"Формула Штайнмаєра": Перед битвою

Що відбувається? Виникла ілюзія, що ми наблизилися до завершення конфлікту. Але це не так. Російсько-українська війна триває, ми перебуваємо в ній надовго, а "мирний план" - це лише один з прийомів ведення цієї війни. У війні ніколи не йдеться про мир, а йдеться лише про перемогу чи поразку.

Війна ведеться різними засобами. І сьогодні дипломатична зброя вийшла на провідні ролі, хоча й інші засоби - економічні, інформаційні та силові - нікуди не поділися і працюють так само на перемогу/поразку. Нинішній етап "врегулювання" - це лише один з етапів конфлікту, одна з "битв", до якої, на жаль, українська сторона підійшла ослабленою і розгубленою.

Насправді усі "формули" і аргументи сторін були вже прораховані і використані в період 2015-2017 років. І дипломатична війна закінчилася патом, який був зафіксований комісією Волкера-Суркова. Можливість для поновлення "осади фортеці" виникла, з одного боку, внаслідок ослаблення легітимності Путіна в Росії, та з іншого, внаслідок ослаблення позиції України. У цій ситуації наші західні партнери побачили можливість вирішити "свої проблеми". Їхня головна проблема - як відновити стосунки з Росією та скористатися її слабкістю для реалізації своїх (в першу чергу, економічних) інтересів.

Для цього треба щось вирішувати з Україною. На слабкість української позиції вплинули кілька факторів. Але головною проблемою є моральний стан українського суспільства. Цей стан сформувався внаслідок кількох чинників. Перше - втрати українського війська під Іловайськом і Дебальцево. Друге - кількарічне життя у стані очікування, що Путін нападе. Третє - очікування, що от зараз усе закінчиться. І четверте - позиція, що поки ви тут розмірковуєте і говорите, там наші хлопці гинуть. За перший пункт відповідальний Путін, за другий - команда попереднього президента, за третій - нинішнього, за четвертий - українське суспільство і його професійні медіатори. В основі усіх чотирьох факторів лежить страх. Українська позиція ослаблена страхом.

Військо, яке керується страхом, приречене на поразку. Народ, що підкорився страху, приречений на рабство.
Тому головне, що сьогодні потрібно зробити, це - подолати страх, почати тверезо оцінювати ситуацію і продовжувати воювати.

Узгодження "формули Штайнмайєра", яку зробив наріжним каменем своєї позиції наш противник, говорить лише про один з епізодів процесу врегулювання згідно з набагато більш складною і внутрішньо суперечливою формулою "Мінських домовленостей". Йдеться про порядок того, як вступають в силу положення Закону "Про особливості місцевого самоврядування…" та визнаються результати голосування на окупованих територіях. Про умови та передумови проведення таких виборів жодних домовленостей не існує. А саме це питання було ключовим у переговорному процесі 2015-2017 років, і саме воно завело ці переговори у безвихідь.

І в цьому була зацікавлена як українська сторона, так і представники "народних республік". Тому що передумовами виборів мала бути безумовна ліквідація усіх їхніх "державностей", роззброєння, допуск українських політичних та громадських організацій, українських медіа та участь в процесі переміщених осіб, що виїхали на підконтрольну Україні територію. Усе це – очевидні речі, без яких визнати вибори законними не зможе ні ЄС, ні США. І це те, на що ніколи не погодяться російські маріонетки. Навіть, якщо їх дуже сильно до цього спонукатиме Москва.

Тому ситуація йде до чергового глухого кута. Але проблема в тому, що винною за це можуть зробити Україну.
Власне, в цьому, скоріш за все, й полягає план Путіна і його західних партнерів. Україна показує свою неконструктивність, вона сама не хоче ні миру, ні відновлення своєї територіальної цілісності. Більше того, вона знову занурюється у вир внутрішньої нестабільності, радикали палять покришки (ще не палять? нічого, організуємо), уряд втрачає довіру, законодавчий процес заблокований. Що робити в цій ситуації цивілізованим країнам? Відновлювати потихеньку співпрацю з Путіним і відкласти українське питання до кращих часів.

Що ще можна Україні зробити, щоб уникнути поразки в цій дипломатичній битві?

По-перше, не можна допустити зриву переговорів у Нормандському форматі. По-друге, до цих переговорів треба підійти у повній бойовій готовності – з чітко сформульованою позицією, конкретними пропозиціями (проектами документів) і вбивчими аргументами. До тих, що названі вище (і використовувалися українською делегацією в Мінську), можна додавати нові. Наприклад, щодо розведення військ.

Мирне врегулювання, як правило, передбачає певну послідовність кроків, що дозволяють сторонам контролювати дії противника. Тобто, поступки робляться по черзі, тоді зберігається довіра до партнера щодо дотримання домовленостей. Так от. Відведення українських військ на українській території від позицій заколотників та незаконних збройних формувань (а українське законодавство у частині захисту національної безпеки ніхто не скасовував) слід вважати величезною і ніким належним чином не оціненою поступкою та проявом доброї волі.

Тепер черга показати таку ж добру волю з протилежного боку. Вона має полягати у ліквідації незаконних структур "ДНР-ЛНР" та роззброєнні бойовиків під наглядом міжнародної миротворчої місії.

До речі, без вирішення питання організації такої місії під егідою ООН, про жодні вибори на окупованій території взагалі говорити не доводиться. І що на це нам скажуть постійні члени Ради Безпеки?

Це на зовнішньому фронті. А на внутрішньому треба просто навести лад у головах співвітчизників, налагодити нарешті професійну роботу у владних кабінетах і підпорядкувати політичний егоїзм національним інтересам.