Програти війну за 38 хвилин

Найкоротшою війною в історії вважають війну Британської імперії з занзібарським султаном Халедом ібн Баргашем у 1896 році. Володар цього африканського острова примудрився програти її менш ніж за годину. Втративши 570 солдат, усю сво артилерію і флот, що складався, втім, литше з одного військового корабля і двох баркасів. З британського боку при цьому був поранений лише один молодший офіцер. 

Британські вояки біля захопленої ними занзібарської гармати (wikimedia)

У Книзі рекордів Гіннеса, та й загалом в європейській літературі цей конфлікт згадують швидше як кумедний курйоз. Але насправді ця війна була лише фінальним епізодом боротьби західних держав за колонізацію усієї Східної Африки. Боротьби, в якій європейці також зазнавали ганебних поразок. Португальців, скажімо, їхніх здобутків часів Великих географічних відкриттів в XVII сторіччі позбавили володарі Омана – аравійської держави, українцям більше відомої завдяки дивному візиту до неї президента Зеленського. 

З того часу острови біля східного берега Африки залишалися оманськими колоніями – випадок в чомусь унікальний, адже це була чи не єдина колоніальна держава ісламського світу. У Занзібара був і власний правитель – він мав титул «мвіні мкуу», але його влада була обмежена місцевими справами (зрештою, це цілком відповідала практиці європейців, які часто вдовольнялися в колоніях «протекцією» над тамтешніми володарями). 

Руїни палацу “мвіні мкуу” в Дунзі. На фото - автор тексту

В 1840 році оманський султан Саїд вирішив перенести свою столицю з рідного Маската до африканського узбережжя, ближче до головних джерел надходжень до державної скарбниці. Хід доволі несподіваний, але знову ж таки не оригінальний. За кілька десятиріч до цього схожий маневр зробили португальські королі, що під загрозою наполеонівського вторгнення перебралися до Бразилії. Щоправда, завершилося це переселення відокремленням колонії від метрополії – за активної участі спадкоємця португальського престолу, який став бразильським імператором. Подібний сценарій зрештою повторився і з Занзібаром, хіба що в його випадку відокремилася вже не колонія, а сама метрополія, Оман. 

Султан Саїд (wikimedia)

Втім, за правління Саїда його імперія залишалася цілісною. Намісником Оману він призначив сина. Занзібарських “мвіні мкуу” теж не чіпали – просто для себе султан збудував на острові окреме місто, яке і стало його столицею. До цього кам’яних будівель на Занзібарі майже не було (якщо не йшлося про мечеті та палаци володарів), тубільців влаштовували і дерев’яні споруди, вкриті пальмовим листям. Переселенці з Оману принесли з собою власні традиції будівництва і уявлення про комфорт – і настільки вразили місцевих мешканців, що зведену арабами столицю вони й досі називають “Кам’яним містом”. 

“Кам’яне місто” на Занзібарі. Фото автора тексту

Султан Саїд дбав не лише про розвиток господарства Занзібара та навколишнього архіпелагу, а й про збільшення володінь на континенті – насамперед тому, що ці володіння забезпечували рабами створені на острові плантації. Полюючи за “живим товаром”, работоргівці поширили владу Занзібара до гори Кенія і великих африканських озер – Вікторії та Танганьїки. А деяки з їхніх караванів досягали Конго й Анголи. Фактично під контролем султанату опинилася десята частина Африки. Не дивно, що бурхлива експансія султанату стривожила колонізаторів-європейців. І найбільше невдоволення демонстрували британці. 

За іронією долі сам Саїд був англофілом, багато часу проводив в розмовах з британським представником Еткінсом Гамертоном, і дуже хотів сподобатися королеві Вікторії. Він навіть відправив до Лондона посольство з подарунками, серед яких були чудові арабські скакуни. Королева посланців султана прийняла, віддячила йому власними «гостинцями» - екіпажем і чайним сервізом, і наполегливо попросила... припинити торгівлю людьми, що ганбить його як володаря та суперечить людській природі. 

Приміщення, в якому утримували рабів перед продажем на ринку Занзібара. Фото автора тексту

Виконати прохання Вікторії для Саїда означало відмовитися від левової частки державних доходів – адже работоргівці сплачували до його скарбниці чимале мито. Не кажучи вже про прибутки від перепродажу невільників до французьких колоній. Однак сваритися з британцями він теж не хотів. Тому в 1845 році погодився підписати “компромісну” угоду, яка обмежувала торгівлю рабами африканським узбережжям та забороняла їхній вивіз на північ – до Аравії і Близького Сходу. Фактично давши «добро» на британський контроль над судноплавством в Індійському Океані.

