live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Галина Шиян: Для себе письменництво я розглядаю як певне літописництво, фіксацію епохи

Письменниця Галина Шиян в гостях у Миколи Княжицького

Вітаю вас! Ми продовжуємо цикл програм з членами Українського ПЕНу. Говоримо про літературу, про сучасний стан України, про місце України в Європі з представниками однієї з найцікавіших українських громадських організацій, що об’єднує творчих людей, які не лише піклуються про літературу та мистецтво, а й активно займаються захистом прав людини та багатьма іншими гуманітарними цінностями, які ми так довго виборювали, в тому числі і після Майдану та початку російсько-української війни. Наша співрозмовниця сьогодні – письменниця Галина Шиян.

Так Галина Шиян чи Гаська Шиян? І чому все ж таки Гаська?

Це таке домашнє ім’я. Гаською мене називають близькі. А оскільки моя бабуся за дивним збігом обставин теж Галина Шиян, то коли виходила моя перша книжка, я запитала подругу: писати на обкладинці "Галина" чи "Гаська"? Вона порадила написати "Гаська", щоб не подумали, що то бабуся книжку написала. Так воно і закріпилося.

Про чоловіків пишуть "джуніор".

Так. Було б Гаська джуніор Шиян. Я про цей варіант не подумала.

Це справді нова література, яка описує сьогодення. Не завжди радісне. І мені дуже приємно, що ваша книжка "За спиною", зокрема, отримала премію Еспресо. Премія цікава тим, що за книжку, яка їм найбільше сподобалася, голосують читачі в бібліотеках по всій Україні, тобто ваша книжка близька до людей. Це автобіографічна книга?

Ні. Вона зовсім не автобіографічна. Я ніколи не хотіла писати автобіографічних речей. Більш того, я завжди намагалася, щоб люди не пізнавали себе в героях прямо. Тобто, ця книжка не лише не є автобіографічною, в ній нема жодного прямого прототипа крім кількох другорядних героїв.

Цікаво. А як ви усе це навигадували? Чи це по кілька прототипів у кожного?

Ну, так. усі герої є збірними, у жодного нема прямих прототипів. Вигадувати було не так складно, тим більш у наш час соцмереж, спілкування з близькими. Безперечно, там є правдиві історії, але вони є сумішшю, щоб створити якийсь правдивий образ епохи, портрет покоління.

Але це про покоління львівське?

Це теж дуже цікавий нюанс. У мене питали чи це львівський роман. Я відповідала, що категорично ні, не львівський. Ми львівський роман як бачимо? Філіжанка, колєжанка, кавуся, чоколяда та всі такі штуки. Я намагалася всіляко цього уникати. Але коли книжка вийшла, я зрозуміла, що попри все роман є дуже львівським, що деякі контексти зрозумілі галичанам більше, ніж людям з інших регіонів України.

Для мене, як для львів’янина, теж існує певна львівськість у вашому романі. Але ви кажете, що цей роман поколінський. Наскільки молоді люди були готові до викликів, які виникли перед ними після початку російсько-української війни?

Якщо ми говоримо про покоління, то треба трошки відмотати назад, на два десятиліття, а може й більше, і врахувати, що покоління, яке я образно назвала "поколінням солом’яних сиріт", це покоління людей, які часто росли покинуті батьками, що поїхали на заробітки. Тобто Марта і її бой-френд (головні герої книжки, – ред.) є представниками цього покоління, коли ти ростеш у маленькому містечку на Західній Україні, мама поїхала в Італію, тато – в інший бік на заробітки, і, фактично, нема відчуття домашнього затишку, повної сім’ї. І все це в умовах економічної кризи. Потім ці батьки-заробітчани стають там на ноги, починають заробляти і присилати гроші, а в дітей зникає мотивація вчитися: вони вважають, що диплом можна купити, а батьків розглядають як гаманці.

Це такий феномен, який тоді був характерним для Галичини, а зараз характерний для всієї України. Бо коли ми бачимо навіть людей, які голосують у закордонних амбасадах України, то молоді люди, та й старші вже в більшості з Дніпра та Запоріжжя, а раніше більшість була з Галичини.

Так. Це діти, які виростали без комфортного дитинства, не тільки матеріально забезпеченого, а відчуття сім’ї. Зрозуміло, що коли вони виросли і, як моя героїня Марта, вирішили що будуть самі досягати всього в житті, успішно збудували кар’єру і досягли якогось матеріального добробуту, виявляється, що у них нема якогось сильного патріотичного відчуття і патріотичного виховання. Тому що все патріотичне виховання, яке було – шкільні ранки з рушниками і Шевченком, які підліткам завжди нецікаві.

Підлітки з таких сімей розуміють, що держава не задовольняє потреби сім’ї та батьків і сприймають як територію, де вони народилися.

І де їм треба боротися за виживання. І коли почалася російська агресія проти України була вже велика категорія молодих людей, які вважали, що нічим цій державі не зобов’язані, що держава недостатньо для них зробила, щоб вони їй щось віддавали, захищали, йшли на самопожертву. Це нашаровується на те, що у нас віками дуже сильна культура самопожертви, нам віками розказують, що треба бути жертовними, треба йти на самопожертву заради одного-другого-третього… А тут з’явилося перше покоління, яке чогось досягло, і яке вже ставить під питання потребу такої самопожертви.

