Задушлива велич

Не варто, між іншим, бачити в цьому "середньовічні пережитки". Хоча б тому, що за середньовіччя якщо й могли когось образити, то лише "екселенції" та "високості" — саме такими титулами користувалися тодішні володарі.  Лише з початком Нового часу, а з ним доби абсолютних монархій правителі відкинули "зайву сором’язливість" та почали вимагати називати себе "величностями". Першим це зробив імператор Священної Римської імперії Карл V, потім його запеклий суперник — французький король Франциск I, далі англійський монарх Генріх VIII... і зрештою це стало нормою. 

Президентів (навіть тих, яких підлабузники іменують найвеличнішими), за дипломатичним протоколом і зараз іменують "екселенціями". Втім, і за образу президента в деяких країнах доведеться сплачувати штраф. У Франції, скажімо, відповідний закон скасували лише сім років тому — останнім президентом, за образу якого стягнули штраф у цілих 30 євро, став Ніколя Саркозі.

Цікаво, однак, що покарання за "образу величі" вперше запровадили зовсім не для захисту перших осіб держави, а навпаки — для їхнього покарання. Зробили це римляни. Яким набрид їхній цар Тарквіній Гордий. І його не менш нахабні сини. Один з яких дійшов до того, що зґвалтував доброчесну матрону Лукрецію. Яка після того наклала на себе руки. Обурені родичі принесли тіло загиблої на форум і заявили, що тим самим царевич образив не лише їх, а й усю римську громаду.

Народ повстав, скасував царську владу і встановив республіку. А Тарквінія і його синів оголосили поза законом та вигнали з міста (точніше — відмовилися пускати до міста, бо володар в цей час  залишив Рим у справах). А вже згодом ухвалили закон, який карав вигнанням і позбавленням громадянства (це називалося "відмовою  у воді і вогні") кожного, кого визнавали винним в "образі величі римського народу". Текст закону не зберігся, джерела про обставини його ухвалення не згадують, але відомо, що він застосовувався вже з 5 сторіччя до нашої ери. Показово, що під "образою" (чи то пак "приниженням", латиною — "мінутою") розуміли не так лайку на адресу добропорядних громадян (на такі дрібниці вони зазвичай і уваги не звертали), як державну зраду, узурпацію влади, відмову коритися закону та волі народних зборів. 

Це був спосіб зберегти непорушність республіканського ладу та попередити спробу встановити тиранію за грецьким зразком. Наступні закони про "образу величі" нагадували радше нові редакції стародавніх настанов, які "підшліфовували" до конкрентих обставин і в інтересах конкуруючих політичних груп, але кожного разу - "в ім’я республіки". Закон Апулея, скажімо, надавав особливий захист народним трибунам. Сулла, навпаки, зміцнив владу сенату. А також остаточно прирівняв до "образи величі" тяжкі злочини та запровадив суворіші покарання для злочинців— аж до смертної кари (втім, оголошення людини "поза законом" вже само по собі дозволяло його вбивство, за яке вбивцю не карали, - власне в цьому і полягала суть застосованих Суллою "проскрипцій"). 

Цезар, в свою чергу, провів власну версію закону, загалом милосерднішу щодо потенційних його порушників (він взагалі намагався бути "лагідним диктатором"). Втім, на той час йому вже вдалося сконцентрувати в своїх руках владу над Римом — і жодні підозри в "образі величі" цьому не завадили. Врешті решт зупинили Цезаря не закони, а кинджали змовників — однак більшість римлян вбивць не підтримала, вочевидь не відчуваючи себе "ображеними". 

Жертвами наступної хвилі "проскрипцій" стали вже республіканці — тепер і їх звинувачували в зазіханні на "велич народу". Хоча часто це був лише привід для банальної помсти. Дружина Марка Антонія Фульвія, скажімо, не відмовила собі в задоволенні проколоти язик вже мертвого Цицерона золотою шпилькою — надто багато неприємного для неї встиг він наговорити за час свого життя.

З іншого боку, мстився за особисті образи за допомогою "закону про образу величі" вже Сулла — перекази зберегли ім’я якогось Гранія, якого задушили за наказом диктатора лише за кілька лайливих слів на його адресу. 

Проте усе це були, так би мовити, епізоди. Лише з остаточним перетворенням Риму на імперію переслідування за персональні випади проти перших осіб держави стали системними. Рішучий крок в цьому напрямку зробив вже Август, який у 8 році до нашої ери оголосив носієм "величі римського народу" не лише сенат (як це було за республіки), а й "першого сенатора" — тобто імператора. А принагідно — і його родину. 

Щоправда, за доби самого Августа якихось масових репресій за цією "статтею" не було — володар, вочевидь, не бачив в цьому "необхідності" і ухвалював закон, так би мовити, "на виріст".  А ось його пасинок і наступник Тіберій, як кажуть, "випростався у повний зріст". Хоча спочатку теж ніби неохоче. За переказами, коли претор вперше звернувся до нього із питанням, чи є державним злочином випад проти імператора, він набундючено вичавив із себе лише "закони мають виконуватися" — але для початку вистачило і цього.