До того ж угода відкрила європейцям і шлях вглиб континенту. Тепер до Африки, використовуючи “гостинний” Занзібар як базу, регулярно вирушали мандрівники та християнські місіонери. А деякі з яких – зокрема й славетний Девід Лівінгстон - намагалися поєднувати ці два покликання. Дослідницькі експедиції мали на меті не лише вивчати природу “чорного континента” й поширювати Слово Боже, а й зупинити полювання на тубільців, яке – так вже співпало - збагачувало посередників-занзібарців. 

Звісно, дослідники зазвичай і самі йшли маршрутами работорговців, використовували їхню допомогу, а часто й самі не гребували працею невільників, за свободу яких нібито боролися. Але зазвичай африканці ставилися до європейців лояльніше. Надто зловісною була репутація їхніх попередників - мисливців на людей. Та й занзібарський султан не зробив майже нічого, аби хоч якось змінити на краще життя у землях, що опинилися під його владою. 

Пам’ятник жертвам работоргівлі у Занзібарі. Фото автора тексту

Коли султан Саїд помер, його сини пересварилися між собою. Проте їх і надалі об’єднувала одна риса, вихована, вочевидь, батьком. Вони всі були англофілами. Тому  й звернулися за посередництвом у вирішенні їхньої суперечки за владу до британців. А ті ухвалили рішення радше на власну користь. Новим володарем визнали середнього сина Саїда, Маджида. Але при цьому утвердили відокремлення Оману, який дістався старшому сину Тувейні. Та прийняли в Індії у «почесне заслання» наймолодшого, Баргаша, який постійно інтригував проти Маджида. Попри те, що права останнього були підтверджені навіть особливої декларацією між Британією і Францією... Хоча, здавалося, яке значення має визнання монарха однієї незалежної країни монархами двох інших, розташованих на іншому кінці світу?

Європейці продовжували наполягати на обмеженні, а краще й взагалі скасуванні рабства. Проте кількість рабів, яких постачали до Занзібара, лише зростала. До 1866 року ця цифра досягла 20 тисяч на рік (тобто за чверть століття вона виросла приблизно вдвічі). І якщо надалі торгівля “живим товаром” пішла на спад – то не стільки під тиском європейців, скільки із зміною кон’юнктури світового ринку. Адже гвоздика, на якій спеціалізувалися занзібарські плантації, стрімко подешевшала і не знаходила збуту. А виробництва каучуку, кокосової та кунжутної олії, започатковані як альтернатива прянощам, не вимагали такої кількості робочих рук.

Султан Баргаш (wikimedia)

Ситуацію намагався виправити султан Баргаш, який таки замінив на престолі брата у 1870 році. До того ж в 1873 році помер тодішній “мвіні мкуу”, який не залишив після себе нащадків. Баргаш не став шукати йому наступника, зосередивши в своїх руках усю повноту влади. Проте й британці стали наполегливішими. Коли султан відмовився заборонити работоргівлю, вони взяли в блокаду усі порти на африканському узбережжі. Момбасу здобули штурмом – і вона стала центром першої британської колонії у Східній Африці (майбутньої Кенії). А потім попередили, що візьмуть в облогу і сам Занзібар.

Баргаш пручався недовго. Був підписаний новий договір, який забороняв купівлю і продаж невільників на всій території султанату і гарантував захист звільнених рабів. Невільничі ринки закрили, а на місці найбільшого з них, в «Кам’яному місті» почали зводити християнський собор. Насправді невільниками продовжували торгувати, але підпільно. Але за дотриманням заборони тепер мали стежити британці. 

На знак остаточного врегулювання відносин між двома державами султана запросили до Лондона. Відвідини британської столиці справили на Баргаша величезне враження, і він з завзяттям почав змінювати життя у власній. В “Кам’яному місті” нарешті з’явився водогін, електрика, ліхтарі на центральній вулиці, телеграф, телефонний зв’язок між палацами володаря і фабрика з виробництва льоду. Нова резиденція султана отримала навіть назву “Дім чудес”, бо в ній було не лише електричне освітлення, а навіть ліфт. Столові прибори, якими користувався монарх, були тепер золотими, а меблі оббиті не козячою шерстю, а тафтою і шовком.

“Дім чудес” - султанський палац у Занзібарі. Фото автора тексту

 Втім, зміни торкнулися не лише побуту. Була створена поліція, а реорганізацію армії Баргаш доручив лейтенанту Вільяму Метьюзу. Між Занзібаром і Аденом налагодили постійне пароплавне сполучення. Головним радником султана знову став британський представник, тепер це був Джон Кірк.

