Острів прикрощів. Від здобуття незалежності до втрати самостійності
Звільнення Латинської Америки від влади колонізаторів розпочалося з Гаїті. Але минуло трохи більше століття - і острів знову опинився під іноземним управлінням. Цього разу США. Чому так сталося?
“Це справжнє диво. Хребти і гори, рівнини з родючими землями, придатними і для вирощування рослин, і для випасу всілякої худоби, і для розбудови міст та сіл. Той, хто не бачив тутешніх морських бухт, може й не повірити, що подібні взагалі можуть існувати. Річки тут численні й широкі, зі смачною водою, і більшість з них несуть золото. На цьому острові є безліч прянощів і великі поклади не лише золота, а й інших металів” - так захоплено Христофор Колумб розповідав про своє відкриття в листі королівському скарбнику Луїсу де Сантагелю.
Дивовижний острів, описаний мореплавцем, тубільці називали Гаїті, в перекладі з їхньої мови – “гористий” (цікаво, що і європейський мореплавець починає свій опис саме з гір), а сам Колумб дав йому ім’я Еспаньола – на честь держави, під прапорами якої він прибув до Нового Світу. Обидві назви дожили до наших часів – на відміну, скажімо, від сусідньої Куби, яку ніхто сьогодні не згадує під “колумбовою” назвою Хуана. І для цього, подвійного іменування Гаїті (чи навіть потрійного, адже згодом острів почали називати ще й за іменем його головного міста – Санто-Домінго) є вагомі причини.
Звісно, Колумб навряд чи міг здогадуватися про майбутнє відкритих ним земель. А якщо й міркував про перспективи, вони видавалися йому, судячи з його слів, блискучими. Проте сталося зовсім не так, як гадалося. Першим руку до цього доклав сам Колумб. А потім інші європейці, які прибули на Гаїті разом з ним і вже після нього.
Вкриті лісами гори і сьогодні є візитною карткою Гаїті. На фото - автор тексту
За кілька століть на острові майже не залишилося аборигенів. Частину їх колонізатори просто винищили, інших "викосили" невідомі їм хвороби, привезені з Європи, а тих, хто залишився, перетворили на рабів, що гинули від важкої роботи на копальнях та в маєтках, заснованих прибульцями на захоплених ними землях. Втім, нові володарі острова не знітились, і замість тубільців почали завозити на Гаїті рабів з Африки.
Щоправда, часи інтенсивної експлуатації острова іспанцями тривали недовго. Шукачі багатств та щастя вже невдовзі почали перебиратися на Кубу, а потім до Мексики і Південної Америки, з багатствами яких Гаїті змагатися не могло за визначенням. Навіть кораблі, що везли здобич конкістадорів до Європи, тепер кидали якір не в гавані Санто-Домінго , а в кубинській Гавані.
Маєток конкістадора Хуана Понсе де Леона на Еспаньолі. Саме звідси він вирушив колонізувати Пуерто-Ріко та Флориду. І більше сюди не повернувся. На фото - автор тексту
Острів перетворився на край скотарів, а на нечисленні іспанські поселення все частіше нападали пірати – французькі, англійські, голландські. Зрештою, тут вистачало зручних бухт (згадаймо, знову ж таки, слова Колумба) та острівців, що давали прихист флібустьєрам. Найбільшої слави серед баз корсарів здобула Тортуга, розташована біля протилежного від Санто-Домінго, північного узбережжя Гаїті. Її з часом закріпили за собою французи. А потім вони ж почали облаштовуватися і на гаїтянському березі.
Чинити спротив Людовику XIV Іспанії було важко, і за Ріксвікським договором 1697 року вона поступилася Франції західною третиною острова . Нові господарі назвали власну колонію Сент-Доменг (так вони, власне, вимовляли Санто-Домінго) і на відміну від дещо розслаблених іспанців, взялися за її експлуатацію з промисловим розмахом. Найбільшими попитом користувався місцевий цукор – і французи майже всю придатну для вирощування солодкої тростини землю віддали під цукрові плантації. З часом до них додалися й плантації кави, що, втім, належали переважно вільним мулатам – нащадкам європейських переселенців та африканок, які отримували свободу і право на власність, хоча загалом все ж були обмежені в правах.
