ВІдмосковщення (некультурно про культурні контексти)

Каталізатором написання цього тексту послужила тривіальна суперечка з приводу цінності одного російського письменника в українському культурному контексті.

Хотілося би звичайно почати від сотворення світу, ну шоб убити ерудіцією читачів цього опусу, но я того робить не буду, бо неізвєсно чи у самого  хватить терпіння то написать, гггг))).

На початок, коротка історична довідка.

Так от, Україна, принаймні більша її частина, і Московія проживали у культурному сімбіозі приблизно з половини 17 сторіччя і до нинішнього часу включно. Харашо це чи пагано аналізувать не будемо, сталося і сталося, куйзним - казав Максим. На початках українські культурні впливи формували підвалини того, шо тепер прийнято називати Вєлікай Русскай Культурай. Кому інтересно погугліть хто такий Мелентій Смотрицький і роль Києво-Могилянської Академії на ниві просвітництва Московського царства. Ну то таке, хто не знає той взнає, а кому того не треба то нам він і накуй не впав.

До кінця 17 століття, всьо було більш менш хаотічно і прогресивно, поки московити внєзапно не зрозуміли шо їх українізують, тоїсть намітилася глобальна тенденція дрейфу культурно-освітнього контексту від московской старіни до українсько-європейського ренесансу. Тут же посипалися розмаїті заборони всього шо походило з українських земель, від букварів до богословських трактатів.

Тоїсть даже на початках співжиття питома московська культура не витримувала рівноправної конкуренції з українсько-європейським культурним контекстом. Ви спитаєте до чого тут Європа? Так я вам нагадаю, шо до початку омосковщення, українські землі перебували в культурному сімбіозі з польсько-литовськими контекстами принаймні років 250. І пересічний освічений український шляхтич володів латиною набагато краще, аніж польською мовою, бо ж вчилися у Європі. Взагалі у тодішніх українських реаліях, знати 5-6 мов для шляхтича було нормальним, а латина вопше виступала в ролі мови міжнаціонального спілкування, якшо хто не знав.

На початку 18 сторіччя з приходом на  престол младореформатора в лиці Петра І, українські культурні контексти знов починають актуалізувати свій вплив на московське царство. Це і Феофан Прокопович і Іван Мазепа та багато інших визначних діячів українського розливу. Кстаті, саме вони заразили московитів небезпечним вірусом імперства, за шо ми дотепер і вигрібаємо.

Но не так сталося як гадалося, всьо було харашо поки Петро І  вдруг не взбісився і не взяв курс на германізацію Московії. Подейкують шо під час очєредного європейського вояжу руського царя підмінили на пруського принца Лєопольда, шо як дві каплі води був на нього похожий. І не нада з того ржати, бо судячи по поведінці Мазепи в Московсько-Шведському конфлікті можна предположити, шо про підміну він знав, інакше трудно об'яснити, як це учитель вдруг рішив прєдать любімого учєніка. Да і сам Петро повівся неадекватно. Но то таке, ми тут про культуру вроді.

Короче московські війська під командуванням Мєншикова, ше задовго до полтавської битви спалили дотла Батурин (тодішню гетьманську резиденцію) і вирізали всю людність, шо там на той час проживала. Крок з військової точки зору абсолютно безглуздий, а от в культурно-просвітницькому контексті закономірний.

На той час стараннями Мазепи, Батурин почав перетедувати на звання культурної столиці східної Європи, його даже порівнювали з Версалем. Припизжений  Петро І  наніс нищівний удар в саме серце українсько-европейського культурного контексту. Причини пояснювать не буду, самі догадайтеся. Дальше всьо було дуже скучно, московське царство стало на рейки прусько-німецького, а згодом французького культурно-освітнього контексту, і така куйня колотилася аж до війни 1812 року.

1812 року Наполєон Буонапарте з якогось куя поперся на Московію війною, шо в культурному контексті спричинило серед дворянского сословія небувалу волну патріотізма. Тоїсть усі ці отприскі благородний сємєйств (мажори по нинішньому), які жваво щебатали на хранцузком і не могли стулити до купи два слова на мужицком нарєчії, вдруг почали демонстратівно пиздіти на русском і даже пісать стіхі і прозу. Якраз в це время і восходить поетічєская звєзда А.С Пушкін, якого небезпідставно вважають основоположніком СРЛЯ (соврємєнного русского літєратурного язика). Хотя неізвєсно чи ця звєзда би взошла вопше, якби Наполєон передумав нападать на Московію.

