Слово про Антонича

Тодішня богемна тусовка не раз збиралася у Коха, його батько, Богдан Анатолійович, актор театру Заньковецької, приязно ставився до непокірної молоді, не раз брав участь у бурхливих застіллях, з хистом, який неможливо відтворити, розповідаючи нам як моторошні, так і безмежно кумедні історії з акторського життя. Богдан Анатолійович пройшов крізь ув’язнення у фашистському концтаборі, тож розповісти йому було що.

Того вечора ми слухали пісні у виконанні Віктора Морозова – безсмертну "Панну Інну" на слова Павла Тичини, "Не від того я помру…" на слова Ярослава Довгана, народну "Дубе, дубе зелений…". Остання зі згаданих пісень, аранжована Морозовим, мала всі шанси стати гімном нашого товариства, так її любили. Наші пісні тоді поширювалися не через Інтернет, як тепер. Їх показували. Так, скажімо, як правильно треба співати «Дубе, дубе зелений…» моєму близькому другові, поетові Володимиру Кашці, показав на сесії в Літературному інституті Грицько Чубай. І слова пісні записав на аркуші. А Кашка, повернувшись із сесії, навчив цієї пісні вже нас, юних літстудійців. Де Львів, де Москва, де Бахмач – справжні пісні, як і вірші заборонених поетів поширювалися самвидавом, передавалися з вуст у вуста. Несправжні – про молодого натхненного Лєніна, припустімо, поширювалися через радіо і телебачення, яких, поміж тим, майже ніхто з нашого дисидентського кола не слухав і не дивився. Ми самі були собі власним радіо й телебаченням. Ми самі були маленькою нескореною фортецею, зусібіч оточеною комуністичними ворогами.

До кімнати зайшов невисокий худорлявий чоловік з довгим світлим волоссям. Я не знав, хто це, але більшість присутніх знали, бо шанобливо привіталися з ним. Чоловік говорив тихим голосом, однак вагомо й наполегливо. Він звертався до нас за допомогою у проведенні вечора пам’яті напівзабороненого поета Антонича. Антонич, на своє щастя, не застав радянської влади, але все одно потрапив у немилість через релігійні вірші, сповнені високим світлом католицьких молитвоспівів. Ще більшим за релігію гріхом було його захоплене оспівування подвигу іспанських патріотів, що дали відсіч міжнародній червоній заразі. «Слово про Альказар» стало вироком для поетичної спадщини давно покійного поета, його твори перестали публікувати, а необачно надруковану у 60-і роки збірку «Пісня про незнищенність матерії» тихцем вилучали з бібліотек або переміщували у недосяжні для простих смертних спецсхови. Зайве й говорити, що офіційні прислужники комуністичного режиму, літературознавці у погонах і в цивільному, не забували ритуально обплювати вірші Антонича у принагідних згадках та літературознавчих розвідках. Могила Антонича на Янівському цвинтарі на той час загубилася, радянська влада була зацікавлена у знищенні і дощентному забуванні місць, які могли стати предметом ушанування неблагонадійними елементами. Співали ж львівські гіпі пісень “TheDoors” і “PinkFloyd” у Святому Саду – то чому українські буржуазні націоналісти не могли почати розказувати "Слово про Альказар" на могилі поета?

Могилу Антонича разом зі своєю дружиною розшукав саме цей світлий чоловік, якого, з’ясувалося, звали Ігор Калинець. Він кілька років тому повернувся із заслання і знову взявся за своє, тобто за антирадянську діяльність. Відмовити йому не було як, ми всі погодилися підтримати акцію. Юрій Кох намалював гарні запрошення, які швидко розійшлися правильним Львовом, і на день народження Антонича 5 жовтня 1987 року біля пам’ятника Тудору зібрався чималий натовп небайдужих людей. 

Ми співали пісень, актори недавно створеного Молодіжного театру виразно читали найкращі вірші Антонича, публіка захоплено нас підтримувала. Може, не тому, що їй аж так уже лягали на серце строфи одного з найцікавіших українських модерністів, а просто тому, що це була одна з нечисленних на той час акцій спротиву нав’язуваній комуністами «культурі» й ідеології. Варто зазначити, що наша акція не лишилася непомітною для всевидющих очей режиму і наступного, 1988 року, влада заборонила проведення будь-яких неофіційних культурних заходів, присвячених пам’яті Антонича.

Однак було вже пізно.  Я не раз із великим теплом згадую той похмурий, холодний жовтневий день. Бо власне з нього для мене розпочалися зримі переміни. З виступів десятка-двох молодих поетів, співаків і акторів, які любили свободу й поезію, а на додачу були безстрашними. З намальованих тризубів на стінах старих австрійських кам’яниць. З вітання "Слава Україні!" З пісні "Ще не вмерла Україна" під гітару у вузькому колі найближчих і найдовіреніших приятелів. День народження Антонича особисто для мене став початком опору системі, яка оскаженіло нападала на будь-які острівці інакомислення, аж доки не зламала зуби об мури нашого метафізичного, пісенного і віршованого Альказару:

                                    На морі полум'я міцне судно – незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій, в квітках, зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,

на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.

В росі вогненній миє мармурово-кам'яне обличчя,

щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величнім.

                  (Б.- І. Антонич, «Слово про Альказар», Жовтень 1936 р.).