І білі землевласники, і мулати для роботи в своїх маєтках продовжували інтенсивно завозити все нові партії африканських невільників, чисельність яких вже невдовзі перевищила кількість вільних мешканців Сент-Доменга, а до кінця XVIII століття сягнула неймовірної цифри в пів мільйона осіб. Утримувати довго в покорі таку величезну масу рабів було неможливо. До того ж у Франції почалася революція, гасла якої одразу підхопили місцеві мулати.
Не дивно, що вже невдовзі за зброю взялися і невільники. Повстання охопило увесь Сент-Доменг, а після захоплення Францією в 1795 році іспанської частини острова - поширилося й на неї. Цей виступ називають і першою революцією в Карибському морі та Латинській Америці, і «першим переможним повстанням рабів» . Адже зрештою 1 січня 1804 року раби оголосили про створення на місці Сент-Доменга своєї власної, незалежної держави – під давнім індіанським іменем Гаїті (східна частина острова залишалася в цей час під контролем французького експедиційного корпусу). І ця держава існує й сьогодні.
Повстання рабів у Сент-Доменгу. Тогочасна гравюра (wikimedia)
Втім, більшість підручників і загальних праць перемогою Гаїтянської революції розповідь про неї і завершують, втрачаючи до історії новоствореної держави будь-який інтерес. А дарма. Бо найцікавіше і найповчальніше почалося саме після тріумфу повстанців. Після здобуття незалежності Гаїті перетворився зовсім не на омріяний «край свободи і рівності», який зазвичай обіцяють своїм послідовникам революціонери, а на справжній “острів прикрощів” чи то пак “невезіння” - якщо вже користуватися визначенням з радянських кінофільмів.
Керівник нової держави і командувач революційної армії Жан-Жак Дессалін розпочав з того, що знищив над підконтрольній йому території усіх французів. Лише в тодішній столиці Гаїті, Капі, загинуло дві тисячі людей. І відібрав їхні землі, майже одразу роздавши більшу конфіскованих маєтків своєму оточенню. Відтак в новоствореній державі панували... плантатори - “нові” з темношкірих нуворишів та «старі» з мулатів. “Білих” взагалі позбавили права бути громадянином і володіти нерухомістю. А більшість вчорашніх рабів перетворили фактично на кріпаків, що тепер працювали на тих самих плантаціях, хіба що не на колонізаторів- французів, а на нових господарів – “пестунів революції”.
Сам Дессалін, за прикладом Наполеона, вирішив стати монархом – і восени того самого 1804 року був проголошений королем, Жаком I. Втім, його влада була непевною, адже всередині переможців не було єдності. Невдовзі мулати збунтувалися і оголосили керівником тимчасового уряду Анрі Крістофа. Король, що вирушив придушувати заколот, потрапив до засідки і загинув. Гаїті проголосили республікою.
Руїни палацу Анрі Крістофа біля Капа (wikimedia)
Проте ватажки “республіканців” знову ж таки пересварилися між собою і після нетривалих сутичок держава розпалася на дві. У північній, зі столицею в Капі, пожиттєвим президентом оголосили того самого Крістофа, на південній, з центром в Порт-о-Пренсі президентствував генерал Александр Петіон. Крістофа вважали диктатором, він зберігав недоторканим плантаційне господарство, доходи від якого дозволяли йому наповнювати скарбницю і навіть проводити велике будівництво. Петіон мав репутацію реформатора, бо почав роздавати державні землі дрібним власникам (хоча платації теж зберігалися і плантатори залишалися опорою його влади). Втім, Петіон в 1818 році помер, а проти влади Крістофа в 1820 році розпочалися заворушення і у відчаї він застрелився. Гаїті під своєю владою об’єднав наступник Петіона, також генерал П’єр Буайє, який скасував прикріплення селян до землі.