Звісно, Баргаш розумів, що поступається частиною суверенітету, але сподівався, що отримавши усе, що хочуть, британці хача б захистять його від зазіхань інших великих держав. Тим більшим було його здивування, коли в 1884 році німці, без будь-яких заперечень Лондона, уклали “договір” з ватажками племен, що мешкали на території, номінально підпорядкованій Занзібару, і оголосили про анексію 2,500 тисяч квадратних миль – аж до гори Кіліманджаро. Султану про це повідомили постфактум, ще й запропонували погодитися з “доконаним фактом”. Наступного року історія повторилася вже в іншій частині африканського узбережжя, що належало султанату. Адля наочності на рейді самого Занзібара з’явилася німецька ескадра. “Друг” Кірк порадив Баргашу змиритися – щоб не сварити Лондон з Берліном. І той змушений був визнати анексії.

Табличка з німецької митниці у Східній Африці. Фото автора тексту

Через два місяці британці всадили німців за стіл перемовин. Разом із французами. Але не для захисту Занзібара. А для поділу його володінь на континенті. Султану залишили лише смугу узбережжя довжиною у 750 миль і глибиною у десять миль. Баргашу і цей договір довелося ратифікувати. А потім навіть частину земель, залишених йому колонізаторам здати в оренду «союзникам». Усі ці події підірвали здоров’я султана і в 1888 році він пішов з життя.

Занзібарський трон успадкував ще молодший брат Баргаша, Халіфа. Він остаточно скасував рабство в своїх володіннях і  водночас дозволив німцям та британцям вільно рибалити у водах, що ще зализалися під його контролем – за що був посвячений королевою Вікторією у рицарі. А брат і наступник Халіфи, султан Алі в 1890 році дізнався, що Лондон і Берлін остаточно поділили між собою землі султанату. До того ж, в обмін на острів Гельголанд у Північному морі німці визнали британський протекторат над  самим Занзібаром і сусідніми островами. Керівником уряду Алі змусили призначити британського генерала Ллойда Метьюза.А потім “союзники” почали призначати й самих султанів, пояснюючи це тим, що померлі володарі... не встигали залишити заповітів.

Султан Халед (wikimedia)

Зрештою, коли в1896 році британці вирішили оголосити володарем Хамуда бін Мухаммеда, чергового з численних онуків “славетного”султана Саїда, свої претензії на трон заявив син Баргаша Халед (власне, він теж був онуком Саїда, але переконаним в тому, що має більше прав на престол). Сміливості претенденту, судячи з деяких непевнимх свідчень, додавали запевнення в підтримці з боку німців, що вочевидь не проти були переглянути нещодавні домовленості з Лондоном. 

Офіційно Халед з британцями навіть не сварився. Він просто розумів, що ті навряд чи погодяться визнати його законним султаном, і тому намагався діяти на випередження. Новоспечений володар навіть устиг зібрати майже тритисячну армію для оборони “Дома чудес”. 

“Дім чудес” після обстрілу британським флотом (wikimedia)

Британці, втім, часу теж не гаяли і висунули “узурпатору” ультиматум з однією вимогою – капітулювати. Халед до кінця не вірив, що “союзники” наважаться стріляти по палацу. Але помилився. Точно о 9 годині ранку 27 серпня, коли вичерпався термін ультиматуму, британські кораблі відкрили вогонь. Захисники розбіглися відразу, і першим втік сам Халед – він сховався в німецькому посольстві. Навіть опустити прапор над “Домом чудес” було нікому. Тож зрештою щоглу просто збили влучним пострілом британці. Це сталося на 38 хвилині війни.

Будівля митниці у Занзібарі. Фото автора тексту

Новим султаном Занзібара просто в будівлі портової митниці оголосили все того ж Хамуда. Він майже одразу, “вчергове” скасував рабство (що, вочевидь, мало засвідчити, що занзібарців упокорили “з високою метою”), визнав суверенітет Британії над своїми володіннями, а згодом навіть свого сина відправив до метрополії – щоб з нього виріс зразковий підданий імперії. Крапку в історії незалежного Занзібарського султаната поставила сама королева Вікторія. Прихильності якої свого часу так прагнув султан Саїд. З її рук Хамуд отримав вищу нагороду імперії, що нею нагороджуть лише за особливі заслуги перед британською короною -  великий хрест Ордена Святого Михайла та Святого Георгія.