Імбир. Гроші, казки і кохання

Чимало українців гарячково перебирають у пошуках панацеї рецепти “народної медицини” і оголошують рятівником людства то одну, то іншу диво-рослину. Одразу піднімаючи на неї ціну в магазинах. Рекорд поки що утримує імбир — за кілограм пряних корінців дехто вимагає вже шістсот, а іноді навіть тисячу гривень. І це при тому, що підстав вірити в їхню здатність зупинити коронавірус, ще менше, аніж в те, що сушений імбир здатний... притягувати гроші.

Таке повір’я і справді існує. Можливо, на згадку про далекі часи, коли цими прянощами і справді розраховувалися за товари. Проте в біографії цих корінців це був далеко не перший запис. А ось з першим записом — про народження  - в них виходить неабияка плутанина. Бо ми не знаємо напевно звідки саме походить імбир. Більшість вчених вважають його батьківщиною острови Меланезії - Нову Гвінею або ж сусідній з нею архіпелаг Бісмарка. Втім, частина дослідників називає батьківщиною імбиру нинішній Південний Китай, звідки племена австронезійців переселилися на острови. І принесли з собою одомашнені ними рослини. 

фото: gettyimage

Втім, незалежно від того, був імбир місцевою меланезійською культурою чи його “переселили” з материка, в житті тубільців він посідав поважне місце. Вони вживали як їжу не лише його коріння (як це робимо зараз ми), а й листя. З листя і стебел також плели килими, а ще окурювали спаленим імбирем оселі, виганяючи таким чином “злих духів”.  Імбир неодмінно брали з собою переселенці, які вирушали на своїх човнах шукати нові землі, бо він допомагав від нудоти (а також від цинги — але про це первісні мореплавці могли й не здогадуватися). Відтак з часом його почали вирощували на всіх островах Тихого Океану — аж до Гаваїв.

Китайці познайомилися з імбирем (навіть якщо дотримуватися “меланезійської версії” його походження) дуже рано. І цінували його не тільки і не стільки як прянощі, а насамперед як ліки. Імбир і справді зігріває і полегшує травлення. 

Китайці вірили, що вживання його кореню сприяє народженню в сім’ї хлопчиків, вживали його як засіб для поліпшення пам’яті і омолоджувальний засіб. В селах сушений імбир вішали як амулет над дверима оселі, аби він відганяв духів, захищав новонароджених  і поглинав погані думки. Імбирним димом окурювали померлих.

Не дивно, що імбир шанував і популяризував сам Конфуцій, який з надзвичайною повагою ставився до будь-яких традицій, навіть якщо вони комусь здавалися лише забобонами. Мудрець вважав, що імбир очищує душу, і впорядковує думки, тож радив вживати його навіть тоді, коли людина відмовляється від іншої їжі.  

Вже в 4 тисячолітті до нашої ери імбир вирощували на Яві та Суматрі, а звідти його запозичили мешканці Шрі-Ланки та Індії. Не заважаючи на те, що індійці вирощували і власні прянощі, “гість зі сходу” припав їм до смаку. І цілком можливо, що саме за його прикладом почали вирощувати й іншу, схожу на імбир, хоча й не таку цінну культуру — куркуму. Ми не можемо знати напевно, чи приправляли свої страви імбирем мешканці найдавніших міст Індії, Хараппи і Мохенджо-Даро. Але його згадує вже “Рамаяна”. Тексти Аюрведи розписують лікувальні властивості імбиру дуже детально, застерігаючи вживати його обережно і зважати на індивідуальні особливості організму. Не забула про нього навіть “Камасутра”..

фото: gettyimage

Саме в Індії імбир отримав і звичне для нас ім’я. На півдні країни словом “інчі” позначали будь-яке коріння, а на півночі назва “інчівер” була переінакшена на “сінгабера” — звідки і арабська “занджабіль”, і грецький “зінгіберіс”, і український “імбир” (що спочатку вимовлялося як “інбир”).