Фортеця Лаферьєр, збудована Анрі Крістофом в горах на півночі Гаїті (wikimedia)
Західна частина острова увесь цей час залишалася під владою європейців – спочатку французів, а з 1808 року – знову іспанців. І лише в 1821 році тодішній губернатор Санто-Домінго Хосе де Касерос оголосив про звільнення від влади метрополії і підняв над урядовими будівлями... прапори Колумбії, яка саме в цей час також оголосила про свою незалежність. Для колумбійців, втім, рішення Касероса було сюрпризом не меншим, аніж для іспанців. Подейкують, що історія з прапорами мала не меті попередити інтервенцію військ метрополії. Проте Мадриду в цей час було аж ніяк не до Санто-Домінго. А Касерос своїми діями таки спровокував окупацію – тільки не іспанську, а гаїтянську. Бо Буайє скористався нагодою і в 1822 році об’єднав під своєю владою увесь острів.
Оскільки гаїтяни оголосили про скасування рабства, невільники Санто-Домінго спочатку їх навіть вітали. Проте швидко з’ясувалося, що ніякої єдності навіть між темношкірими мешканцями двох частин острова немає. Вони були нащадками різних африканських народностей і розмовляли різними мовами, гаїтянська креольська говірка була незрозумілою для іспаномовних мешканців Сан-Домінго – і примусове її впровадження в якості офіційної викликало неабиякий спротив. Відмінності існували і в релігійних відправах (хоча формально на всьому острові панував католицизм, змішаний з культами вуду). Що стосується “білого” населення та мулатів, вони сприймали прибульців як загарбників і «варварів», здатних лише плюндрувати і знищувати. Навіть назву Гаїті вони не сприймали, продовжуючи вперто іменувати острів Еспаньолою.
Втім, і на заході острова в Буайє вистачало проблем. Роздача земель дрібним власникам певною мірою зняла соціальну напругу, але призвела до економічних негараздів. Адже нові власники не мали ані ресурсів, ані належних навичок для розвитку власних господарств, а плантацію залишалися без робочих рук. Як наслідок виробництво почала стрімко скорочуватися, а державна скарбниця порожніти. До того ж Франція почала вимагати компенсації за майно, втрачене під час революції її підданими. Буайє певний час відкидав ці претензії, але коли біля узбережжя Гаїті з’явилася французька ескадра, змушений був взяти на себе зобов’язання виплатити 150 мільйонів франків. І вдвічі знизити мита на товари з колишньої метрополії. Враховуючи, що саме митні надходження складали левову частину державних доходів, це лише міцніше затягнуло фінансовий зашморг. У відчаї гаїтянський президент спробував законами відновити плантаційну систему та кріпацтво, але без успіху.
Платити компенсації колишнім власникам по суті було нічим. Тож, коли “допомогти молодій республіці” запропонували французькі ж банкіри, Буайє схопився за їхню пропозицію, як за рятувальну соломинку. Позика склала 30 мільйонів франків. Для тогочасного Гаїті це насправді була величезна сума – більше половини його ВВП. Повернути її, ще й з відсотками, було нереально – держава одразу ж потрапила в пастку “вічних боргів”. Згодом французи навіть пішли на “широкий жест” - скоротивши суму компенсації до 60 мільйонів. Але Гаїті і так витрачало на виплати колишніх колонізаторам майже всі свої доходи.
В 1843 році проти влади Буайє, що остаточно заплутався в фінансових зобов’язаннях, спалахнуло повстання. Президент поквапився скласти повноваження і залишити країну. Скликані його супротивниками Установіч збори схвалило нову демократичну конституцію, але втілювати її в життя державна верхівка не збиралася. Захід острова охопили селянські повстання, в Санто-Домінго оголосили про відокремлення від Гаїті і створення незалежної Домініканської республіки. А президента Шарля Ерара, який вирушив проти домініканців неї на чолі армії... усунули від влади.
За чотири роки у Гаїті змінилося ще чотири президенти. Всі, як один, були генералами, революційні заслуги яких врівноважувалися відсутністю політичної гнучкості і системної освіти - один з них взагалі був неписьменним. Реальна влада в цей час належала заможній мулатській верхівці, що безсоромно набивала собі кишені, залізаючи до державної скарбниці.
