь цей час як виконавчий директор Transparency International декларувався. Приховувати нема чого – кожну копійку можу пояснити.

Чи можете ви сказати, яким є загальний корупційний бюджет в Україні? Скільки грошей крутиться на хабарях, на відкатах, на всьому іншому?

Знаєте, ми пробували рахувати, але це неможливо. Тому що найбільша проблема корупції не в тому, що забирається частина грошей, а в наслідках. Якщо викрасти гроші на медичне обладнання, не дати його придбати, ми не вилікуємо людину, людина помре. І це набагато більша ціна. Тому в цьому випадку можна говорити про десятки мільярдів, які за всю історію України були витягнуті з бюджету, але корупція забирає майбутнє. Тому що корумповані країни не розвиваються. Україна має всі шанси бути розвиненою європейською країною. Нам тільки потрібно розвивати демократію.

Свого часу, в інтерв’ю "Українським новинам", це було 16 жовтня 2017 року ви заявили, що за корупцію в цій країні можна притягнути до відповідальності будь-кого, крім президента Петра Порошенка. Цитую: "За винятком Петра Порошенка, усіх можна притягти до відповідальності. Це складний процес, політично дуже чутливий і не блискавичний. Потрібно розуміти, що існує така специфіка, як доказова база. Тобто, якщо міністр заявив, що на нього впливає хтось з політиків, це не є гарантією, що це можна довести в суді. Якщо це неможливо довести в суді, то слідчий, що себе поважає, просто закриє справу". Тепер вимогли б те ж саме сказати, що в державі можна всіх посадити окрім президента Володимира Зеленського?

Так. У нас немає процедури імпічменту. Зараз фактично єдиною людиною, яка залишилася недоторканною, бо ми вже навіть зняли недоторканність з депутатів, є функціональна недоторканність суддів, але повної недоторканності нема, є президент, він над законом. Це неприродньо для демократичної країни. Тут не йдеться про прізвища, тут йдеться про те, що в демократичній країні навіть найвища посада має бути під контролем. І коли вони вчиняють злочин, то має бути спеціальна процедура, за якою вони притягаються до відповідальності.

2019 року у вашій електронній декларації є пункт про підприємницьку діяльність. Ви були ФОПом і заробили майже 600 тисяч гривень. ФОП – це спосіб при антикорупційній діяльності і при громадській діяльності оптимізації сплати податків, чи це якась інша підприємницька діяльність?

Вже з 2018 року це була діяльність, пов’язана з викладацькою роботою, зокрема в Українському католицькому університеті. Ми в Transparency International, після того, як почалася дискусія про ФОП, що є юридично повністю дозволеною діяльністю, тобто консультаційна робота, чи робота з організації масових заходів, але насправді є полегшенням податкового навантаження, ми пішли шляхом переведення зарплатні в білу. Тобто, ми одразу з нашими закордонними партнерами говорили, що ми менше грошей зможемо витрачати на реалізацію проектів, але, щоб не було жодних питань до антикорупційної організації, ми переважну більшість зарплат будемо переводити в білу зарплату. І зараз ця процедура триває. Ще раз наголошую: ФОП – це юридично дозволений механізм роботи в Україні. Проблеми починаються тоді, коли цей механізм використовують для уникнення оподаткування.

Хотів би вас запитати про політичні команди. Ви були у трьох: "Наша Україна", "Демальянсі" і в "Голосі". Якщо коротко, чим ці три команди відрізняються одна від одної?

На етапі, коли я туди заходив, це були команди, які намагалися формувати нові підходи до політики. Я розглядаю політичні партії не як секти, як казала пані Тетяна, а як механізм зміни країни. Якщо він вдалий – треба його розвивати, якщо ні – треба з ним прощатися. Це не комуністична партія, куди важко зайти, а ще важче – вийти.

Чи шкодуєте ви, що Святослав Вакарчук не брав участі в президентських виборах, про що заявив у січні 2019 року? Але вже у травні він створив політичну партію і пройшов у Верховну Раду. Що відбулося між січнем і травнем?

У Святослава Вакарчука є досвід, коли він зі старою командою включився в політику і намагався щось змінити. На жаль, цей досвід був невдалим. Тоді він взяв час, щоб зрозуміти загальний рівень політичних процесів, поїхав навчатись у Стенфорд. І коли від суспільства, яке бачило в ньому лідера, була пропозиція включитись у політику, він провів аналіз спроможності на даному етапі якісно виконувати президентські функції, не маючи людей, з якими ці функції можна виконувати. Тому було прийнято логічне рішення про створення політичної сили, формування ціннісно однакової команди, яка в потрібний момент зможе взяти відповідальність на тому рівні, на якому цю відповідальність делегує суспільство. Так виникла партія "Голос", де переважна більшість - це люди, які під переконання Святослава включилися в політику, раніше працюючи в громадському секторі, в юридичному, в бізнесі, чи будучи депутатами місцевих рад.

