Реформи у борг

Поважних гостей провели до павільйону Гюльхане (турецькою — “будинок троянд”, раніше його використовували не для офіційних церемоній, а для виготовлення солодощів із трояндовими пелюстками), де зібралися усі вищі сановники імперії. Тут, в присутності молодого падишаха Абдул Меджида, який тільки-но зійшов на трон своїх пращурів,  був зачитаний едикт, або ж хатт-і-шериф, що оголошував про початок в Османській державі доби нечуваних реформ. 

Нечуваних, бо сам султан, який до того розпоряджався життям і власністю своїх підданих на власний розсуд, урочисто поклявся дотримуватися настанов закону — хай і проголошеного ним самим. Який — вперше в османській історії - гарантував свободу і безпеку життя, честі і власності усіх підданих, незалежно від їхнього походження чи віросповідання та заборону покарань без судового рішення, ухваленого у відкритому процесі. До того ж хатт-і-шериф проголошував намір впорядкувати податки та терміни військової служби, але на це вже звертали менше уваги. Бо найбільше сучасників вражав сам намір будувати османську державу на зовсім нових, європейських засадах — при тому, що навіть в більшості країн Європи слово “конституція” в ті часи вважалося щонайменше підозрілим.

Зрозуміло, що Гюльханейський хатт-і-шериф насправді був кроком зовсім не спонтанним. Навпаки. Османська імперія слабла. І у військовому сенсі — бо одну за одною програвали війни і західним державам, і Росії, і навіть підданим султана, таким як правитель Єгипту Мухаммед Алі. І в економічному — витрати скарбниці перебільшували надходження до неї, гроші знецінювалися (курс піастру за тридцять років впав у більше, аніж вп’ятеро), а османські ремісники дедалі більше програвали конкуренцію продуктивнішим британським та французьким фабрикам. 

Влада розуміла, що незграбна система управління величезною імперією просто не відповідає вимогам часу і потребує змін. Власне, зміни були започатковані ще попередниками Абдул Меджида — його дядьком Селімом III та батьком Махмудом II. Але відбувалися вони надто повільно і відставання від Заходу лише зростало. Прихильники реформ вважали, що потрібен новий поштовх — і таким поштовхом мав стати Гюльханейський хатт-і-шериф. Власне навіть текст цього документу складав  не султан, а його найближчий радник, неформальний лідер “партії змін” Мустафа Решид-паша.

Видатний дипломат, що тривалий час був послом в Британії та Франції, він мав міцні зв’язки на Заході і свідомо робив ставку на європейську підтримку своїх ініціатив. Не дивно, що й оголошували хатт-і-шериф в присутності іноземних представників — звична процедура була змінена за наполяганням Решида-паші. 

Султан не заперечував. Він взагалі мало що розумів в дипломатії та державному управлінні. Можна, звісно, сказати, що радник скористався недосвідченістю Абдул Меджида, його вразливістю чи м’якістю характеру (падишаха і справді називали “найніжнішим з султанів”), але насправді володар був щирим прихильником змін, бажав добра своїм підданим і цілком поділяв ідеї Гюльханейського хатт-і-шерифа — в цьому можна не сумніватися.

Інша справа, що для рішучого і наполегливого проведення реформ, як з’ясувалося згодом, в Абдул Меджида просто не вистачало належної енергії та завзяття. До того ж в султана була дуже коротка “лава запасних” — якось він поскаржився британському послу,  що не має й “десятка пашів, яким міг би довіряти”. Звісно, ці скарги могли бути грою, проте готовність ділитися подібними міркуваннями з іноземним дипломатом говорить радше про те, що проблема й справді існувала, і мучила володаря. 

Зрештою, дії султана теж не відзначалися послідовністю. Беззастережна довіра до Решида-паші за кілька років змінилася підозрілістю — помноженою на постійні нашіптування духовенства та придворних, які вважали ініціатора реформ іноземним ставлеником. До того ж, чимало реформаторських заходів і справді не виправдали покладених на них сподівань. Скажімо, паперові гроші (кайме), запроваджені в 1840 році, знецінювалися ще швидше, аніж “зіпсовані” металічні. І коли Решид-паша в 1841 році запропонував проект торгового кодексу, який давав іноземцям рівне представництво в судових палатах, що розглядали комерційні суперечки, Абдул Меджид вирішив позбавити його влади, віддавши управління урядом  — за наполяганням своєї матінки (!) - її улюбленцю Різі-паші. 