Пекучими прянощами вже невдовзі зацікавилися сусіди індійців — перси і араби. А в тих їх почали купувати фінікійці. На відміну від багатьох інших товарів, імбир при перевезенні не псувався, навпаки ставав ще гострішим, а відтак — користувався чималим попитом на Близькому Сході. Фінікійцям сподобалася й ще одна особливість пряних корінців. Імбир можна було ділити на шматки і при цьому кожний шматок зберігав його властивості. Завдяки цьому він міг бути чудовим засобом обміну і накопичення — так само як золото чи срібло. І фінікійці почали використовувати імбир як гроші — саме цим, до речі, пояснюють дивну на перший погляд для торгового народу відсутність в них карбованої монети.

Греки в цей час монету вже карбували, а ось імбир був для них чимось дуже далеким і дорогим. Дозволити його собі могли лише дуже заможні люди. Тож пироги з імбирем були для греків символом багатства. І водночас... рвотним засобом. Принаймні так про них писали автори класичної доби. 

Втім, варто було Александру Великому підкорити Персію, як греки також призвичаїлися до смаку індійських прянощів. І торгівля імбирем набула ще більшого масштабу — хіба що головним ринком був вже не фінікійський Тір, а єгипетська Александрія. 

Головним споживачем коштовного товару вже невдовзі став Рим. Римлянам подобався не лише пекучий смак імбиря і його дивовижну лікувальні властивості. Чутки приписували вузловатим корінцям силу потужного афродізіаку — “еліксиру кохання”. Грецькі і римські лікарі цю репутацію імбиря підтримували, а також радили його при розладах шлунку, захворюваннях очей і застудах — як зігріваючий засіб. Пліній Старший вважав його ще й чудовою протиотрутою.

За римської доби вже не було необхідності возити пряне коріння з Індії — його почали вирощувати ближче до Середземного моря — у Східній Африці та, можливо, в Аравії (хоча загалом місцевий клімат був для нього не надто сприятливим). Діоскорид не без здивування зазначав, що тубільці вживають його так само часто, як римляни цибулю. Це не означає, що його стали цінувати менше. Араби взагалі вважали імбир символом навіть не земної, а райської насолоди — Коран згадує імбирні фонтани в Едемі. Але з утворенням Арабського халіфату, під владою якого опинилися землі від Іспанії на заході до Середньої Азії на сході, спеціями, серед яких був, звісно, і імбир, зайняли чільне місце в і в повсякденному житті його підданих. 

Прянощами приправляли не лише їжу, а й трунки — певною мірою вони замінили в напоях заборонений ісламом алкоголь. Застосовували імбир і в медичних цілях. Його, скажімо, згадував Авіценна в “Каноні лікарської науки” - як засіб для лікування горла та органів травлення, протиотруту і, звісно, як афродізіак. Ібн аль-Джаззар наполегливо радив вживати його тим, хто відчував проблеми з потенцією. А вже перські і арабські казки, відомі нам насамперед за збіркою “Тисяча й одна ніч”, про здатність імбиру розпалювати пристрасть взагалі розповідали мало не як про віагру.

Західна Європа тим часом сиділа на пісній дієті. І слухала інші казки — розповіді арабських купців про неймовірні труднощі, з якими вони добувають прянощі в далеких краях. За цими переказами імбир зростав у землях “печерних людей”, які не дозволяли ласувати їм нікому з чужинців. Саме тому за “дивом здобуті прянощі” від європейців вимагали просто захмарних грошей. І ті платили. Бо в їхній уяві імбир був якщо й не рослиною з Едемського саду, то принаймні находив з Святої Землі. 

Перші повідомлення про вживання імбиру у середньовічній Франції датують 9 сторіччям. Тоді ж ці прянощі потрапили й до Німеччини. Втім, застосовували їх у справді гомеопатичних дозах. І на великі свята. Додаючи, скажімо, до різдвяного або великоднього печива — перших імбирних пряників. Німці їх називали (і називають) “лебкюхен”. Французька легенда пов’язує появу цих ласощів з вірменським ченцем Григорієм Нікопольським, який в 992 році нібито переселився до цієї країни і  вчив місцевих мешканців пекти пряники. Іншим способом використання спецій було змішування невеликої кількості меленого імбиру з сіллю  — отриману таким чином “ароматичну сіль” шляхетні дами нюхали, насолоджуючись пряним запахом і мріючи про рицаря на білому коні..