Останній її висуванець, Фостен Сулук, однак, виявився спритнішим за своїх “патронів”. Він вирішив опертися на їхніх супротивників – відсторонених від “годівниці” темношкірих нуворишів, влаштував показові розправи над мулатами (окремі представники яких викликали в більшості гаїтян лише відразу) і зрештою проголосив себе імператором Фостеном I. За розмахом контрабанди, корупції, розкрадання державного майна і грабунку звичайних гаїтян імперія, втім, швидко перевершила своїх республіканських «попередників». Проте будь-яке невдоволення, не кажучи про опозиційну діяльність, придушувалося із звірячою жорстокістю.
Коронація Фостена I (wikimedia)
До того ж новоспечений імператор з маніакальною впертістю намагався відновити владу над східною частиною острова. Дві війни зрештою завершилися поразкою, в який Фостен I звинуватив своїх воєначальників. “Зрадників” розстріляли, але грошей, витрачених, на походи це не повернуло. І хоча Гаїті відмовилися сплачувати зовнішні борги, гроші продовжували стрімко знецінюватися, залишаючи більшість підданих монарха-невдахи ні з чим.
Зрештою Фостен I так набрид підданим, що спровокував чергову революцію, зрікся престолу і втік з країни. Республіка була відновлена, і новий президент Фабр Жерар поквапився замиритися з домініканцями. Але тепер біля берегів Гаїті з’явилася іспанська ескадра з вимогою виплатити компенсацію і цій державі. Жерар зрештою змушений був погодитися (та й претензії іспанців були куди меншими за французькі) і відтоді опоненти називали його не інакше як «іноземною маріонеткою». Втім, президент, не надто цим переймався, і коли проти його влади спалахнув черговий бунт, звернувся по військову допомогу до британців. Наслідком стали нові заворушення, відставка і втеча Жерара, чергова зміна конституції і обрання президентом чергового військового, Сільвена Сальнава.
Сальнаву, втім, впоратися з внутрішніми проблемами теж не вдалося і коли, на тлі масових селянських повстань, він спробував встановити власну диктатуру, держава вчергове розпалася – цього разу вже на три частини. Громадянська війна звершилася штурмом столиці, підривом президентського палацу, стратою Сальнава і розправою над його прибічниками. Влада перейшла до рук військової хунти, лідери якої послідовно передавали президентські повноваження один одному.
Палац у Порт-о-Пренсі, спалений під час повстання проти Сальнава (wikimedia)
Щоб розрахуватися з попередніми боргами, вирішили взяти ще один кредит у французьких банкірів. Щоправда, з наданих Гаїті 36 мільйонів франків 26 одразу пішли на сплату на сплату відсотків і комісійних, а ще 3 розчинилися в кишенях чиновників. Це було занадто навіть за гаїтянськими мірками. Оскільки ж влада відповіла на скандал «превентивними» арештами потенційних невдоволених, в країні спалахнуло загальне повстання. Організатора афери вбили, президент втік, його палац, оселі міністрів і будівлю скарбниці пограбували та сплюндрували.
Відновлення конституційного режиму полегшення не принесло. Бо новий президент – генерал Буарон Каналь конфліктував з парламентом, а в парламенті зводили між собою рахунки ворогуючі партії. Втім, конфлікти швидко вийшли за межі парламентської будівлі, спровокувавши вуличні заворушення, для придушення яких урядовці використовували гармати – ще й так, що спалили значну частину столиці.
Під гаслами наведення ладу новим президентом обрали генерала Луї-Фелісіте Саломона, який мав ще й репутацію економіста, адже певний час працював міністром фінансів. Найбільшим досягненням нового очільника держави вважали створення в 1880 році Національного банку, сто відсотків акцій якого належали... французам. Власне і зосереджений був банк на виплаті зовнішніх боргів, і майже не фінансував розвиток господарства самого Гаїті. Як не дивно, зі старими боргами майже розрахувалися. Проте одного набрали нових кредитів – не лише у французів, а й в німців та американців.