Той, щоправда, невдовзі заплямував себе хабарництвом. Тож, коли провалилася чергова грошова реформа, британський посол використав звинувачення в корупції для усунення Різи-паши та призначення великим візиром симпатичного іноземцям реформатора... того самого Решида-паші. І серед справді важливих нововведень — таких як заснування університетів і початок будівництва залізниць - були запроваджені заходи, на яких особливо наполягали західні дипломати.

В 1845 році підтримувати курс османської грошової одиниці взявся франко-італійський “Константинопольський банк” — за щорічну премію у 2 мільйони піастрів. Дотримуватися взятих на себе зобов’язань, щоправда, він не зміг, за кілька років збанкрутував, а у 1852 році був просто ліквідований. В 1847 році було таки запроваджено рівне представництво турків і іноземців в судових палатах. А через три роки суперечливий торговельний кодекс проштовхнули в цілому.

А потім реформи знову забуксували. Принаймні так писали в звітах іноземні посли. Вони скаржилися, що навіть їхній великий друг Решид-паша, “втратив колишню енергію” та вліз у борги, з якими якщо й розраховувався, то “традиційним” османським способом — беручи хабарі. Реформатор перевершив в цьому навіть реакціонерів. А сам Абдул Меджид вирішив “розірвати із середньовіччям” надто буквально — і замість старого палацу Топкапи почав зводити новий, Долмабахче, у європейському стилі необарокко.

Для цього, звісно, були потрібні гроші. Багато грошей. Допомогла султану... Кримська війна. Британці і французи, занепокоєні загрозою захоплення чорноморських проток Росією, погодилися взяти Османську імперію під свій захист. І надати їй фінансову допомогу. Звісно, у борг. Першу позику уряд Абдул Меджида отримав у 1854 році. 3 мільйонів фунтів (фактично — 2,4 мільйони) під 6 % річних. Другу - в 1855. Вже 5 мільйонів фунтів під 4 відсотки, до того ж гарантованих урядами союзників. 

Раніше султани ніколи не позичали грошей у не-мусульман. Але тепер це не було перешкодою. До того ж умови здавалися цілком прийнятними — процентні ставки були навіть нижчими, аніж за кредитами, які можна було отримати всередині імперії. Так само логічним видавалося створення у тому ж 1855 році комісії для контролю за витратами та перевірки казначейських рахунків за участі іноземців – уряд збирався використовувати гроші чесно, приховувати від кредиторів нічого не збирався і був навіть зацікавлений у викритті фактів корупції, якщо ті мали місце.

Зрештою, імперія продовжувала прагнути змін в напрямку “європеїзації”. Черговим кроком до цього став Іслахатський хатт-і-гумаюн, підписаний Абдул Меджидом у лютому 1856 року. На Заході його так і називали - “рескриптом про реформи”, адже він гарантував рівність усіх османських підданих перед законом, зокрема право не-мусульман служити в армії, обіймати посади в державній адміністрації та надсилати своїх представників до державної ради. А також обіцяв якнайшвидшу кодифікацію цивільного і кримінального законодавства, реформу поліції і системи покарань, розвиток шляхів сполучень і кредитної системи, впорядкування бюджету й унормування податків.

Але це була не просто декларація про наміри. В обмін на формальне запрошення Османської імперії до кола європейських держав (яким в Стамбулі, між іншим, дуже пишалися) “Рескрипт про реформи” увійшов до тексту Паризького мирного договору 1856 року. І тим самим… став частиною її міжнародних зобов’язань. За невиконання яких проти Порти відтоді можна було застосувати й санкції.

Втім, першою відповіддю на демонстрацію османським урядом реформаторського завзяття, став не батіг, а пряник. Фінансовий. В 1858 році Стамбул отримав ще 5 мільйонів фунтів, а через чотири роки - ще 8 мільйонів. В обох випадках – під 6 відсотків річних.

Щоправда, Абдул Меджида до того часу на троні змінив його брат, Абдул Азіз. Налаштований не менш ліберально, але хворий на нервові розлади, внаслідок чого державою роками замість нього керували великі візири. 