Але оскільки Україна завжди була колонією, частина людей завжди пристосовувалася і сприймала її як територію, а інші йшли на самопожертву. Є такі народи. Ми не так давно спілкувалися з Віталієм Портниковим, який порівнював українців з палестинцями: частина воює за свою землю, готова на самопожертву, їде в еміграцію, а частина живе в Ізраїлі, пристосовується і торгує собі на базарі, як це було і до цього. В Україні, мабуть, теж завжди було таке розділення.

Я не думаю, що це риса, притаманна якомусь конкретному народу чи конкретній епосі. Таке було завжди. Причини складно пояснити, але завжди були люди, які у складних умовах – війни, потрясінь – знаходили спосіб до цього пристосуватись і вижити, і були люди, які готові були жертвувати собою. але, коли говорять про цю самопожертву, у мене є така фраза в першій книжці, яка вже стала мемом, що місія українських жінок поколіннями була молитися і гарувати. От коли ми дивимося на цих простих жінок, які не знали в житті ніякої радості і навіть потім, коли стали заробітчанами, їдуть за кордон не для того, щоб якось влаштувати своє життя, а для того, щоб знову молитись і гарувати, заробляти гроші і передавати їх дітям. Тобто, Марта і її покоління є першим поколінням, яке частково зламало цей механізм, коли ростуть з усвідомленням, що от я виросту, почну сім’ю і буду молитися та гарувати.

Але ці люди все одно лишались у внутрішній еміграції. Україна була не їхня. А осередком, де вони відчували близькість Батьківщини, була родина. І цій родині вони присвячували життя, за цю родину молилися і для цієї родини гарували.

Так.

І от починається війна. Наскільки були готові люди цього покоління до цієї війни? Ви сказали, що ці люди часто росли в непростих економічних обставинах. Вони виростали в цинізмі. Бо з одного боку, коли в школі розповідають про Шевченка і рушнички, а довкола – корупція, недбалість і безперспективність, то це і є цинізм. Цей цинізм зникає, коли починається війна, чи ні?

Він може зникати і може загострюватися. Це все дуже відносно. І коли ми говоримо про початок війни, ми всі знаємо, що це гібридна війна. Зрозуміло, що коли йдеться про людей зі Сходу, які безпосередньо відчули всі жахи війни: бомбардування, хаос, захоплення, це одна справа. Але всі ми тоді опинились у ситуації якогось абсурдного контрасту. Це особливо видно в соцмережах, коли гортаєш стрічку новин: тут якісь жахи з війни, тут котики, тут хтось на Балі поїхав… Власне, вся моя книжка – про це. З одного боку, ти розумієш, що це факт, війна почалася, і молодих хлопців забирають в армію, і вони можуть опинитися на передовій. А з іншого – ти живеш у комфортному місті, можеш собі дозволити затишне життя… А у нас тоді були які уявлення про війну? Фільми про Другу світову? Тобто, почалась війна і все руйнується та вибухає. А тут, після першого шоку, люди розуміють що все відбувається десь далеко, а тут, у моєму житті, нічого особливо не змінилося. А ще з іншого боку щось постійно нагадує, що змінилося… І власне про цей постійний стрес книжка. Про те, що не були ми готові. Думаю, що ніхто не може десь у глибині душі бути готовий до війни, ніхто не хоче воювати, вбивати, помирати, втрачати близьких.

Ніхто не хоче. Але є люди, як ваш герой, Макс, які вважають, що їм все ж таки потрібно туди йти.

А ми насправді не знаємо. Це дуже цікавий момент з Максом, бой-френдом Марти. Часто кажуть, що він пішов у АТО. Він не пішов у АТО, він просто взяв повістку. І ми не знаємо, чому він цю повістку взяв – чи це була випадковість і його люди з військомату просто застали під дверима, коли він відчиняв квартиру, чи його щось так на роботі дістало, що він вирішив усе змінити. У моєму уявленні як автора, у нього не було аж такого патріотичного поклику, але щось його штовхнуло на такий вчинок. Тому Марта і така ображена на нього, бо вони не поговорили і вона не розуміє, чому він так вчинив.

Дуже часто буває, у мене навіть є такі знайомі, коли так розпадалися сім’ї, коли хлопець бере повістку або їде добровольцем і дуже часто потім не повертається з незрозумілих причин – чи через психологічну травму, чи через неготовність повернутися до цих стосунків. Причини можуть бути дуже різні.

Так, життя не є чорно-білим, це багатошарова ситуація. Це рішення стосується і дружин, і дітей, і роботи, і якоїсь відповідальності...

Найбільше це відповідальність перед близькими. Бо одні люди, коли їдуть на заробітки за кордон, то ніби це й відповідальність перед близькими, бо ти ж їм гроші присилаєш, але часто це і втеча від близьких, бо ти таким чином відкуповуєшся від них.