Гаїтяни підозрювали керівників Національного банку в махінаціях, та й корупція за Саломона була майже привселюдною. І реагували місцеві мешканці на неї так само традиційно – заворушеннями і бунтами, що супроводжувалися грабунками, підпалами і руйнуваннями. Страждали від них, втім, не стільки чиновники-корупціонери, скільки торгівці і промисловці. На думку дослідників саме це не дозволило постати в Гаїті потужній підприємницькій верстві. А для іноземців створювало безліч приводів для втручання з вимогою компенсації збитків, які зазнавали їхні співвітчизники під час чергових погромів.
Втім, і до політичної стабільності в державі було далеко. Майже ніхто з президентів не керував до кінця свого терміну. Тікати з країни довелося не лише Саломону, а й його наступнику Франсуа Лежітиму. Американці допомогли прийти до влади Флорвілю Іпполіту, сподіваючись, що той надасть їм в оренду стратегічний пункт Моль-Сен-Ніколя на північному заході країни. Але той відмовився категорично, пославшись на конституцію, що забороняла володіння землею Гаїті будь-кому з іноземців.
Правління Іпполіта було одним з найвдаліших в історії Гаїті XIX сторіччя, проте і проти нього час від часу спалахували повстання, активно підтримувані з-за кордону. Та й від фінансової залежності звільнитися країні не вдавалося. Зрештою, президент помер у сідлі, коли вирушав на придушення чергового заколоту.
Його наступник, Тіресій Сем вже не демонстрував твердості в стосунках з іноземними державами. І ті цим одразу ж скористалися Німеччина, що надіслала до берегів Гаїті свою ескадру і змусила виплатити їй чергову «компенсацію». Сем не знайшов нічого кращого, як звернутися по допомогу до американців, які йому фактично відмовили, але згодом використали прецедент вже в своїх інтересах. Та найбільше президент відзначився тим, що освятив фінансову операцію з так званою «консолідацією» зовнішнього боргу держави. Під час цієї оборудки країна не дорахувалася 2 мільйонів доларів, що складало майже половину річних надходжень до скарбниці.
Після відставки Сема з посади країну знову охопили заворушення і за допомогою армії президентом став вже літній генерал П’єр Нор-Алексіс, який розпорядився провести розслідувати історію з “консолідацією”. Розслідування виявило розгалужену корупційну змову, до якої було втягнуто майже всю гаїтянську верхівку – за безпосередньою участі французів та німців. Усіх головних причетних до афери президент наказав заарештувати. Париж і Берлін спрямували до Карибського моря свій флот – звісно, з метою захисту своїх співвітчизників. Але Нор-Алексіс таки довів справу до суду і винесення вироків.
Тоді супротивники звинуватили президента в марнотратстві під час святкування століття незалежності. Правління Нор-Алексіса і справді було відзначено сплеском інфляції, але значною мірою спровокованою ззовні. Втім, усувати незручного президента все одно довелося за допомогою заколоту. За “наполегливою рекомендацією” французьких та американських дипломатів генерал Франсуа Антуан Симон на чолі армії вступив до Порт-о-Пренса на змусив Нор-Алексіса скласти повноваження.
Саме Симона обрали новим президентом. Марнославний і вимогливий до співгромадян (казали, що він забороняв при своїй появі палити та навіть рухатися вулицями, бо це заважало вітати належним чином першу особу держави) він охоче виконував забаганки іноземців – насамперед американців. Саме з його допомогою вони почали отримувати концесію за концесією та витискати з Гаїті європейців. Навіть Національний банк був реорганізований – і став з французького франко-американським. Звісно, заради впорядкування державних фінансів, нібито розладнаних “марнотратством” Нор-Алексіса (а фактично махінаціями корупціонерів у спайці з керівництвом самого Національного банку та зажерливістю іноземних кредиторів).