Успіх з отриманням чергової позики справив на володаря велике враження і він вирішив доручити її організаторам – “Дево і компанії” та “Османському банку” (попри назву останній базувався у Лондоні і насправді мав досить обмежений капітал) - створення центрального банку всієї імперії. Так 1863 році з’явився “Османський імперський банк”, який… цілком належав іноземцям. Хіба що британський капітал у нього намагалися “врівноважити” французьким, а згодом – і австрійським.

Розпочав імперський банк з того, що два влаштував ще дві позики на загальну суму 14 мільйонів під усе ті ж 6 відсотків. Це дозволило остаточно вилучити з обігу паперові гроші, запроваджені колись Абдул Меджидом. Проте більшість коштів пішла вже на виплату зовнішніх боргів. Які, втім, чомусь не зменшувалися, а зростали. 

Вкладати гроші в “турецькі папери” на Заході вважали прибутковою справою, британські “інвестори”, скажімо, отримували від них більше, аніж усіх інших своїх капіталовкладень за кордоном. Та й османський уряд вже не міг зупинитися. За 1865-1870 роки він позичив вже 86 мільйонів фунтів, і більшість цих грошей була витрачена на розрахунки з кредиторами. Натомість, коли Абдул Азіз особисто вирушив в турне Європою (першим з османських султанів, якщо не рахувати військові походи) він отримав захоплений прийом – а як ще можна було ставитися до людини, готової платити за слова підтримки живими грошима. 

Втім, це не заважало західним державам підтримувати опозицію всередині імперії — так званих “нових османів” і надавати притулок турецьких емігрантам, налаштованим критично до султана, - хіба що під час візиту Абдул Азіза їм радили не зустрічатися йому на шляху. Поки Порта вправно платила гроші — сваритися з нею не мало жодного сенсу.

Щоправда, дефіцит коштів в скарбниці ставав дедалі помітнішим. Щоб вчасно розплачуватися з іноземцями, уряд почав позичати гроші і у вітчизняних банкірів – не надто торгуючись про умови. Єгипту взагалі надали фактичну незалежність – бо місцевий хедив погодився заплатити за це 21 мільйон франків. Ця сума може здатися мізерною – адже кредити брали на сотні мільйонів франків, проте в Стамбулі в цей час коштів не вистачало вже на виплати чиновникам і навіть солдатам. За 1871 - 1874 рік Порта взяла ще п'ять міжнародних позик на загальну суму 98,5 мільйонів фунтів. Водночас довівши виплати по зовнішньому боргу до 55 відсотків державного бюджету. 

Тут почали нервувати вже й кредитори. Сумніви у здатності імперії платити швидко наростали. Навіть після того, як іноземці з “Османського імперського банку” отримали право контролювати доходи і видатки скарбниці, наступну позику Порта отримала на максимально несприятливих умовах – борг був збільшений одразу на 40 мільйонів фунтів, хоча до скарбниці надійшло лише 16 мільйонів. Насправді це був радше “вотум недовіри”. 

В жовтні 1875 року новий великий візир Махмут Недім-паша оголосив, що виплати за боргами будуть в односторонньому порядку скорочені вдвічі, а за чотири місяці повертати гроші кредиторам припинили взагалі.

Це вже позичальників ніяк не влаштовувало. Абдул Азізу одразу ж нагадали, що він залишається східним деспотом, що тероризує підданих, насамперед християн. “Нові османи” почали активніше вимагати відновлення реформ та запровадження справжньої конституції. До того ж в них з’явилися гроші. Достатні для того, щоб влаштувати студентські заворушення. Софти (так називали учнів релігійних закладів) вимагали відставки Недім-паші — ні, не тому, що він оголосив дефолт, а тому, що надто поблажливо ставився до росіян, і це було чистісінькою правдою.

Переляканий Абдул Азіз швидко відправив великого візира у відставку, фактично віддавши керівництво урядом в руки одного з лідерів “нових османів” Ахмеда Мідхат-паші. 

А вже за кілька тижнів вірні “новим османам” солдати і учні військових училищ заблокували в Долмабахче і самого султана. Шейх уль-іслам зачитав фетву, яка пояснювала, що володаря треба негайно позбавити влади і Абдул Азіз покірно зрікся престолу на користь  небожа Мурада V. А вже невдовзі колишнього султана знайшли у в’язниці мертвим. 