Цікаво, що першими почали переслідувати тих, хто насмілився виступати не проти самого Тіберія, а виявляв неповагу до пам’яті померлого Августа, зарахованого до сонму богів. Тобто  звинувачували їх не просто в "образі величі", а ще й у блюзнірстві. Проконсул Бетики Граній Марцелл взагалі постраждав за чиновницьку заповзятість — бо поквапився замінити в імператорських статуй голови Августа головами Тіберія. Вочевидь, навіть тимчасове "обезголовлення" зображень правителя викликало підозри у пильних конкурентів намісника. Втім, і Марцелла, і багатьох інших запідозрених в "образі величі" зрештою звільнили від звинувачень — "милістю" правителя. Дослідники вважають, що Тіберій тоді ще не "увійшов у смак", бо почував себе на троні непевно. 

Втім, час коливань швидко минув. Подейкують, що бути жорсткішим Тіберія переконав його найближчий помічник — командувач імператорської гвардії (префект преторія) Сеян.  Правда це чи ні, але вже невдовзі дійшло до справжніх покарань. Чи не найгучнішою справою стала страта поета Клуторія Приска, провина якого полягала лише в тому, що він "завчасно" написав віршований некролог синові імператора, Друзу. Той в цей час хворів, і Приск, вочевидь, сподівався "встигнути першим", щоб отримати великий гонорар. Натомість здобув підозру в замаху на життя спадкоємця престолу. 

Друз невдовзі й справді помер — за чутками його отруїв Сеян — і це справило настільки гнітюче враження на Тіберія, що про милість володаря довелося забути. Навіть його найближчим родичам — яких одним за одним почали звинувачувати саме в "образі величі". 

Під "гарячу руку" знову потрапив літератор — на цей раз історик Кремуцій Корд. У своїх книжках він надто поблажчливо відгукувався у своїх працях про вбивць Цезаря. І якщо Август дозволяв йому ці "вольнощі", то тепер Корда звинуватили... у "неповазі" до названого дідуся Тіберія і змусили звести рахунки з життям. "Крамольні" книжки спалили.

Сам імператор, остерігаючись замахів на своє життя,  усамітнився на острові Капрі і лише надсилав сенату свої розпорядження, які все більше роздмухували полум’я репресій. "Образою величі" почали вважати будь-які дії або навіть слова, що хоча б теоретично могли бути образливими для володаря — їх цілком серйозно прирівнювали до погрози вбивства правителя (забобонні римляни і справді вірили в "магію слів"). Донощиків заоохочували відсотком від майна, конфіскованого в "злочинців" — відтак нестачі в скаргах не було.

Светоній стверджував, що серед звинувачених в образі імператора були навіть ті, хто перед його статуєю бив раба чи просто перевдягався (а відтак "демонстрував володарю" оголені місця), розплачувався в борделі чи вбиральні монетами із зображенням правителя, і навіть згадував ім’я Тіберія без улесливих слів на його адресу. При цьому покарання були дуже суворі — навіть якщо з недовірою ставитися до светонієвого твердження, що звинувачених жінок і дітей топили в Тибрі десятками на день. 

Відомо, що до "образи величі" зараховували навіть втрату вояком його меча — бо цим він нібито завдавав ганьби імператорському генію, якому присягали усі римські легіонери. В провінціях "підводили під статтю" іноді активніше, ніж у столиці — намісники остерігалися, що на них самих можуть донести за неналежне виконання закону. Серед страчених за "образу величі" в Юдеї, вочевидь, був і Ісус з Назарета — про це, принаймні, свідчить спосіб страти - римляни розпинали на хресті насамперед "державних злочинців".

Сам Тіберій зрештою "образився" й на Сеяна, якого перед цим власноручно зробив консулом — чим розпалив його надії стати спадкоємцем імператора. Всевладного префекта звинуватили у зазіханні на "священну особу" володаря і теж стратили. А потім переслідувати почали усіх, кому свого часу допомагав Сеян (а таких було дуже багато, прихильності імператорського фаворита домагалися тисячі римлян і мешканців провінцій), бо, на думку володаря, вони могли бути співучасниками змови проти Тіберія.

Втім, за іронією долі, численними звинуваченнями в "образі величі" імператор прискорив власний кінець. Коли він важко захворів, занепокоєні тим, що після смерті Тіберія може розпочатися кривава боротьба за владу, придворні поквапилися присягнути у вірності найближчому родичу володаря — Гаю Калігулі. А коли імператор раптом прийшов до тями, зрозуміли, що будуть звинувачені у змові проти "священної особи". Реакція була миттєвою. Не змовляючись довго між собою, вони просто задушили Тіберія. Лагідно. Подушками. Так би мовити, з повагою до його величі.