З початком Хрестових походів імбиру на Заході побільшало. Його вже можна було навіть вивчати науковцям. Гільдеґарда Бінгенська, скажімо, залишила велику кількість рекомендацій щодо застосування ліків з пряного кореню — але й вона радила використовувати його швидше як зовнішній засіб, бо була впевнена, що надмірне вживання імбиру як їжі може зашкодити здоров’ю. Втім, навіть придбати значну кількість коштовних прянощів за тієї доби міг собі дозволити не кожен володар, що вже казати про поїдання їх за обідом. 

Ціни трохи впали за кілька століть, але й тоді за півкілограма імбиру доводилося віддавати цілого барана. Щоправда, за цей час в монархів побільшало грошей, які вони стягували зі своїх підданих, і імбир почав перетворюватися на звичну приправу до страв королівської кухні. Його додавали до  м’яса і овочів, клали до випічки, змішували з вином. Використовували як старий, так і висушений імбир, скибочками і у вигляді порошку. Європейці стали помітно перебірливішими — і вже добре відрізняли не лише коріння, вирощене в Африці, від індійського продукту, а й могли порівнювати між собою різні сорти індійського імбиря — наприклад малабарський з бенгальським.

Найбільшим ласуном початку 16 століття вважали англійського короля Генріха VIII, який за переказами їв з імбиром майже все, витрачаючи на їжу шалені суми. Пошук грошей, потрібних для задоволення монаршого апетиту, зрештою став однією з причин його сварки з Папою Римським і переходу на бік Реформації. Адже з переходом церкви під королівську владу Генріх VIII отримав у своє цілковите розпорядження усе її майно разом із величезними доходами. Втім, апетит у короля був не лише до їжі — мало кому вдалося за своє життя змінити шість дружин. Можливо і тут не обійшлося без імбиру, якщо згадати Авіценну і “Камасутру”...

З іншого боку, правління Генріха VIII  збіглося із початком доби Великих географічних відкриттів. Європейці нарешті отримали прямий доступ до прянощів з Індії та Південно-Східної Азії. І ціни на них покотилися донизу. Одним з перших подешевшав імбир. А з відкриттям Нового Світу з’ясувалося, що пряний корінь європейці можуть вирощувати й самі — Франсіско де Мендоса привіз його до американських колоній, де він чудово прижився. А за якістю ямайський імбир виявився навіть краще індійського, не кажучи вже про африканський. Королівська приправа ставала доступнішою -  і не лише для шляхти, а й для середнього класу. 

Минуло зовсім небагато часу — і імбир увійшов до кухні мало не всіх європейських народів. З початку 17 сторіччя його почали додавати і до українського борщу, хоча на відміну від американських помідорів, червоного перця і соняшника в наших краях імбир вирощувати тоді ще не навчилися. 

фото: gettyimage

Втім, з легкої руки Генріха VIII чи не найбільшими любителями імбиру в Європі залишилися англійці. А завдяки його доньці - королеві Єлизаветі I  - на світ з’явилося втілення цієї любові, імбирний чоловічок. Вигадали його для розваги придворних королеви, але персонаж, народжений заради лише одного свята, настільки сподобався її підданим, що зажив власним життям, увійшовши зрештою навіть до народних казок. Німеччина (мабуть на правах батьківщини “лебкюхен”) відповіла своїми казками, героєм яких став імбирний будиночок. А потім естафету підхопили інші — вже й не згадуючи про те, з чого починалася історія імбирного печива та пряників. 

В 17 столітті в Європі відбулася справжня “кулінарна революція” — французи, а потім і інші народи континенту почали берегти свої смакові рецептори і до страв стали додавати набагато менше спецій. Втім, імбир на той час вже асоціювався вже не стільки з прянощами, скільки з солодощами. Єдиним винятком стало імбирне пиво, яке набуло особливої популярності за вікторіанської доби, вже в 19 сторіччі.  А ще через сотню років пряне коріння повернулося до меню європейських ресторанів вже зі стравами японської кухні. В якій маринований імбир поруч із зеленою гірчицею васабі є неодмінним доданком до суші і сашимі.  Ну, звісно, й про лікувальні властивості імбиру згадали з поширенням популярності на Заході китайської медицини. 

Імбир і справді є корисним для загального зміцнення організму. Проте вірусні інфекції, на жаль, подолати не здатний. Тож в часи ажіотажу він корисніший не для хворих... а для продавців прянощів. Їм він і справді здатний притягувати гроші - у цьому повір’я підтверджується на всі сто відсотків.