Безумовно, такі випадки теж є. Я колись прочитала листа брата братові часів Другої, чи навіть Першої світової війни. Той пише, що дружина народила третю дитину, зараз знову вагітна, корова отелилася, навалилася купа проблем, і насамкінець, як висновок: піду я в армію. І найстрашніше не те, що чоловік прийняв таке рішення. Найстрашніше, що суспільний тест накладає певні зобов’язання на жінку: її бачать лише в ролі подруги, дружини героя, яка повинна сидіти вдома і віддано його чекати. Є жінки, які щиро справляються з цією роллю. А є такі, які не можуть цього прийняти.

Жінки теж ідуть на війну. Я згадую, що коли затримали волонтерів і ветеранів у справі Шеремета, викидали записи нібито їхніх розмов. І одна з них каже, що якщо на цей Київ пару бомб кинути, то може тоді люди відчують, що йде війна. Тому що коли люди бачать, що там відбувається, присвячують цьому своє життя і ризикують, а інші навколо цього не відчувають, то частину людей це може глибоко зачіпати і вони можуть у цьому бачити причину поразок.

Безумовно. Це і дуже сильне джерело посттравматичного синдрому. Тому що людина, яка все цьому віддає, очікує від суспільства певної вдячності. Але люди – цинічні егоїсти. Людині, яка живе в комфортних умовах, якій здається, що вона цього досягла сама, важко пройнятися співчуттям, розумінням, часом навіть простою вдячністю. Цей конфлікт буде завжди.

Соціальні мережі. Наскільки вони своїм розвитком змінили наше життя, і наскільки взагалі вплинули на Україну?

Вони змінили наше життя радикально. Думаю, в Україні вони навіть більш впливові, ніжу деяких інших країнах і люди більше в них залучені, більше їм довіряють. Вони стали частиною їхнього життя. Але дуже важливо тримати соцмережеву гігієну. Ми повинні пам’ятати, наскільки в соцмережах, як ретельно ми б не формували свою стрічку, ми все одно створюємо бульбашку. Відповідно, якась реакція може здатись нам страшенно гострою і ми можемо з кимось вступити в страшний конфлікт. Але це все одно зводиться до локального і бульбашкового. Так само соцмережі часто можуть бути інструментом пропаганди, про який люди можуть навіть не здогадуватися.

Ви отримали за цю книжку премію Європейського Союзу. Що це за премія?

Так. Це премія для авторів-початківців, коли автор не може мати більше чотирьох написаних книжок. Для мене вона є дуже вагомою. Це був мій другий роман. У ній беруть участь усі країни ЄС, але не щороку. Щороку беруть участь 12 країн. тобто наступного разу Україна візьме участь у конкурсі 2022 року. Кожна країна має своє національне журі, яке обирає короткий список і обирає переможця, обґрунтовуючи його за критеріями премії.

Колись ми брали у вас інтерв’ю як у перекладача. Подобається вам бути українським письменником?

Подобається. Бути перекладачем і письменником – дуже цікавий контраст. Я тепер остаточно переконалася, хоча здогадувалась ще як була перекладачем, що перекладач знає книжку значно краще, ніж сам автор. Перекладач часто додумує якісь смисли, шукає якісь причини, чому якесь слово було вжито тричі за книжку і чи має воно в перекладі бути таким самим. Автор має більше свободи, але й більше відповідальності. Але це класне амплуа, класна роль.

Перспективно бути сьогодні молодим українським письменником? Чи ви ще сумніваєтеся?

Загалом бути письменником зараз непросто будь де у світі. Якщо будувати кар’єру суто як письменник, є багато підводних каменів і труднощів. Але це дуже цікава роль. Оскільки я пишу сучасну прозу і про сучасність, я для себе розглядаю письменництво як певне літописництво, фіксацію епохи. Мені подобається, що я фіксую епоху, в якій ми живемо. Я намагаюсь це робити максимально щиро, реалістично і сучасно. Це мені дає певне сподівання, що, можливо, за якийсь час за моєю книжкою будуть цю епоху досліджувати.

Яка оцінка вас як письменника найбільше вас надихнула?

Є дві дуже різні речі: оцінка літературного середовища, яка для мене дуже важлива, і оцінка читачів, читацькі відгуки. Наприклад, коли я отримувала премію Літакценту, до мене підійшли дві пані, старші за мене, які між собою сперечалися хто з них більше Марта. Тобто, коли читачі прочитують книжку так, що для них герої оживають і вони щиро вірять у те, що відбувається. Це для мене дуже важлива оцінка. Тому і премія Еспресо – дуже хороший формат. Вона дає змогу читачам обрати те,що їм цікаво.

Фільм ще не знімають за вашим романом?

Ще ні. Але мені здається, що книжка дуже кінематографічна. Зараз має вийти дуже класний книжковий трейлер, який роблять дуже хороші художниці.

Дякую вам за розмову.
 

 

новини партнерів

7 червня, 2020 неділя

6 червня, 2020 субота

7 червня, 2020 неділя

6 червня, 2020 субота

5 червня, 2020 п'ятниця

Відео

Введіть слово, щоб почати