Підданим оголосили, що той сам наклав не себе руки, але новий володар здогадувався, що дядька вбили, і почав божеволіти. Зрештою, змовники вирішили позбутися і Мурада V, замінивши його на престолі братом, Абдул Гамідом II.

Тим часом і великі держави вирішили нагадати туркам, які надто захопилися зміною володарів, про їхні міжнародні зобов’язання. Ні, формально не йшлося про повернення боргів — головною вимогою стало полегшення становища християнських підданих Порти. Як там не було, але жорстоке придушення повстань в Герцеговині і Болгарії аж ніяк не відповідали попереднім обіцянкам Порти. 

Що примусити султана до реформ в Стамбулі на конференцію зібралися європейські посли. Але Абдул Гамід II вирішив переграти їх. Він офіційно призначив великим візирем Мідхата-пашу та в перший же день конференції оголосив про запровадження в імперії конституції. Відтак будь-які пропозиції іноземних дипломатів, за його твердженням, ставали непотрібними. Обурені держави у відповідь відкликали зі Стамбулу своїх послів, а Росія взагалі оголосила Порті війну.

Після цього Абдул Гамід II теж кинув більше непотрібну для нього “гру в реформи”. Звільнив з посади Мідхата-пашу, зупинив дію конституції і надалі правив імперією як самодержець. Війну з Росією він, щоправда, програв. А за відсутності зовнішніх позик просто друкував паперові гроші, що швидко знецінювалися. Імперія занурилася в хаос.

Лише за кілька років переговори з кредиторами були відновлені. І в 1881 році була укладена мирова угода. Борг позичальники погодилися скоротити майже двічі, але для гарантії його виплати так званим Мухарремським декретом Абдул-Гамід II створив нову установу - Управління державного боргу. Що цілком контролювалося іноземними володарями імперських зобов’язань. 

До їхнього повного погашення Управління отримало право самостійно збирати податки та наймати для цього власних службовців, кількість яких поступово зросла до дев’яти тисяч. Цілком на користь кредиторів відтоді збирався гербовий збір і податок на риболовлю, їм перераховували усі надходження від торгівлі спиртними напоями, тютюном і сіллю, одну десяту податків на шовк, а також данину, яку сплачувала до османської скарбниці Болгарія, а також податкові надходження з  Кіпру та Східної Румелії. Це була “держава в державі”, на користь якої імперія поступилася своїм суверенітетом.

І що цікаво, після створення Управління державного боргу майже зійшли нанівець розмови про необхідність реформ. Ні, Абдул Гаміда II і надалі критикували як деспота, його режим називали тиранічним, але здебільшого у пресі — державні лідери спілкування з ним не уникали. Пояснень довго не шукали. Як обійтися без спілкування, якщо Османська імперія мала повернути гроші? 

Зрештою Управління державного боргу  не тільки збирало гроші. А по можливості дбало і про структурні зміни, і піднесення видобутку корисних копалин, і про запровадження деяких нових технологій, про розвиток інфраструктури — щоправда, османські залізниці і промислові підприємства у більшості своїх перебували вже під іноземним контролем. 

А головне — влада і чиновники Управління постійно інформували про покращення фінансового становища імперії. Настільки швидке, що Стамбул... знову почав брати кредити. З 1886 по 1914 рік османський уряд отримав ще 23 позики на загальну суму 150 мільйонів фунтів. Відтак загальна заборгованість сягнула 60 відсотків ВВП імперії. З початком Балканських воєн і першої світової навіть відсотки за нею сплачувати стало важко. А потім не стало і самої Османської імперії...

Втім, за цей час словосполучення “османський борг” остаточно перетворилося на синонім фінансової пастки. Не дивно, що Ататюрк у своїх реформах рецепти султанської доби намагався не застосовувати. При цьому борг, що залишився від імперії та її реформаторів довелося виплачувати навіть Турецькій республіці. Щоправда, не весь, а 3/5 загальної суми. Про це домовилися в 1922 році - в обмін на міжнародне визнання Анкари. Але і за цими зобов’язаннями остаточно розрахувалися лише в 1954... Так би мовити, до 115 річниці Гюльханейського хатт-і-шерифу.