В Парижі активністю Вашингтону були дуже незадоволені. Невдовзі проти Симона теж спалахнуло повстання. За “дивним збігом обставин” ватажки повстання і наступні президенти Гаїті були колишніми засудженими по справі “консолідації”. Втім, вони теж правили недовго. Цинциннат Леконт (між іншим, правнук короля Жака I) загинув внаслідок вибуху в президентському палаці, Такреда Огюста, за чутками, отруїли.
Дев’ять місяців президентствував Мішель Оресте, який не лише став першою цивільною особою на цій посаді, але й мав репутацію реформатора. Проте його досить швидко звинуватили у корупції і усунули від влади нові заколотники на чолі з великим землевласником Оресте Заморою. Цікаво, що відставленого президента “забрав на борт” німецький крейсер “Вінета”, що дуже вчасно опинився біля Порт-о-Пренса. Втім, поруч із німцями на рейді столиці вже знаходилися французькі, британські і американські кораблі.
Дочекавшись оголошення Замори президентом, американці висунули йому ультиматум – віддати їм нарешті в оренду Моле-Сен-Ніколя і передати контроль над митницею, нібито для того, об навести нарешті лад в державних фінансах Гаїті. Франція з Німеччиною одразу висловили протест. Другий варіант ультиматуму отримав «миролюбну» назву “плана Фарнгема”, але був не менш нахабним – в ньому йшлося вже про американський контроль над митницею, скарбницею і центральним банком. Замора і його відкинув.
Це був для нього вирок. Проти «свавілля олігархів» майже одразу повстали “волелюбні селяни” на півночі країни. Очолив їх генерал Джозеф Давільмар Теодор. Який на правах переможця вже невдовзі змінив Замору. Але виявилося, що в нового очільника держави немає грошей, щоб розплатитися з повстанцями - а ті вже “просто так” не повстають.
Теодора усунув від влади і стратив ще один фігурант справи “консолідації” (і двоюрідний брат колишнього президента Тіресія Сема), Жан Вільбрун Сем, що на цей час остаточно змінив профранцузьку орієнтацію на проамериканську. Втім, найбільше цей президент боявся втратити владу, а тому безжально розправлявся з опонентами. Зрештою, після того як стало відомо про розстріл 167 політичних в'язнів, серед яких був і ще один екс-президент, Замора, мешканці Порт-о-Пренса повстали. Не звертаючи увагу на дипломатичні норми розлючений натовп схопив президента, який намагався сховатися у французькому посольстві у буквально розірвали його тіло на шматки.
Хаос на вулицях гаїтянської столиці спонукав до дій американців. Президент США Вудро Вільсон, остерігаючись, що в ситуацію втрутяться німці (а в цей час вже вирувала світова війна) наказав своїм військам окупувати країну. Суто формально Республіка Гаїті ще залишалася незалежною, але фактично втратила ознаки суверенітету.
Натхненники окупації були впевнені, що за 111 років існування Гаїті як самостійної держави довели нездатність її мешканців до державотворення і самоврядування. Натякаючи, що і не варто було чекати цього від нащадків африканських рабів, які почали з того, що знищили європейських колонізаторів. Расистські натяки і сьогодні можна зустріти в літературі, присвяченій історії Гаїті. Тим показовішою може бути історія східної частини того самого острова, де провідна верства складалася саме нащадків переселенців з Європи, які пишалися своїм походженням і зв’язками з метрополією, з викликом іменували острів Еспаньолою, а найбільшою національною святинею вважали (і досі вважають) останки Христофора Колумба, для зберігання яких вже в наш час збудували комплекс, за розмірами більший за єгипетську піраміду.
Домініканці вірять, що тіло Колумба знаходиться у цьому саркофазі. Іспанці довгий час наполягали, що останки мореплавця наприкінці XIX сторіччя вивезли до Севільї. Але дослідження у 2004 році довели, що в севільському соборі похований не першовідкривач Нового Світу. На фото - автор тексту
Незалежна Домініканська республіка, нагадаю, була проголошена тут лише в 1844 році, під час повстання проти гаїтянської влади. Ініціатором повстання була таємна організація лібералів, проте влада опинилася в руках консервативно налаштованих політиків – Томаса Бобадільї та Педро Сантани. Вже за кілька місяців після проголошення незалежності ліберали спробували відтіснити конкурентів від державного керма, але успіху не мали. Президентом нової держави став Сантана, а її конституцію – за зразком американської – уклав Бобаділья.