Попутно зауважимо, шо в рамках українського культурного контексту, но на 14 років раньше, вистрілив талант І.П. Котляревського, який по праву вважається основоположником СУЛМ (сучасної української літературної мови). Кстаті інтересний факт, "Енеїда" з 1798 року ходила в списках по всій Московії і була понятна всім без перекладача.

Дальше естафету культурного процесу підхопив Т.Г. Шевченко поет, художник і пророк в одному лиці. До кінця 19 сторіччя московський і український культурно-освітні контексти активно бурлили, взаємно дифузуючи та доповнюючи одне одного під неусипним оком московської цезури. 

Кстаті живим прикладом тої дифузії був М.В.Гоголь український по духу і русскоязичний по формі, затятий співець Малоросії і нещадний критикан Московії.  

Ліричний відступ :Вспоминаю патетічєскє заламування рук женщіни-екскурсовода біля каміна, в якому гіпотетічєскі згорів другий том нікагда нє ізданих Мьортвих душ:"Ах какая утрата для русскай літєратури!!!!". Я ше тоді злорадно подумав: "А от шо би ти зараз пизділа, якшо би недай Боже взнала, шо другий том був писаний малоросійскім нарєчієм?"

Початок 20-го сторіччя ознаменувався агресивним імперським вєлікорусскім шовінізмом, чорносотенством, столипінщиною та іншими антиукраїнськими ніштяками на культурній і не тільки ниві. Для тих хто не в тємі, нагадаю шо йшла актівна подготовка до 300 лєтія дома Романових. Лєтопісі підчищалися, друковані видання відоізмєняліся, інородний елємєнт з органів управлєнія ізгонялся. Карочє так і довияпувалися до револіції 1917 года. 

З цього місця культурноосвітні контексти України і Московії розійшлися, як у морі кораблі, Хвильовий написав своє програмне "Геть від Москви", і по обидва боки кордону зродилися плеяди талановитих поетів та прозаїків, ясно шо з діаметрально протилежним світоглядом в культурно-освітньому контексті. Кривава гражданська війна тіки усугубіла цей світоглядний розлом між московщиною і українством. 

До речі! Ніхто дотепер і не поніма чим власне закінчилася гражданська война. Так от розкажу, та война закінчилася перемогою українства, як культурно-економічного феномену, шо вилилося у заснуванні квазідержавного утворення УРСР з більшими ніж у інших республік правами. Під проводом українських націонал-комуністів був взятий курс на прискорену українізацію теренів заселених етнічними українцями. Привіт Кубані!

В культурному контексті це спровокувало шалений вибух талантів практично у всіх галузях мистецтва. Но тривало це рівно до 1933 року, потім штучний голод, політичні процеси над українськими культурними діячами, розстріли української інтелігенції під соусом загострення класовой борьби. 

Дальше, всі українські так і московські культурні контексти, начинають бистро вращаться ісключітєльно вокруг грузінського куя товаріща Сталіна.

Перелом неожиданно проісходить у 1943 році, Сталін робить ставку на русскій націоналізм, провозглаша руководящу роль русскага народа в СССР чим автоматічєскі ставить московський культурний контекст в пріорітєт. Но через 10 років вусатий культуролог неудачно здихає, за чим слідує оттєпєль і нові генерації митців по обидва боки ментального україно-російського кордону.

В УРСР до влади знову приходять націонал-комуністи в лиці П.Ю.Шелеста і знову вперто пробують начати українізацію. Закінчується все це прогнозовано куйово. Політичні процеси над культурними діячами, тюрми і заслання, а подекуди і вбивства. Я надіюсь всі помнять Івасюка, чиї пісні українською, залюбки співав увесь СССР? Так от його саме за це і вбили, бо нізя шоби український культурний контекст затмєвав офіційний московскій.

Дальше було знову всьо сумно і застойно, поки не наїпнувся СССР.

І знову було відродження і знову була реакція, всьо по накатаній колєї, аж поки не повстав народ і не вигнав накуй чергову московську маріонєтку з України.

І шо ви думаєте! Тепер московщина оголосила українців фашистами, нацистами і взагалі не нацією і не народом. Подібно як  папський престол видавав енцикліки конкістадорам з зазначенням того, шо  тубільне населення  завойованих земель не має душі і тому прирівнюється до тварин, шоби ні у кого не заговорила раптом совість чи страх Божого покарання.

І ось тут саме у цьому місці в українському культурному контексті, нарешті почався природній за своєю суттю, давно назрілий процес ВІДМОСКОВЩЕННЯ. 

ДА, і нема більше ніякого єдінага русскага народа і єдінай русскай культури.

Всьо, скінчилося - у вас своя свайба у нас своя свайба.

Вчіться жити в свої хаті і своїм розумом, а ми будемо у своїй.