Перемоги України на кінофестивалях. Чому багатьом все одно

Ми б вже мали звикнути. Останніми роками українські стрічки часто беруть участь або ж і виграють на різних престижних кінофестивалях. Усе це відбувається приблизно як на Оскарах - на сцену виходить людина з конвертиком, витягає папірець із назвою переможця, називає ім'я українського режисера/режисерки, він/вона виходить на сцену, забирає статуетку, дякує батькам, колегами та богові за цю честь. Разом із цим - говорить два слова і про Україну, згадавши про нашу, приміром, війну.

А перед цим відвідувачі фестивалю подивилися стрічку. Навіть якщо вона не виграла - справу однаково зроблено. Публіка з Франції, Мексики, Нідерландів, Китаю, Ірану і ще бозна звідки побачила історію з України, про тутешніх героїв, стан справ, може навіть зрозуміла, що оте все про "громадянську війну" - якісь побрехеньки. 

Так працює культурна дипломатія. Вона ж  - м'яка влада. Вона ж - одна з найнеобхідніших речей для України сьогодні. Бо саме міжнародні досягнення у культурі потроху стирають з нашої країни імідж failed state. Культура - це історії, а що може бути ефективніше, аби сказати: "гей, панове, у нас тут не лише Чорнобиль і на мапі ми знаходимось ось тут"?.

Попри це, до таких досягнень самі українці ставляться переважно без особливого захвату. А то й взагалі агресивно - мовляв, навіщо держава виділяє гроші на цей артгаус, його ми однаково не бачимо. Та й бачити не дуже хочемо, бо то "якась муть, знята для самих себе". 

Медіа, особливо телебачення, висвітлює такі перемоги зазвичай вельми скупо, тому і резонансу не бачимо. Приміром, коли "Плем'я" Мирослава Слабошпицького отримало нагороду Європейської кіноакадемії за найкращий дебют, лише кілька випусків новин дали цю інформацію. Наприкінці, невеличким повідомленням.

Між тим, остання перемога - майже ідеальна. Стрічка "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик у суботу, 1 лютого, отримала нагороду на фестивалі Санденс. Це один із найпрестижніших форумів для незалежного кіно, проводиться в американському місті Парк-Сіті і названий на честь кіногероя Роберта Ретфорда у фільмі "Буч Кессіді та Санденс Кід". 

Документальна стрічка "Земля блакитна, наче апельсин" розповідає про сім'ю - Ганну та її чотирьох дітей. Вони живуть на Донбасі, у тій зоні, де шостий рік тривають бої. Їхнє життя в описанні до стрічки називають сюрреалістичним, а трейлер демонструє, що спасіння в гуморі - не останнє діло. 

Чергова історія про російсько-українську війну - вже плюсик до інформаційного захисту. Другий плюсик - зняла її жінка, спродюсувала теж (Анна Капустіна).  А дівчата у кіно часто формують своїм країнам імідж цивілізованих, в яких можна реалізуватися у професіях, які у консервативних місцях лишаються прерогативою чоловіків. 

Далі "Землю блакитну, наче апельсин" покажуть на Берлінале та в одному з найвідоміших музеїв світу - нью-йоркському MOMA.

Ірина Цілик - перша українська режисерка, яка брала участь у Санденсі. Але це - не перша стрічка. Україно-американо-британський "Російський дятел" 5 років тому отримав Гран-прі як найкращий зарубіжний документальний фільм.

Режисер Чад Грасія зафільмував історію про київського художника Федора Александровича, який має свою, доволі екстравагантну теорію по причини аварії на ЧАЕС. На додачу до несподіваної теорії, сам герой є таким, якого вже точно запам'ятаєш на все життя. Після перемоги на фестивалі, українська частина знімальної групи гучно засудила у соцмережах українських же журналістів. Мовляв, ті зовсім не звернули увагу на цю подію. 

Між тим, тут варто говорити і про іншу проблему - кінематографісти часто зовсім не вміють працювати з пресою, вчасно і правильно інформуючи про свої досягнення. Нерідко відмовляються давати коментарі чи приходити на ефіри, не викладають свої стрічки в мережу до перегляду (за гроші чи без). Тобто, роблять усе можливе, щоб про них ніхто не знав. І водночас на це скаржаться. Медіа байдужі до фестивального кіно, фестивальне кіно байдуже до медіа. Приречені стосунки.   

Щодо Берлінале, то вітчизняні роботи відзначалися там кілька разів. У 2017-му у програмі "Generation 14plus" Гран-прі отримав фільм "Школа №3'' Лізи Сміт та Георга Жено. Це історії підлітків із міста Миколаївка, які змушені були тікати від війни. Школярі розповідають про себе самі. "Без Тебе" Нарімана Алієва та "Коли падають дерева" Марисі Нікітюк брали участь у програмах Берлінале. Дві із цих стрічок ви теж не зможете побачити, якщо захочете. А одну - зможете. 