Втім, навіть цієї, поміркованої конституції ані Сантана, ані його колишній соратник, а потім опонент Буенавентура Баес не дотримувалися, ухвалюючи все нові і нові редакції основного закону. Постійні спроби гаїтян відновити свою владу над східною частиною острова, лише сприяли зосередженню повноважень в руках очільника держави, який фактично перетворився на військового диктатора. Втім, президентська посада при цьому залишалася виборною, і Сантана з Баесом змінювали на ній один одного один одного аж чотири рази поспіль.
Запекла конкуренція між лідерами консерваторів, які самі були великими землевласниками і обстоювали в політиці насамперед інтереси своїх “братів за класом”, доповнювалася регулярними виступами лібералів, які в 1857 році підняли в місті Сантьяго справжнє повстання. Втім, сил для утримання влади в повстанців було небагато і зрештою вони запропонували очолити їх... Сантані. Вочевидь не здогадуючись, що уславлений генерал вів перемовини про визнання над Домініканською республікою влади Сполучених Штатів. Першим етапом анексії мала бути угода про перетворення на американську базу півострова Самана з однойменною затокою.
Втім, вже невдовзі з’ясувалося, що США більше зацікавлені придбати Кубу, яка тоді ще залишалася під іспанською владою. Вочевидь саме під час цих перемовин в Мадриді дізналися про плани домініканського лідера і вирішили його... перекупити. Перемовини були стрімкими. І вже в лютому 1861 року Сантана ошелешив співвітчизників зверненням, в якому оголосив про повернення «загубленої дитини» до обійм “матері-Іспанії”, яка нібито “звільнить від тягаря війни” своїх колишніх підданих. І отримав з метрополії призначення генерал-капітаном нової-старої колонії.
Проголошення Петро Сантани генерал-капітаном Санто-Домінго (wikimedia)
Зрада Сантани викликала обурення домініканців, яке, після підвищення іспанцями податків (метрополія в цей час і сама “сиділа на фінансовій мілині”) стало загальним. Проти влади колонізаторів розпочалася партизанська війна. Витративши на приборкання новоспечених підданих життя більше 20 тисяч вояків і 35 мільйонів песо, Мадрид в 1865 році оголосив про виведення з острова своїх військ і визнання незалежності Домінікани.
Але країна на цей час вже була фактично поділена між кількома ватажками, які самі себе призначали губернаторами контрольованих ними провінцій. В кожного з них була власна армія, зібрана зазвичай з безземельних селян та наймитів, що в "мирний час" годувалася за рахунок грабунку місцевого населення. Відрізнялися ці “каудільо” хіба що зв’язками з великими власниками, когось з них підтримували власники великих черед, когось – заготівельники лісу, когось – виробники тютюну.
Не вирішило відновлення незалежності і фінансових проблем держави. Навпаки – вона все більше заплутувалася у зовнішніх боргах. Втім, владна верхівка мала від численних іноземних позик чималий зиск, бо в її кишенях осідала велика частина комісійних та “відкатів”. Врешті-решт Баес запропонував розрубати цей «гордіїв вузол»... приєднанням до Сполучених Штатів. Цього разу згода на відмову від суверенітету була схвалена навіть домініканським парламентом. Але угоду відхилив Конгрес США.
Перемовини Буенавентури Баеса з американцями (wikimedia)
Після цього країна поринула у вир військових переворотів, учасники яких оголошували себе прихильниками “червоної” або “блакитної” партій. Зрештою, гору взяв північний “каудільо” Грегоріо Луперон. Йому вдалося дещо стабілізувати ситуацію в країні, що значною мірою сприяло зростання світового попиту на тютюн. Втім, коли ціни на нього почали падати, становище Луперона похитнулося і його усунув від влади Улісс Еро, який встановив в країні диктаторський режим (на відміну від попередника, який хоча б намагався зберігати видимість конституційності).