Але цілком очевидно, що наступні президентські вибори, які, можливо, будуть дочасними, не обійдуться без Святослава Вакарчука, тому що для лідера партії ходити на президентські вибори – це все одно що для військового ходити на військові навчання. Він має підтримувати себе в формі, має показувати своїм партійцям, що він лідер. Тому що у лідерів політичних партій, які не ходили на вибори 2019 року, ці партії фактично перестають існувати. Ви вже обговорювали таку можливість, що підете на президентські вибори на чолі зі Святославом Вакарчуком?

Наше довгострокове планування передбачає розвиток політичної структури, участь у виборах усіх рівнів за наявності наших організацій у регіонах, де ці вибори відбуватимуться. Ми зацікавлені, щоб був певний період стабільності і вибори відбувалися вчасні, бо в Україні дочасних виборів забагато. Слава Богу, ми не Латинська Америка чи африканські країни, де вибори відбуваються ледь не тричі на рік. Але рішення про формат участі у будь-яких виборах ухвалюватиметься напередодні, щоб зрозуміти конфігурацію. Здоровий глузд і свідомість політичних сил часто дозволяє відмовлятися від персональної участі у виборах. Знову ж таки, приклад Ющенка. Скільки політичних партій об’єдналися заради того, щоб Ющенко був єдиним кандидатом, який би протистояв ставленику Кучми і донецького клану Януковичу. Але в даному випадку говорити стовідсотково, що Святослав піде на вибори, я би не став. Ми однозначно будемо готуватися до того, щоб наш лідер взяв участь у президентських виборах, але рішення буде прийматися тоді, коли ці вибори буде оголошено.

А ким би ви хотіли себе бачити в Україні при президенті Вакарчуку?

Я мрію, що у нас політика буде змістовна. Що перед тим, щоб приймати політичні рішення, вони пройдуть етап аналізу політики: виявлення проблеми, пошук найкращого рішення. А для цього потрібні суттєво ефективніші аналітичні центри. Ми маємо Національний інститут стратегічних досліджень, але коли його в політичних цілях відділили від РНБО, він практично почав працювати "в стіл". Я дуже сподіваюся, що при новому очільнику цього інституту, пану Литвиненку, з яким я працював у РНБО, ця ситуація зміниться. Я б дуже хотів, якщо буде така можливість, долучитися до розвитку Інституту, який би став таким впливовим аналітичним центром, як відомі центри США та європейських країн, без експертизи яких жоден проект не надходить на розгляд законодавчих органів.

Як у вас зараз складаються відносини з президентською командою?

Чесно кажучи, дивно. Тому що президентська команда бачить в нас лише опозицію, лише опонентів. Причім, незалежно від того, яку політичну партію представляють сили меншості. А на прохання пояснювати кроки, може ми готові і підтримати, але поясніть, що ви хочете робити, вас оголошують опонентом. Кажуть: ми взяли більшість і будемо користуватися цією більшістю. Часом це попахує більшовизмом, а не більшістю. Тому що демократична більшість- це та більшість, яка чує, а в ідеалі и прислухається до альтернативних позицій з метою вибрати оптимальне рішення. Коли вам, як представникам меншості, прем’єра і склад Кабміну показують за півгодини до призначення, це виглядає приблизно так: ви нам потрібні в ролі статистів, як ви будете реагувати – нас цікавить мало. Чи можна зараз, навіть в умовах монобільшості, дати суспільству посил, що годі вже сваритися, годі ділитися, давайте робити спільно, цілком можливо. Просто запровадьте демократичну комунікацію. Тому я з повагою ставлюся до багатьох представників "Слуги народу", з якими я перетинався по різних напрямках діяльності. Є і люди, до яких у мене є питання, наприклад пан Дубинський, який досить часто дозволяє собі як не сексистські, так просто нелогічні висловлювання, але люди його вибрали, він у парламенті, і це вже факт. Так само факт – недопрацювання попередньої влади, і у нас є ціла фракція "Опозиційної платформи – За життя". Але для того, щоб сказати, що у мене є партнерські стосунки… Партнерство не буває одностороннім.

І традиційне запитання, яке я ставлю всім гостям нашої програми. Якою б ви хотіли бачити Україну в майбутньому? Яка є ідеальна Україна в розуміння Ярослава Юрчишина?

Коли діти в цій Україні обиратимуть між тим вчитися в українських вишах, куди шалений конкурс, бо люди приїжджають з-за кордону поступати, і іноземними вишами, з якими у нас рейтинги приблизно однакові. І коли, де б вони не вчилися, вони повертаються в Україну, бо розуміють, що тут кращі умови для їхнього життя та розвитку, бо це рідне оточення, рідна культура, земля, де живуть їхні батьки і де поховані їхні предки. І пишаються Україною не тому, що так батьки навчили, а тому, що дійсно є чим пишатися. 

новини партнерів

‡агрузка...

16 жовтня, 2019 середа

16 жовтня, 2019 середа

Відео

Введіть слово, щоб почати