Ну, а найбільше на Берлінале відзначилася Кіра Муратова, одразу кілька її стрічок змагалися у конкурсі, а "Астенічний синдром" отримав "Срібного ведмедя". Муратовій, точніше її фільмам, часом закидають "відсутність українськості", мовляв зняті вони російською, у ролях багато російських акторів, та й сюжети без національної специфіки. Я ж нагадаю, що у режисерки була доволі чітка громадянська позиція щодо війни та російської агресії - вона її засудила ще у 2014-му. Цікаво, до речі, що кілька визначних її робіт в Україні заборонені до демонстрації, через участь російських акторів із чорних списків Мінкульту.

У вересні минулого року "Атлантида" Валентина Васяновича стала найкращою стрічкою у програмі "Горизонти" Венеційського кінофестивалю. Дія відбувається у 2025 році, одразу після перемоги України у війні. Територія Донбасу виявляється непридатною до життя, герої ж займаються тим, що шукають та ідентифікують тіла. Фільм ще не виходив в український прокат, але вже можна прогнозувати мінімальні касові збори, в чому не буде жодної зради. Завдання таких робіт - не збирати грандіозні бокс-офіси. Їхні ККД - участь і перемоги на фестивалях, позитивні відгуки професійної спільноти і глядачів. 

Васянович був оператором та продюсером іншого вітчизняного фільму, поки найтитулованішого. Це  - "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, яке отримало одразу три нагороди у Каннах, а за пів року - вже згадану вище премію Європейської кіноакадемії. Кілька шанованих кіновидань включили стрічку у свої списки найкращих. У грудні Rolling Stone опублікував список найвизначніших фільмів десятиліття, "Плем'я" там було на 48-му місці.   

Але, попри такий успіх та визнання, в Україні робота часто отримувала не просто критику, а порції ненависті. В основному за відверті сцени сексу та насильства. Частим було питання: "навіщо таке показувати?". А ще - за "демонстрацію України у негативному ключі", бо, мовляв, режисер показав дитбудинок, у якому кояться страшні речі. А тому іноземці думатимуть, що у нас так на кожному кроці. 

Дозволю собі написати, що це були випади переважно від людей, які дуже приблизно знайомі із фестивальною специфікою. Переважно туди привозять стрічки, так би мовити, невеселі. Автори з різних країн піднімають складні, неприємні питання, показують свої рідні місця далеко не як рай на землі. 

Усе для того, щоб вказати, привернути увагу, показати авторське бачення, невисловлене ніким до. І нікому не прийде в голову, що Ларс фон Трієр своїми стрічками шкодить іміджу Данії, а Міхаель Ханеке - Австрії чи Франції. Позиція інша - якщо у цій країні знімають добре кіно, отже це непогана країна.  

Хороший у цьому аспекті приклад росіянина Андрєя Звягінцева, фільми якого нещадні до російської дійсності. Але він постійно бере участь у міжнародних фестивалях та номінується на Оскари, приносячи своїй країні багато жирнючих плюсів. Відтак, про "паплюження" у контексті кінофорумів вже точно варто забути, зважаючи на абсолютну недоречність таких закидів. 

Ну і ми дісталися до Сергія Лозниці, який теж доволі неоднозначна фігура для українців. Які його знають, звісно, бо до переліку супервідомих кінематографістів його точно не занесеш. Лозниця довго жив та працював в Росії, та вже давно живе у Німеччині, паспорт має український. З кожним своїм фільмом він потрапляє на якийсь із престижних фестивалів. Його ім'я доволі відоме і те, що він представляє Україну - велика удача. 

Разом із тим, фільми Лозниці часто отримують позитивні відгуки від критиків та кіноманів, але різко негативні - від іншої аудиторії. Глядачі часто звинувачують режисера ледь не у роботі на Кремль, особливо за його стрічку "Майдан". Але загалом, нині практично будь-який фільм, який показує українську дійсність без вихолощеності та з відчутною долею скепсису, обов'язково отримує звинувачення у антиукраїнськості. 

Примітно, до речі, що часто успішний фестивальний фільм в Україні отримує негатив. І навпаки - стрічка, умовно кажучи, патріотична, не має жодних шансів на форумах. Або ще одна проблема - українці не завжди вміють чітко розповісти про себе. Приміром, найвідоміша кіноробота про Революцію Гідності - "Зима у вогні", яку спродюсувала платформа "Нетфлікс" і яка потрапила у оскарівську номінацію у категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм". Для іноземців, які взагалі жодного поняття не мали про Євромайдан, стрічка на пальцях розповіла що і як. 

Нині в Україні запрацює Держкіно з іншою головою - Мариною Кудерчук, обрання якої перетворилося на гучний скандал. Значна частина кіноспільноти припускає, а хтось навіть упевнений - авторське, складне, фестивальне кіно перестане фінансуватися. Нове керівництво зробить ставку на комерційні стрічки, цікаві лиш внутрішньому ринку. Культурна ж дипломатія, принаймні у кіно, сходитиме на пси. Поки це - побоювання та припущення.