Улісс Еро (wikimedia)
Успіхи нової влади залежали від іншого експортного товару – цукру, за виробництвом якого держава швидко вийшла на провідні позиції у світі. Щоправда, цукрові заводи належали переважно іноземцям, що переїхали до Домінікани, – американцям, німцям, італійцям, навіть пуерториканцям та кубинцям. Та й працювали на них здебільшого мігранти з інших антильських островів та навіть араби – їм можна було платити менше, не дбаючи про умови праці та соціальний захист.
Ще більше стабільність режиму Еро залежала від зовнішніх запозичень, які надавалися Домінікані в розрахунку на доходи від “цукрового буму”. Але наприкінці XIX сторіччя почали падати ціни й на цукор. Щоб розрахуватися з боргами, диктатор змушений був віддати контроль над митними зборами американській приватній компанії. Втім, і це не допомогло. Еро перейшов до прямого рекету великих власників і неконтрольованого друку грошей, що спричинило численні банкрутства. Підприємці змовилися між собою і вбили диктатора.
У «спадок» від загиблого держава отримала 35-мільйонний державний борг, що в дорівнював 15 річним бюджетам Домінікани. До того ж змовники пересварилися між собою і влаштували новий тур переворотів та контрпереворотів. Цим одразу ж скористалися іноземні держави, які висунули вимоги компенсації для своїх співвітчизників, постраждалих під час колотнечі. Біля домініканських берегів з’явилися одночасно німецьких, французькі, голландські та італійські кораблі. Втім, усіх випередили американці. Президент США Теодор Рузвельт оголосив, що не дозволить втручання європейців у “внутрішні справи” Нового Світу. А перемовини з кредиторами його співвітчизники візьмуть на себе. Звісно, не безкоштовно.
У січні 1905 року управління домініканською митницею перейшло до рук американців. 55% відсотків від її доходів йшло на погашення зовнішніх боргів, решту перераховували до місцевого бюджету. Домініканське песо було замінене доларом. За два роки державні борги і справді скоротилися вдвічі, от тільки єдиним кредитором республіки тепер були самі Сполучені Штати.
Втім, навіть за таких умов стабілізація в країні тривала недовго. В 1911 році внаслідок чергової змови був вбитий президент Рамон Касерес і Домінікану охопила нова громадянська війна. Миротворцем виступив новий президент США, Вудро Вільсон. Він попередив, що сторони мають припинити бойовий дій і домовитися про кандидатуру нового президента, бо в іншому разі владу переберуть на себе самі американці.
Ультиматум спрацював. Втім, “узгоджений” президент Хуан Хіменес одразу ж отримав від Вільсона новий “пакет пропозицій”. Який передбачав запровадження контролю США над державними витратами і громадськими роботами, розпуск армії та створення “національної гвардії” під командуванням американських офіцерів. Хіменес цей ультиматум відкинув, а парламент Домінікани навіть розпочав процедуру його імпічменту, підозрюючи президента в таємній змові з Вашингтоном. Та не чекаючи завершення цього процесу, військовий міністр Дезідеріо Аріас підняв антипрезидентське повстання. Хіменес вирішив за краще скласти повноваження керівника держави.
В цей час в Домінікані вже з’явилася перші американські десантники. Парламент обрав тимчасовим президентом лікаря Франсіско Енрікеса-і-Карвахаля. Проте з Вашингтону одразу попередили, що визнають його лише в тому випадку, якщо той “заради наведення порядку” погодиться на попередній ультиматум. Енрікес-і-Карвахаль відмовився. Тоді американці відмовилися перераховувати до домініканського бюджету гроші від митних зборів. А в листопаді 1916 р. розпустили парламент і оголосили, що Домініканська Республіка перебуває під військовим управлінням США.
Американські вояки у Гаїті. 1915 рік (wikimedia)
Точно так само, як це сталося з Гаїті, - хіба що на рік пізніше.
- Актуальне
- Важливе