Навіщо нам думати про Карабах?

І якщо американські вибори ще сприймаються як такі, що заслуговують на увагу, оскільки залежність України від настроїв у Білому Домі не викликає сумнівів, то стосовно Росії і пострадянського простору для багатьох патріотів прийнятним є лише один підхід – не цікавитися, відгородитися високим муром і забути.

Новини про перемир’я в зоні вірмено-азербайджанського конфлікту та введення в регіон російських миротворців, здавалося б, нічого нового про локальні конфлікти на теренах колишнього СРСР і участь Росії в їх розпалюванні та заморожуванні нам не говорять. Але нинішня ситуація навколо Нагірного Карабаху / Арцаху, насправді, відрізняється від того, що ми бачили в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії і на українському Донбасі.

Запрошення Путіна у ролі посередника і гаранта перемир’я, вочевидь, має тішити імперські амбіції Москви і її виключні повноваження в “ближньому зарубіжжі”. Але вигоди від цієї ролі не такі очевидні, як в інших “гарячих точках”” СНД. Росія тут не є стороною конфлікту і не має можливості прикривати своєю “миротворчістю” фактичну окупацію чужих територій.

Вірмено-азербайджанська (чи ширше вірмено-турецька) війна почалася не вчора, і закінчиться не завтра. Досягнута угода фіксує лише її проміжний результат, що неминуче буде переглядатися одразу після того, як зміняться нинішні позиції сторін. Після того, наприклад, як у Вірменії завершиться внутрішньополітична криза. Або після зростання економічних, воєнних і геополітичних проблем Ердогана. Чи внаслідок зміни демографічної ситуації на спірних територіях. У кожному разі, роль Росії в цьому буде, скоріш за все, пасивною.

Чи стане завтра Вірменія ближчим і кориснішим союзником для Москви? Ні, скоріше вона стане слабшою і, до того ж, матиме образу на «союзника», який не врятував від поразки. Чи буде більш вдячним і поступливим у відносинах з Путіним Алієв-молодший? Ні, він пам’ятатиме, що запорукою успіху стали союз із Туреччиною і віра у власні сили. І продовжить будувати газо- і нафтотранспортні коридори в обхід Росії.

Чи оцінить “стриманість” Москви Ердоган, який відверто хизується своєю військовою присутністю в Сирії, Лівії, а тепер і на Кавказі? Ні, Анкара вірить лише в силу, а «добру волю» в питаннях територій і впливу розглядає лише як слабкість противника, або його хитрість.

Російські миротворці стають для Москви певним інструментом контролю над своїми кавказькими партнерами. Але можливості цього контролю досить обмежені. Єдине, чим може Путін шантажувати Єреван і Баку, це – виводом своїх військових, що може спровокувати нову ескалацію і зрив домовленостей. Але при цьому й сам російський контингент стає заручником можливих провокацій та потенційною жертвою відновлених воєнних дій. І це не говорячи про витрати на утримання миротворців, що навряд чи порадують звичайних російських пенсіонерів.

Останнім часом у російському експертному дискурсі ширяться дві опортуністичні тези, що входять у пряму суперечність із оголошеним на Мюнхенській конференції 2007 року путінським зовнішньополітичним курсом. Перша теза вимагає перегляду ідеї реінтеграції пострадянського простору на користь більш прагматичних відносин із колишніми «братніми» республіками. Друга стосується необхідності примирення із Заходом, що також неможливо без зниження експансіоністських амбіцій Кремля. До реалізації цих тез в практичній площині російське керівництво буде спонукати сама реальність – скорочення ресурсної бази режиму, зростання соціального напруження, класової, релігійної і етнічної конфліктності в російському суспільстві, загострення боротьби угруповань всередині російської влади. 

Миротворча місія РФ у зоні вірмено-азербайджанського конфлікту може стати тією новою моделлю участі Кремля в міжнародних справах, яка дозволить йому стабілізувати свою роль у світі і відновити стосунки з розвинутими країнами. Ця роль “поліцейського за викликом” несе, звісно, загрози суверенітету і національним інтересам суміжних країн, але все ж має відрізнятися від поведінки “ведмедя в лісі”, що її відверто практикував Путін, починаючи з 2008 року.

Є підстави думати, що передумови для такого “відступу” від плану імперського реваншу були сформовані значно раніше. І що вся ця історія “вставанія с колен”, експансії “русского міра”, включно з “поверненням” Криму, була лише спектаклем для внутрішнього російського телеглядача, у свідомості якого був сформований симулякр імперської величі та історичної значущості президентства Путіна. І цей симулякр дозволив правлячій в РФ корпорації зберегти своє домінуюче становище впродовж минулих 10 років, що було критично важливо для збереження особистих статків і влаштування майбутнього їхніх дітей і внуків (за межами Росії, звичайно).

Для України це питання є важливими у двох аспектах. По-перше, ми повинні правильно розуміти наміри й стратегічні інтереси противника. Якщо цього не відбувається, то ми зазнаємо поразки в головному, хоча при цьому можемо думати, що досягли успіху в якомусь уявному вимірі конфлікту.

Якщо нам стане ясно, що метою всієї операції дестабілізації, здійсненої проти України Путіним у 2014 році, було зовсім не “повернення України в імперію”, а її внутрішній розкол, граничне ослаблення, дискредитація і виштовхування з пострадянського простору, то ми краще зрозуміємо не лише рушійні сили скидання Януковича, історію з Донбасом і подальші кроки російської сторони, але й наші нинішні, здавалося б, суто внутрішні проблеми з ідентичністю, векторами розвитку, співробітництва та інтеграції.

На відносинах України з країнами пострадянського простору слід наголосити окремо. І це – той другий аспект проблеми, який має нас цікавити в стратегії Москви.

Думка про те, що стратегічні інтереси України, можливості її динамічного розвитку і національного відродження лежать, скоріше, на схід від українського кордону, ніж на захід, вважається крамольною і мало що не злочинною. Тим часом, саме на пострадянському просторі знаходяться ринки для нашої технологічної продукції, а Європа готова приймати від нас лише сировину і дешеву робочу силу. Саме в колишніх радянських республіках нас готові сприймати з повагою і розумінням, а не як прохачів і злиднів.

Ми могли б стати дуже серйозним конкурентом Москві на тому етапі, коли пострадянські країни виходять з постімперської залежності та починають формувати власні політичні союзи і стратегії. Саме в цей момент Путін і “виштовхнув” Україну з пострадянського простору. І це було зроблено абсолютно свідомо.

Після початку протистояння Росія першим ділом перерізала транспортні коридори, що сполучали нас із центральноазіатськими енергоресурсами і ринками. Угоду про Асоціацію з ЄС Москва використала для зведення митного муру для українських товарів, зупинивши їх рух не лише на власний ринок, але й на ринки інших країн Євразійського економічного союзу. Російська пропаганда сформувала для мешканців колишніх радянських республік образ українця як «фашиста», американського “запроданця”, засліпленого ненавистю націоналіста, а саму Україну представляє у вигляді жертви внутрішнього конфлікту, безладу, корупції і бідності.

Загалом, можна констатувати, що цей етап боротьби за національні інтереси ми програли, і дозволили зробити Путіну все, що він хотів. Але сьогоднішній приклад Азербайджану показує, що жодну поразку не слід вважати остаточною. А для майбутнього успіху треба дуже уважно відстежувати зміну кон’юнктури і вчасно скористатися своїм шансом.

Зміна ролі Росії на пострадянському просторі та нові тенденції щодо розмороження задавнених конфліктів формують сукупність чинників, які ми згодом маємо використати на свою користь.